Андрій Римарук, позивний — «Молдован», 33 роки.
Народився у Молдові, після розпаду СРСР переїхав до Івано-Франківська. За освітою — психолог. Працював журналістом у виданнях «Факты» і «Комментарии.ua». У 2015 році пішов на фронт розвідником 53-ї бригади. Воював у Авдіївці, Станиці Луганській, Зайцевому. Після демобілізації продовжив їздити на схід вже як логіст фонду «Повернись живим» та військовий експерт: він відвозив військовим на передову необхідну техніку, а також контролював, як її використовують.
Володимир Шуваєв / «Бабель»
Я граю головну роль. Мій герой — простий хлопець, заводчанин, який пройшов війну. Він схожий на мене, теж мав кілька болісних втрат на війні. У мене теж гинули друзі, я розвантажував розірвані снарядами тіла. Та й характер мого героя в «Атлантиді» такий самий, як і в мене, — то спокійний, то вибуховий.
На кастинг фільму я потрапив випадково. У кінці 2017 року засновник фонду «Повернись живим» доручив мені відвезти на фронт якогось там режисера і продюсера, показати їм, якою є війна, і допомогти у пошуках локацій для фільму «Інтернат» за книгою Сергія Жадана. Це були Ярослав Лодигін та Володимир Яценко. На той момент я не знав, хто вони, а виявилось, що це досить відомі люди. Ми провели кілька днів на сході.
Вже після поїздки Володя Яценко набрав мене і запитав, чи не хочу я сходити на кастинг. Я подумав: «Господи, шо ти несеш? Який кастинг?» Але тоді з роботою було трохи сумно, тому я все ж таки вирішив сходити.
Прийшов у закинутий корпус університету ім. Карпенка-Карого. Зима, а в корпусі опалення не працює. Чекаю хвилин 30. Нікого нема, телефон дівчинки, яка мала проводити кастинг, не відповідає. Подзвонив Володі, той набрав Валентина Васяновича. Думаю, ні хріна собі українське кіно — зубожіння повне. Як армія, бл*дь. Але невдовзі Валентин передзвонив, вибачився та повідомив, що кастинг перенесли на інший день.
За тиждень мені знову зателефонували, і я прочитав коротенький сценарій, відіграв сцену. Через деякий час подзвонив Володя і сказав: «Вітаю, ти пройшов кастинг. Нічого не плануй на січень-лютий, може, навіть березень». А я відповідальний за всю логістику фонду на фронті. На щастя, колеги підстрахували, та все одно було складно.
Основна локація фільму — передмістя Маріуполя. Найважче було, коли в березні за температури плюс п’ять мене змусили купатися. У сцені я мав знятись голяка, але засоромився — був у трусах.
Також було складно відіграти сцену, у якій я заходжу в квартиру, де загинула моя сім’я. Було багато дублів. В якийсь момент я псіханув. Сів у машину, завів, поїхав х*й знати куди. Мені в рацію кричать: «Андрюха, ти де?» А я виключив її та просто собі катався. Нікого не хотів чути. Коли вже за кілометр під’їжджав до знімального майданчика, включив рацію і кажу: «Почуєте звук машини — вмикайте камеру». І от того разу дубль вдався.
Вадим Ільков
У фільмі була й інтимна сцена, за яку дружина на мене ображалась. Але нічого, потім помирились.
Ми не були готові до початку війни — це зрозуміло за кількістю втрат у перший рік АТО. Сьогодні ми так само не готові до того, щоб повернувся Донбас. Нам потрібно відформатувати власне мислення.
Наведу приклад. У 2008 чи 2009 році, коли я ще жив у Львові, я бачив, як купка націоналістів, які мітингували проти параду 9 травня, натовпом знесли бабцю, якій було за 90 років. У неї потім були переломи. Я був вражений цією картиною. Бабця народилась у Росії, пізніше її направили до Львова, де вона працювала медиком усе життя. І наприкінці свого життя вона в очах націоналістів стала «шматком лайна». Давайте подумаємо, як ми будемо ставитись до 50-річної жінки-хірурга, яка працювала на окупованій території та повертала до життя ворога. Я б сказав їй: «Живи собі далі, ми тебе не чіпатимемо». Але є багато людей, які б почали кричати: «На гілляку її». Якби Донбас повернувся зараз, конфлікту було б не уникнути — люди могли б почати вбивати один одного. Тому нам потрібно створити Стратегію з деокупації. І робити це потрібно вже зараз.
