Заходжу я в академію, а там у холі повний коридор членів. Ситуація звична, це ж академія мистецтв. Може я б хмикнув і пішов би. Але я побачив солдатів. Члени, танки, кашкети. Я людина, повʼязана з війною, і це для мене — болюча тема. Я спокійно підійшов до Спартака Хачанова і запитав:
— Що це означає?
— Я так бачу війну.
— Що значить, війну? Що значать ці члени, кого ти маєш на увазі?
— Війну. Війна — це коли хлопчики пісюнами міряються.
Я тримав себе в руках. Тоді я запитав:
— То ти бачиш не агресію, а тільки пісюни? Коли хлопці за країну гинули на війні, то вони пісюнами мірялись?
Він каже: «Я переселенець зі Сніжного [місто в Донецькій області, окуповане бойовиками «ДНР»], я знаю, що таке війна». А у мене в загоні були ровесники Спартака і з Донецька, і з Краматорська. А він знову питає: «А чого я повинен воювати? У мене білий квиток». Ну це ще краще! Тобі дали приміщення, територію, можливість вчитись… А ти х*ї виставив і назвав це армією.
Я три роки тому прийшов з війни, мене ніхто не бачив у військовій формі, чи щоб я медалями брязкав. Я ніколи цим не спекулював. Але оцей випадок мене вивів із себе. Поруч ще стояла група підтримки. Вони сміялись і казали: «Художник має право». Я зірвався на матюки і сказав: «Або ти зараз усе це прибереш, або будеш мати проблеми. Я приведу своїх бойових друзів, і ти розкажеш їм теорію про члени». Але він продовжував поводитись провокативно.
Я і пішов собі, але раптом побачив, що стоять мої студентки другого курсу і дивляться на весь цей непотріб, а я мушу його обходити. У них в очках жах. Я зрозумів, що не можу тулитися під стінкою, обходити члени на очах у дітей. Тоді я пішов по них і ногами розкидав. Подзвонив товаришу, розповів, що сталося. Він сказав, що когось пришле. Хвилин через 15 іду, наче все розсмокталося. Хачанов уже все віником прибирає, думаю: зрозумів, значить. А він стоїть переляканий і каже: «А що, правда зараз приїдуть?» Тоді я знов подзвонив і сказав, що студент усе зрозумів, не треба допомоги, не будемо в академії влаштовувати разбірки. Так усе й затихло.
А потім зʼявилося відео, мені подзвонили і запитали: «А ти бачив себе? Зірка YouTube». Знайшов, а там усе обрізано, початку розмови нема — там, де я спокійним тоном запитую його про члени, теж нема. Відео починається вже з моїх слів: «...ти зараз доп*здишся». І пішов хайп.
У кінці семестру був ректорат. Хачанов про це прекрасно знав і попросив виступити там. Я ректору кажу: «Ми що, через кожного двієчника будемо скликати ректорат і запрошувати його?» Людина ліпила двісті х*їв півсеместру, завалила купу заліків. Елементарно нахапав двійок. Потім була доповідь кафедри: на контакт Хачанов не йде, нікого не слухає, всіх на хєр посилає. Так до чого тут армія? Його необхідно відрахувати за погане навчання.
На ректорат він зайшов по-хамськи. Перед ним 30 старих і молодих заслужених художників. А він стоїть у шапці і каже: «Я з вами буду розмовляти тільки у присутності адвоката». Декан запропонував йому на українську перейти, він сказав, що не зобовʼязаний. «На тій землі, звідки я приїхав, усі розмовляють російською». Тут не витримав ректор, вигнав його з аудиторії.
Із «С14» мене познайомив Хачанов. Що вони збираються робити, я не знав. Вони [прийшли до академії на «розмову» до Хачанова] самі, і я ними не командував. Я про це дізнався вже ввечері і запитав, що сталося. Вони сказали, що Хачанов заховався до двох дідів-електриків. Одному з них 78 років, він сказав потім: «Я врятував Спартака від смерті». Та невже навіть загін бойових електриків зупинив би цих хлопців, якщо б вони хотіли щось зробити? Вони і пальцем би його не зачепили. Усі питали: «Як «С14» зайшли до академії?» А як усі інші заходять? Вони — такі самі громадяни. А оголошення про ректорат висіло в холі кілька днів. Усі його бачили.
А ще до цього Спартак зробив перформанс «Вишиванка». Вишиванку на смітник — це для мене плювок у душу. Хачанов каже, що мав на увазі можновладців, які переодяглися у вишиванки, але продовжують робити те, що і робили, корчать з себе патріотів. Ось так етнічний вірмен бачить боротьбу з українськими можновладцями. Уявіть себе пересічним українцем, який приїжджає в Єреван, бере національну шапку і сере в неї. А потім каже: «Це мій протест проти можновладців, які беруть хабарі». Хачанова цікавить тільки всесвітня слава, у будь-який спосіб. Медійна підтримка йому в цьому допомогла.
«А вам не здається, що ви з вашим реалізмом уже морально застаріли? Вам пора змінюватись». Це мене запитала одна журналістка, сказала, що з Санкт-Петербурга. Але це не їй вирішувати. Академія бачила багато: тут були різні перформанси, і ніколи не було цензури. Але плювати на загиблих у війні... Всіх обурило, що в академії були «С14». Але чомусь те, що в академії є людина, яка відверто не поважає свою країну, ватник, не обурило нікого.