Друга світова, остарбайтери, полювання на «бандерівців» та висилки до Сибіру і на Донбас. Ми вперше публікуємо спогади старожилів Галичини

Михайло Максимович

1930 року народження, село Теребежі, Буський район, Львівська область

Тато був хліборобом, якому довелося пройти через дві світові війни: у Першу — служив у польському війську, у Другу — потрапив до німецького полону. Мамі прийшла стандартна листівка з Червоного хреста — «Я здоровий, зараз полонений». Спочатку був у таборі, потім його забрали до бавора [фермера у Німеччині] працювати.

Пригадую, почалася війна, і вже за два тижні в село прийшли німці. Вони їхали машинами, велосипедами та мотоциклами. Не бачив, щоб ішли пішки. У нас в хаті майже рік німці квартирували. Один офіцер був з того міста, де тато працював у бавора. То він поїхав додому, розшукав тата, розповів його господині про наше село і господарство, то вона одразу почала інакше до тата ставитися. Бо німці думали, що в нас тут дикунство, ведмеді вулицями бродять, а люди в землянках живуть.

Зброї було дуже багато — фронт близько. В мене був німецький карабін. Я вирішив його позбутися, бо вже прийшли русскіє. Пішов з колєгою. А тут патруль! Я поклав карабін на землю, накрив курткою і сів на неї. А в мене в кишені була пачка тютюну. Витягнув її і скручую собі сигарету. Солдати закурили, посміялись і нічого в мене не питали, пішли собі. Після того мій товариш зі страху ще довго не міг говорити.

У 1953 році, коли помер Сталін, я служив в армії на Чукотці. У березні там ще зима, і під час траурного мітингу хлопці, які стояли скраю шеренги чи були високими, обморозили собі вуха.

Після армії повернувся в Теребежі, працював мотористом у колгоспі, їздив з агітаційними фільмами по селах. Ми ставили апаратуру, а сільський голова ставив печатку у наших документах. Якось увімкнули нашу техніку, а від сильного звуку вилетіли вікна. То окрім печатки, голова тої сільради поставив нам пляшку горілки, щоб ми більше до нього не приїжджали.

У 1957 році одружився. Шлюб нам дав священик з Олеська, мав прізвище Оришкевич. То було таємно, вдосвіта. Була тільки її мама і мій тато, більше нікого.

Ганна Кнап

1923 року народження, село Ставчани, Пустомитівський район, Львівська область

Мені Німеччина перед очима стоїть, все пам’ятаю: природу, людей і війну [Ганну Кнап разом із родиною вивезли до Німеччини у 1941 році]. На збори дали менше тижня: склали речі, мама спекла у пічці кілька хлібин.

У Городку був пересильний пункт, зустріли там Абрамка, Срулька, Ґенцу та інших євреїв з нашого села. Вони були в гетто, прощалися з нами: знали, що не повернуться… Вони залишились, а наш вагон спакували і повезли в Німеччину.

У бавора працювали тато, мама, сестра, брат і я. Ще були польський плєнний Йоган, але ми Іваном його називали, був білорус Толік і троє французів. Вони там непогано жили, бавор їх годував так нічого — обіди, вечері. А нам мама варила. Кожної п’ятниці ми брали в бавора молоко, картоплю, горох, квасолю, цукор і муку.

Американці скидали з літаків цукерки, папіроси. Німці погрожували, що вони отруєні, а ми брали, і нічого нам не було. Тато мій курив файку [люльку]. Підійшов до нього білорус і каже: «Дєд, будемо курити. Як повмираєм, то повмираєм». Набрали вони тих папіросів. Закурили раз, другий — солдат папіросу, тато файку. «Шо, дєд, будем жити?» — «Будем жити!»

Мене покликала німка, їде танк — такий великий, як наша хата. А ми, дівчата (я мала вже двадцять другий рік) пішли дивитися. Виходить з танка поляк, танкіст, і питає, хто розуміє польську мову. Я кажу, що я. Він мені каже: «Ходи панєнка тутай. Розкажи нам, чому немає прапора, що німці піддаються? Скажи, щоб через кілька хвилин білі прапори висіли по хатах, по парканах, а як ні, то зараз все село піде в прах». Я переказала, дивлюсь — вже простирадло нагорі на комині, по парканах білі сорочки розвішані. Покликав мене знову, я прийшла — насипав мені повен фартушок шоколадок, цукерок.