Людмила Білека, позивний — «Руна», 29 років.
Народилась у селі Вороне на Черкащині. За освітою — менеджер та економіст у галузі охорони здоров’я. Працювала на різних роботах: від секретаря головного лікаря до касира у магазині та медсестри у приватних і державних клініках. Наприкінці 2014 року пішла парамедиком на фронт. Улітку 2016 року з двома друзями створила тренінговий центр тактичної медицини — Taccat. Саме вони свого часу навчали патрульних поліцейських надавати домедичну допомогу. Зараз проводять курси з домедичної допомоги для військових та цивільних.
Володимир Шуваєв / «Бабель»
Моя героїня, як і я, була парамедиком на фронті. Потім вона почала працювати в гуманітарній місії «Чорний тюльпан», яка розшукує тіла загиблих. До речі, у зйомках брали участь навіть справжні представники «Чорного тюльпана». У фільмі покажуть сцени, які ґрунтуються на реальних подіях, а саме розкопки на підконтрольних та окупованих територіях [за сюжетом — вже звільнених]. Моя героїня шукала тих, кого не змогла врятувати під час війни. Вона вперта і цілеспрямована. Вона змінює світогляд головного героя, якого грає Андрій Римарук, запалює щось у ньому, і він розуміє, що потрібно жити.
Взимку минулого року в мене був період депресії. Я не могла почати жити цивільним життям. Постійно себе заганяла — мовляв, війна ще не закінчилась, чого це я розслабилась і сиджу в теплій квартирі. Раніше я малювала, писала вірші, була солісткою в death metal гурті Inner Maze, а в 2015 вся моя творчість затихла. Після фронту я навіть перестала слухати музику, бо на війні не можна ходити чи засинати в навушниках — ти маєш чути кожен шурхіт. Все те, що ти не домалював, не дописав, у тобі накопичується. І ця енергія, якщо вона не знаходить виходу, починає тебе отруювати. І ось у такий час мені написала знайома моєї знайомої, що вони шукають головну героїню для фільму. Мені потрібен був копняк, який би вибив мене з цього стану, тому я погодилась піти на кастинг.
Тоді у мене було зелене волосся. Мене ніхто не попереджав, що щось доведеться змінювати. А перед початком зйомок виявилось, що у моєї героїні має бути темно-русяве волосся. За час зйомок мене висвітлювали та фарбували разів три.
У фільмі багато речей, які людям поплавлять мозок. Навіть сексуальна сцена, яка має бути ніжною чи пристрасною, майже не містить романтики — усе в депресивному настрої. А іскра між головними героями пробігає в морзі, серед десятків трупів. Це показує не тільки трансформацію окупованих територій, а й трансформацію романтики. До речі, мене спершу запевняли, що інтимної сцени у фільмі не буде. І вже наприкінці зйомок Васянович почав вмовляти мене, що це необхідно, бо без цього стосунки головних героїв не приходять ні до якого завершення. Довелось налаштовуватись. Я згадала, як колись доводилось «переключатися» перед пораненими, щоб запевнити їх у тому, що все гаразд. Так само намагалася взяти себе в руки та пройти цю сцену. На попередніх сценах Андрій деколи поводився як капризна пані, а тут він раптово зібрався, і ми швидше, ніж думали, її зняли.
Я старалась не грати — це б виглядало неприродно, бо я не професійна актриса. Я намагалася бути собою і говорити звичними для себе фразами. У нас був сценарій, але, на щастя, ми могли змінювати під себе діалоги та навіть корегувати сцени. Ми переписували репліки таким чином, щоб вони звучали максимально реалістично. Додавали багато особистих епізодів. Дуже часто сперечалися з Андрієм Римаруком. Він підходив до всього прискіпливо — переймався, що військові дивитимуться фільм і щось виглядатиме чи звучатиме недостатньо реалістично без технічних подробиць. Я ж вважала, що не потрібно заглиблюватись у специфічну термінологію, все має бути простішим.
