Сто років тому містами Китаю прокотилася хвиля протестів — учасники «Руху 4 травня» намагалися змінити країну. Вони сподівалися, що новий Китай буде побудований на науці та демократії.
І справді, сьогодні Китай задає тон у науковому світі: він проводить генетичні експерименти і першим за всю історію людства посадив зонд на зворотному боці Місяця. Все це показує, що Китай прагне стати науковим лідером планети. Однак не скажеш, що в Китаї процвітає демократія. Глава Китаю Сі Цзіньпін планує використовувати передові дослідження в науці [для посилення влади], хоча позиції Компартії і так міцні.
Сучасна наука стоїть на трьох китах. Це гроші, люди та наукові інститути. У Китаю є всі три. Держава витрачає мільярди доларів на вивчення темної матерії та дослідження нейтрино. До наукових інтересів Китаю входить усе — від геноміки до поновлюваних джерел енергії. Американські дослідження все ще кращі за якістю, але Китай наздоганяє. Наприклад, 11 відсотків усіх знакових наукових праць у 2014—2016 роках були написані в Китаї.
Китайська наука настільки сильно жадає здійснити прорив, що деякі вчені діють за принципом «мета виправдовує способи». Наприклад, академік Хе Цзянькуй відредагував ДНК ембріонів, не думаючи про те, як діти будуть розвиватися після народження. Або вчені, які досліджують штучний інтелект на основі особистих даних мільйонів китайців, одержаних без їхньої згоди.
Sun Hao / VCG via Getty Images
Розвиває передові технології, порушує правила та лідирує — такий Китай дуже лякає західних політиків. І не тільки розробкою нової зброї, а ще й тому, що авторитарний режим може використовувати хай-тек для того, щоб пригноблювати свій народ. Китай вже застосовує технологію розпізнавання облич для постійного контролю над населенням.
Але зростаюча роль Китаю в науковому світі має й інший бік. Китайська наука — це не лише зброя і тотальне стеження, але також джерела енергії, боротьба із хворобами та космічні подорожі. Усе це може зробити наш світ кращим. Однак, що більше Китай робитиме таких відкриттів, то сильніше наука змінюватиме сам Китай.
Річ у тім, що дослідження проводять інтернаціональні команди вчених, а конференції відбуваються у різних країнах — це допомагає обмінюватися досвідом. Звісно, це не гарантує, що китайські вчені стануть прибічниками демократії і почнуть боротися за права та свободи. Але постійні контакти із закордонними колегами, критичне мислення і скептицизм цілком можуть становити загрозу авторитарному режиму, адже він базується на контролі за думками людей.
Колись СРСР намагався із цим боротися: надавав ученим привілеї, але ізолював їх у закритих містечках. І все одно зʼявився академік Андрій Сахаров, який став найголовнішим критиком режиму. У Китаї замкнути людей в наукових містах вже не вдасться. Тому й залишається єдиний вихід — наукова співпраця. Вона допоможе зробити дослідження відкритими і прозорими, коли всі бачать, хто чим займається. І якщо Сі Цзіньпін на це не піде, то постане перед жахливим вибором — надати свободу вченим або безнадійно відстати у світовій гонці наукових досліджень.