1
Біля кожних дверей на вході до Палацу спорту — штовханина. Турнікети, рамки металошукачів. Охоронці в дешевих костюмах перемовляються по раціях. Коли я потрапляю всередину, трибуни вже забиті під завʼязку. Під сценою розставлені стільці у двадцять рядів. На сцені — звукова апаратура, декорації, прапори.
Я ледь знаходжу собі сидяче місце на трибуні. У проходах між секторами стоять по пʼять-шість кремезних чоловіків — це персонал Духовного центру. Пахне пиріжками і потом. Жінка, яка сидить поруч зі мною, дістає судочок із пловом і починає їсти. Позаду шепочуться, що під час молитви Святий Дух повинен зцілити від раку.
Прихожан я уявляла собі дещо інакшими. Приблизно половина залу — люди років 35—45, решта — пенсіонери та підлітки. У залі є мами з немовлятами, люди в інвалідних візках. У VIP-ложі — жінки в сукнях і прикрасах, чоловіки в костюмах. Усіх обʼєднує одна риса — вони виглядають збудженими.
Я з нерелігійної сімʼї, за все життя в церкві була не більше пʼяти разів. Очікувань від «Відродження» не маю. Не можна сказати, що я налаштована скептично чи, навпаки, бажаю увірувати.
На сцені читають реп про Єгову, глядачі підхоплюються і танцюють, деякі біжать у центр залу з криками: «Славимо нашого Бога». Те, що відбувається, нагадує концерт у дитячому таборі наприкінці зміни. Ведучий просить обійняти сусіда і прошепотіти йому на вухо слова любові до Бога. Не встигаю отямитись, як моє вухо облизує незнайомий чоловік. Зі сцени кричать ще гучніше: «Не бійся обійняти свого брата, не бійся обійняти свою сестру». Мене стискають. Тікати нікуди.
Лєна Ковальчук
2
Історія «Відродження» та біографія Володимира Мунтяна відомі за кількома публікаціями у ЗМІ та прес-конференцією, яку він дав 2014 року.
1991 року Мунтяна засудили за крадіжку. Він провів у колонії два роки, а в 1997 році разом із дружиною Вікторією Мунтян заснував свою першу громаду. У 2001-му вони переїхали до Дніпропетровська [зараз Дніпро]. «Відродження» зʼявилося в 2003 році як «харизматична релігійна громада» саме в Дніпропетровську. Згодом громада придбала нежитлову будівлю у промисловому районі міста і реконструювала її у «молитовний дім». У середині нульових Мунтян вже збирав своїх адептів на стадіоні «Метеор». У 2007-му місцева влада заборонила йому це робити, але в 2009 році заборону зняли, і збори продовжилися. У 2012 році Вікторія Мунтян зареєструвала «Всеукраїнський Духовний центр «Відродження». Вона ж стала засновницею кількох благодійних фондів. Громада побудувала собі великий храм і в Києві — у промисловій зоні на Видубичах.
«Відродження» регулярно проводить «саміти», «зʼїзди» і «форуми» — усі вони платні. На сайті центру інформації про це немає, але розцінки назвуть у телефонній розмові. Наприклад, участь у саміті «Четвертий вимір», який відбувається протягом трьох днів у столичному ПК «Україна», коштує триста доларів. Відвідування коледжу «Гора Мойсея» обійдеться дешевше — сто доларів. Програма коледжу триває один місяць — і щодня близько десяти тисяч людей спостерігають пісні, танці та сеанси масового зцілення.
Лєна Ковальчук
3
Прихожан випускають з будівлі на обідню перерву. Натовп розсаджується на бортиках фонтану біля Палацу спорту, але за пʼятнадцять хвилин охорона кличе всіх назад. Багато хто не встигає доїсти те, що принесли з собою або купили біля входу.
У будівлі є бічний вхід. Турнікетів і рамок там немає, через нього всередину заходять співробітники «Відродження». Я проходжу через вестибюль і бачу Володимира Мунтяна. Білий костюм, чорні лакові туфлі, величезні сонцезахисні окуляри. Його супроводжують пʼятеро охоронців.
Я опиняюся в секторі з підлітками. Володимир Мунтян піднімається на сцену. Один із хлопців пропонує вийти покурити, але друзі проти: «Саня, коли апостол молиться за нас, виходити не можна». Справді, коли Мунтян на сцені — вийти із залу непросто: двері закривають зовні, потрібно просити дозволу у охоронців.
«Сьогодні буде помазання, — каже Мунтян. — Я буду молитися за здоровʼя, фінансовий успіх і позбавлення від усіх видів проклять».
У залі гасне світло, освітленою залишається лише сцена, де стоїть апостол зі своїм почтом. Мунтян одягнений у все біле. Він навперемінно то кричить, то шепоче; під стелею блимають вогні, музика грає то гучніше, то тихіше. Мунтян звертається то до людей в залі, то в телекамери. Незабаром люди навколо кричать, стрибають, смикаються, деякі падають непритомні. Дівчина поруч зі мною трясе головою, ридає і вигукує: «Ангел-ангел-ангел-ангел-ангел». Охоронець висмикує її з натовпу і тягне на сцену.