Ми показуємо техногенну катастрофу, що цілком може статися в недалекому майбутньому. На Донбасі є забурені шахти, з яких потрібно постійно відкачувати ґрунтові води. Окупаційна влада цього не робить.Через це ґрунтові води піднімаються і виносять на поверхню отруйні речовини. Незабаром вода там буде непридатною до вживання і вирощування сільськогосподарської продукції. На підконтрольній території України теж є екологічні проблеми, але ми намагаємось їх вирішувати. А після повернення Донбасу матимемо в десять разів більше проблем. Також нам ще декілька десятків років доведеться розміновувати території.
Василь Антоняк, позивний — «Мангал», 26 років.
Народився на Львівщині, потім жив у Львові. Під час Майдану переїхав до Києва, там став одним із засновників ГО «Антикорупційний комітет Майдану». У червні 2014 року поїхав добровольцем в «Айдар». Обороняв Щастя, воював у Георгіївці, Жовтому, Новосвітлівці. 2 серпня 2015 року демобілізувався, але продовжував їздити на схід. У 2016 році вирішив отримати вищу освіту і вступив до Києво-Могилянської академії на факультет психології.
Володимир Шуваєв / «Бабель»
Мій герой схожий на мене. У нього є певна проблема з поверненням до мирного життя. Він ішов на війну, бо хотів змін, а повернувся і не бачить їх. Це частково і моя драма. Після Майдану та війни я повернувся додому — у село Убині на Львівщині, де я виріс, а там все як і раніше. Місцеві вибори пройшли з жорсткими фальсифікаціями, а людям байдуже. Є частина людей, які хочуть змін, і вони щось роблять, але більшість чекає, поки за них усе зроблять. Зараз я це прийняв і змінив своє коло спілкування.
В одній зі сцен мій герой мав виговорити все, що його дратує, сказати про все, через що він проходить. У нас було 47 дублів цієї сцени. Спершу я не міг збурити ці всі емоції в собі, відчути їх. Зрештою мені це вдалось, але після цієї сцени я відходив три місяці. Було дуже складно: наче все в житті вже почало налагоджуватись, і тут ти себе насилу впихаєш знов у це болото. Найприкріше, що цієї сцени, мабуть, не буде у фільмі.
Усі епізоди зі мною відзняли за три повних знімальних дні, перші два в лютому, а останій у травні. Після того мені запропонували долучитись до знімальної групи. Я допомагав у роботі з акторами масових сцен: з їхнім розміщенням у кадрі, навчав української одну акторку, робив різну адміністративну роботу.
Коли я вже працював у складі знімальної групи, нам потрібно було зняти сцену, у якій горіла машина. Усередині була людина. Я мав координувати процес. Раптом все вийшло з-під контролю, полум’я стало занадто сильним, «водієві» довелось вистрибувати з машини через вікно.
Після зйомок я продовжив працювати в кіноіндустрії. Улітку був адміністратором у стрічці «Будинок «Слово» Тараса Томенка. Це художній фільм про українських письменників Розстріляного відродження. Мене цікавить кіно, але поки я не можу зрозуміти, у якості кого. Адміністративна частина — це занадто технічно для мене, хотілося б чогось більш творчого. У мене є амбіції зняти власний фільм. Але поки це все на стадії мрій.
Я вірю, що Донбас повернеться, як і Крим, і Кубань. На мою думку, процес відбудовування комунікацій з людьми, котрі жили на окупованих територіях Донбасу, потрібно віддати під контроль переселенців, які виїхали, коли почалась війна. Люди, які живуть на Донбасі, більше довіряють «своїм». Якщо в Донецьк приїдуть галичанин, волинянин і киянин та почнуть розповідати місцевим, як їм жити, це викличе недовіру. Якщо це робитиме переселенець, який пожив у інших областях України, місцеві скоріш до нього прислухаються. Єдине, що ми можемо наразі робити, — це максимально покращувати якість життя тут, щоб люди з непідконтрольних територій могли самі зробити висновок про те, що тут краще.