Шахтарські протести 1990-х
Загальний страйк гірників Донбасу 1 березня 1991 року викликав нову хвилю протестів після перших масових шахтарських виступів улітку 1989 року на Кузбасі та в Україні. Причинами були тотальний дефіцит продуктів і товарів першої необхідності в шахтарських регіонах і, загалом, занепад вугледобувної галузі в останні роки існування СРСР.
Під час перших страйків 1989-го шахтарі висували переважно економічні та соціальні вимоги. А головним досягненням стало підписання закону про «Економічну самостійність Української РСР». У 1991 році вже домінують політичні вимоги: відставка президента СРСР Михайла Горбачова, розпуск Зʼїзду народних депутатів СРСР і конституційне оформлення Декларації про державний суверенітет України. Акцію протесту підтримали шахтарі Львівської та Волинської областей. На Донбас приїжджають лідери Народного Руху України та організовують спільні мітинги. А у квітні 1991-го гірники мітингують уже на Хрещатику в Києві. У підсумку масштабні шахтарські протести стали одним з поштовхів до розпаду СРСР наприкінці грудня 1991 року.
Масові шахтарські протести продовжилися вже за незалежної України. Страйк влітку 1993 року став наймасштабнішим в її історії. А політичні вимоги гірників відіграли свою роль у проведенні дострокових виборів парламенту та президента в 1994-му. На хвилі шахтарських протестів тодішній директор донецької шахти імені Засядька Юхим Звягільський за чотири дні став першим віце-премʼєром, а згодом і виконувачем обовʼязків премʼєр-міністра України.
Демонстрація шахтарів-страйкувальників Донбасу в Києві на Хрещатику. 16 квітня 1991 року.
ЦДКФФА України імені Гордія Пшеничного / Wikimedia
Страйки відбувалися й у наступні роки. Але вони вже не були такими масовими, і головною їхньою вимогою стала виплата боргів із зарплат. А 1998 року влада вперше зважилася застосувати силу проти страйкувальників: 24 серпня під будівлею Луганської обладміністрації «Беркут» з кийками і сльозогінним газом спробував розігнати пікет шахтарів. У сутичці постраждали 22 гірники і 15 силовиків. Але багатомісячні борги за зарплатою сплатили тільки після самоспалення гірника краснодонської шахти імені Баракова Олександра Михалевича 14 грудня 1998 року.
Карʼєра лідерів шахтарських протестів
Попри успіхи шахтарського руху кінця 80-х — початку 90-х, головний зиск з нього отримали керівники підприємств, а не самі шахтарі. Але з тодішніх лідерів протестів карʼєру змогли побудувати лише одиниці.
Михайло Волинець стояв біля витоків організації незалежних профспілок українських гірників наприкінці 80-х. Сьогодні він очолює Конфедерацію вільних профспілок і Незалежну профспілку гірників України. Він досі бере участь в акціях протестів шахтарів. Одна з наймасштабніших відбулася у квітні 2015 року в урядовому кварталі Києва: гірники вимагали сплатити борги із зарплат та відправити у відставку міністра вугільної промисловості Володимира Демчишина.
Фурик Назар / УНІАН
Волинець також був народним депутатом України від «Блоку Юлії Тимошенко» у 2002—2012 роках та заступником голови Комітету Ради з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.
Непогану політичну карʼєру, на відміну від багатьох лідерів шахтарських протестів кінця 80-х — початку 90-х, зробив тодішній член донецького страйккому Юрій Болдирєв. Про методи, якими він збільшував кількість учасників протесту в березні 91-го, згадує один з активістів шахтарського руху: «Дзвонить, наприклад, Болдирєв з Донецька, кричить: “Що ти, шалава, там робиш? Чому в тебе жодна шахта не страйкує? А у мене сім!”».
Сенько Олександр / УНІАН
Вже в 1993 році Болдирєв став заступником голови виконкому Донецької міськради, у 1994-му — депутатом Верховної Ради. У 2006-му він знову повернувся до парламенту, вже у складі «Партії регіонів». А після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах у 2010 році Болдирєв публічно запропонував відокремити від України Галичину, закінчивши свою промову цитатою з власного вірша: «Галичина — наріст на тілі України». Він також пропонував запровадити в Україні монархію. У 2011 році Генпрокуратура та СБУ відмовилися порушити проти Болдирєва кримінальну справу за його висловлювання. У 2012 році його депутатські повноваження закінчилися, але Болдирєв досі живе в Києві. У 2016 році його імʼя згадувалося в журналістському розслідуванні про незаконні забудови під Києвом.
Щоб ми могли розповідати вам про історію протестних рухів в Україні, підтримайте нас донатом.