«Ви відчуваєте рух Духу у залі? — кричить у мікрофон Мунтян. — Він уже тут! Він прийшов вас зцілювати! Сьогодні хворі стануть здоровими, алілуя, мій великий Боже!» Охоронці з раціями бігають залом і вишукують тих, хто смикається, кричить або вже знепритомнів. Жінок або підлітків вони закидають на плече і несуть на сцену, до Мунтяна. Важчих чоловіків підхоплюють за руки і ноги і несуть удвох чи втрьох.
Я втрачаю відчуття часу. Важко зрозуміти, скільки вже триває молитва. Здається, не більше десяти хвилин, але, поглянувши на телефон, розумію: минула майже година. На сцену виносять дедалі більше людей. Коли їх набирається близько ста, Мунтян розвертається від телекамер і звертається до них. Він доторкається до їхніх лобів і каже: «Дух чаклунства, назавжди покинь тіло цієї людини і вийди геть, я сказав». У мене болить голова, ломить суглоби, трясуться коліна.
Вірян на сцені вишикують півколом. Мунтян проноситься повз них, вдаряє кожного долонею по лобу, вони падають на підлогу, один за одним. Вмикають світло, ті, хто лежав непритомним, встають і спокійно розходяться по своїх місцях. Грає енергійна християнська пісня. Зал підспівує.
4
Я тут уже тиждень, і всі дні минають однаково. Збір, кілька лекцій з перервами на пісні та танці, свідчення зцілених і молитва — вигнання злих духів із криками. Одного дня чоловік молиться так ревно, що розбиває голову об підлогу. Його забирає швидка.
Розкидані по залу брошурки з номерами телефонів закликають: «Ставай партнером». «Ставай партнером», — повторює Мунтян на початку кожної проповіді. «Жертвуй і процвітання по-любому буде», — каже він. Мунтян цитує псалми, згадує Авраама та Мойсея і постійно нагадує, що для зцілення треба жертвувати. Він каже, що багаті люди жертвували йому девʼять десятих своїх статків і після цього знаходили щастя.
Мунтян — харизматик. Під час проповідей він розповідає про важке дитинство: смерть матері, злидні, гепатит, кримінал. Каже, що в тюрму його посадив Бог, щоб уберегти від дурної смерті в девʼяності. Мунтян жартома розповідає, що його називають злодієм, шахраєм і колишнім зеком. Він запитує у залу: «Ви вірите, що я міг вкрасти?» Зал сміється. Мунтян спілкується з залом просто, не вживає складних слів, говорить на важливі для пастви теми: проблеми на роботі, болі у шлунку, шкідливі звички, конфлікти в родині, безгрішшя. Причина в одному — демон і дух чаклунства, що сидить у тобі та тягнеться родом.
Мунтян каже, що Дух Святий вже у залі, він вижене демонів і вилікує тих, хто по-справжньому вірить. А якщо сьогодні зцілення не станеться — значить, людина недостатньо вірить, і їй потрібно щодня приходити до Палацу спорту або до храму «Відродження» на Видубичах, відвідувати домашні групи і дивитися сеанси зцілення (телекрусейди) на каналі Мунтяна.
Частіше ходиш і більше жертвуєш — швидше одужуєш і багатієш. Якщо сімʼя і друзі проти, то від них необхідно відмовитися і завести нових, «чистих» сімʼю і друзів усередині церкви. На другий тиждень у мене зʼявляється такий друг.
Лєна Ковальчук
5
Вані двадцять років. Він підсаджується до мене, пропонує обійнятися і вийти на вулицю поговорити. Одягнений у старі джинси і брудну сорочку-поло, але просить не звертати уваги на його зовнішній вигляд. Запитує, де я працюю і чи багато заробляю, чи є у мене наставник і чи не хочу я ходити в домашню групу до якоїсь Марини.
Домашні групи тут відвідують усі або майже всі. У тому, що треба ходити в домашні групи, щодня переконують зі сцени. Деякі з учасників коледжу, як Марина, набирають свої групи і стають наставниками. Одного разу Мунтян просить підняти руки тих, хто цього року набрав свою групу. Руки піднімає десь чверть залу.
Ваня багато розпитує, але й про себе розповідає. Він багато страждав, поки не прийшов у «Відродження». Його батьки — свідки Єгови, сімʼя не відзначала свята, подарунків йому теж не дарували. У 15 років він пішов з дому і влаштувався працювати на СТО. З людьми з «Відродження» він познайомився випадково, коли жив неподалік від бази «Відродження» в Лютежі, під Києвом.
Ваня перебрався жити на базу, а перед початком коледжу «Гора Мойсея» переїхав до храму в Києві, на Видубичах. Там він спить на стільцях або сидячи. У коледжі допомагає у хазяйстві: розселяє слухачів по хостелах і квартирах, вкручує лампочки, складає меблі, прибирає сміття. Каже, що таких, як він, при храмі на Видубичах живе людей пʼятдесят. Вдень вони батрачать у Палаці спорту, а після повертаються на нічну молитву.