Назад їхали майже місяць, везли в товарняку. Два тижні падав дощ, ми не висихали. Я кажу мамі, що завезли нас з раю в пекло. Спочатку привезли до Варшави, потім до Ковеля, в Шепетівку, аж дивлюся — Тернопіль. Одна дівчинка побачила свою хату, почала перелазити колію, а потяг її переїхав — не дочекалися мама з татом доньки… Потім наш вагон причепили до іншого поїзда, і ми приїхали до Львова, а звідти на фірі [віз, підвода] в село. 7 серпня 1945 року приїхали до своєї хати.

Михайло Митюк

1929 року народження, село Шоломиничі, Городоцький район, Львівська область

Мене забрали на Донбас. ФЗН [школа фабрично-заводського навчання — тип професійно-технічної школи у СРСР] хлопців забирала. Мав тоді десь шістнадцять років. Нас везли п’ятнадцять суток на Донбас… Після війни, все розбите: за Львовом ешелони лежали закинуті... Привезли, а там голод.

Були у Щегловці [поселення в Донецьку]. Від ФЗН видали одежу, матрац. Працювали разом із військовополоненими німцями на будові. Бригадир кричить «Давай кірпіч!», а я уявлення не маю, що він від мене хоче. Втік додому, а через місяць арештували і відправили знову на Донбас, у тюрму.

Там разом з іншими в’язнями будував доменну піч. Дванадцять годин роботи під конвоєм. Коли до завершення строку залишилося менше трьох місяців, нас брали копати траншеї. Знали, що ми вже нікуди не втечемо, то водили по Донбасі. Люди нам буханки хліба кидали, то й трішки легше було.

Повернувся до села, працював у колгоспі. За рік роботи отримав 350 рублів, поїхав до Львова та купив кирзові чоботи. Зарплати тільки на них вистачило.

Потім відслужив в армії, був під Москвою. Наш батальйон виконував план на 140 процентів, тож солдати отримували гроші. Ми купили собі радіо, слухали різні передачі. Однак за нами ходили і дивились, чи ми не вмикаємо «Голос Америки». В комсомол нас тягнули, але ми з односельчанами не записались, казали, що нам мама забороняє, що ми — віруючі.

Ганна Ковальчук

1926 року народження, село Синьковичі, Жовківський район, Львівська область

Петро, мій брат, перший у селі пішов у партизанку [до загонів УПА]. Та було ще десь пару хлопців таких. Мене москалі вивезли аж на Воркуту, через брата. Десь у 1945 році то було. Везли в товарняках, було повно людей, цілий ешелон. Працювала там у швейній майстерні. Була там десь рік, і потім відпустили додому, судити не судили, бо не було за що, і відпустили додому.

Антон Брунець

1930 року народження, село Оліярники, Жовківський район, Львівська область

Тато пропав на фронті. 14 березня [1945 року], коли війна закінчувалась, якесь там пацє [порося] зарізали, і мама понесла його до спеціаліста, який ковбасу вмів начинити, м’ясо сортувати, сало зложити. Біля села ліс, а від лісу йдуть якісь білі «балвани». Прийшли, шукають за «бандерами», скрізь по подвір’ю шукають. Ну та й до комори пішли. А як ковбасу зробила мама при помочі того майстра, то винесла до комори, в скриню. Пішли до комори ті хлопці, нікого не знайшли та й пішли. Мама пішла до скрині — ковбаси нема. «Позичили». А що їм, вони в тих халатах маскіровочних білих, халати широкі — і в кишеню міг сховати, а під халатом не видно. Знали ж прекрасно, що чоловік на війні, не ховається, мати сама, а продукти вкрали…

Стефанія Гребещенко

1929 року народження, село Ваньовичі, Самбірський район, Львівська область

Колись я жила за Польщі… Не було різниці, що поляк, а що українець. Поляк був голова сільради, він до церкви ходив, до нашої церкви, не до костелу.

Пригадую, як війна почалася. Я бавилася в садочку, а хлопець яблуком випадково мені пробив голову. В нас у селі був садочок, я була в садочку, і в той день я мала вірш говорити, ми п’єсу ставили. Я була Фасоля, там дівчина була Диня, а хлопець Гарбуз був. А мені з голови кров тече. Вибігли ми на подвір’я, вийшов з церкви голова сільради і каже, що люди, не бійтеся, то не війна, то щось світиться. А то настояща була війна вже.

Я пам’ятаю, німці їхали мотоциклами і чоколяди нам кидали… Німець будь що, одразу стріляє. Їхала моя мама на фірі, і кусок хліба їла. А вели плєнних, і один підбіг до фіри і хотів хліба взяти. Може мама і дала того хліба, не знаю. А німець зняв маму з воза і вже давай розстрілювати. А другий каже (між ними перекладачем українець був), що вона не дала хліба. І так маму відпустили.