«До криків швидко звикаєш, — каже Ваня. — Це ж не просто крики, а демони, які назавжди йдуть з тіла»
Він знайшов у Духовному центрі нових друзів і навіть ділиться з ними грошима. У позаминулому місяці його найняли будівельником і вже дали одну зарплату. У перший день після зарплати Ваня приніс половину своїй наставниці Марині.
Лєна Ковальчук
Я хочу вийти з залу, але Ваня мене не залишає. Тепер він ходить за мною всюди, навіть до туалету — вартує біля входу. Просить додати його в усіх соціальних мережах. Я додаю його, потім служителів, кураторів, єпископів і всіх його знайомих з церкви — загалом осіб пʼятнадцять. Він змушує мене зробити спільний знімок і розіслати його всім контактам, якими поповнилася моя телефонна книга. У відповідь вони надсилають мені свої знімки з залу.
За кілька днів він називає мене своїм кращим другом. Каже, що я розумію його краще за всіх, хоча я зазвичай мовчу. Весь час намагається позичити гроші, обіцяє віддати після зарплати. Умовляє ходити в домашню групу до його наставниці — так я швидше стану щасливою.
Одного дня я залишаюся вдома, щоб відпочити від моїх навʼязливих нових друзів. Мене починають розшукувати. Телефонують із невизначеного номера і запитують, чому мою перепустку сьогодні не просканували на вході. Попереджають, що якщо я не повернуся протягом двох днів, то мою картку назавжди заблокують, і я більше не зможу відвідувати коледж. Я повертаюся.
6
Більше за молитву апостола Володимира Мунтяна тут чекають тільки на свідчення про чудесні зцілення. У ці моменти на сцену, крім Мунтяна, виходить ще й пастор Валентин Кольба — голомозий чоловік років тридцяти пʼяти з еспаньйолкою. Вони по черзі кличуть до себе зцілених. Називають хвороби: рак, безпліддя, ішемічна хвороба серця, параліч.
«Це Наталя, у неї був рак грудей, — каже пастор Валентин. — Лікарі давали їй не більше півроку, але вона прийшла до нас і повністю одужала». Наталя стоїть поруч і киває. Їй дають мікрофон, вона каже, що Бог не зможе тебе вилікувати, поки не відмовишся від медичної допомоги. «Не вірте лікарям, вірте Богу і апостолу Володимиру», — каже вона.
На сцену випускають тих, хто «оговтався після інсульту» або «не ходив з народження». Вони бігають по сцені. Мунтян сміється і каже, що для Бога немає нічого неможливого: «Десятки і навіть сотні людей вилікували ВІЛ, тут хвороба просто зникла». Молитва, яку він читає, схожа на телевікторину: він називає діагнози і каже, що в цю секунду настає повне зцілення.
— Біля екрану телевізора бачу чоловіка, близько сорока років, русяве волосся, проблеми з простатою, швидше за все — рак. Я кажу: повне зцілення, рак простати, вийди геть і залиш тіло цього чоловіка.
— У залі жінка, тридцять років, проблеми з чоловіками, ваші стосунки не приводили до шлюбу, ви втомилися, ви нещасні. Демон самотності, піди з життя цієї жінки.
— По телевізору нас дивиться чоловік в інвалідному кріслі, отримав травму в автомобільній аварії. Зараз до вас торкається Святий Дух, вставайте з візка, ви здорові, йдіть. Повне зцілення, я кажу: повне зцілення.
«А тепер нехай кожен покладе руку на хворе місце», — каже Мунтян. Я випадково кладу руку на коліно. Воно не болить, просто так зручніше. «У залі дівчина, двадцять пʼять-тридцять років, темне волосся, у вас болить коліно. До вас торкається Святий Дух, повне зцілення, коліно більше не болить. Спасибі тобі, мій Боже», — каже Мунтян.
7
Я майже перестаю спати, стаю дратівливою. Я вже знаю слова всіх пісень, не замислююся, чи дивляться на мене оточуючі, готова славити Бога танцями і піснями. У месенджери мені постійно пишуть служителі та прихожани «Відродження», найчастіше — Ваня. Я знімаю молитви і проповіді на телефон. На третій тиждень коледжу виявляється, що цього робити не можна.
Цього дня молитву читає дружина апостола Вікторія Мунтян. Я вмикаю камеру. До мене підбігає охоронець і вимагає видалити все, що я зняла. Мене хапають і виводять із зала. Намагаються відібрати телефон, погрожують божою карою. У холі зібралися прихожани з інвалідністю, на візках, — вони просять завезти їх у зал. Про мене забувають.
Я виходжу з Палацу спорту. Охоронець відмовляється мене випускати і запитує, чи знаю я, що під час молитви заборонено покидати стіни «храму» — я ризикую назавжди залишитися хворою. Він відправляє мене назад.
Я згадую про бічний вихід, без турнікетів і рамок, і тікаю через нього. На коледж я більше не повертаюся. Ще місяць після моєї втечі співробітники Духовного центру телефонують мені з незнайомих номерів. Моя відмовка — начебто ходити до «Відродження» мені забороняє чоловік.
«Але ви ж розумієте, що у ньому сидить демон?» — повторює голос у слухавці.