Режисер і продюсер «Дикого поля» обʼїхали лінію фронту в пошуках локацій для зйомок «Інтернату» за романом Сергія Жадана. Ось що вони там побачили

Яценко: Ми знали про задум роману «Інтернат» досить давно й обговорювали його з Сергієм Жаданом. Наприкінці літа — на початку осені 2017-го він приїхав на майданчик, коли ми знімали «Дике поле» на локації в Києві. Побачив, що у нас злагоджена виробнича машина, серйозна робота з акторами, що це не самодіяльність [«Дике поле» знімала компанія Limelite, співзасновниками якої є Володимир Яценко й Анна Санден]. І вирішив, що готовий знімати з нами наступну екранізацію. «Інтернат» ще не вийшов, він не був навіть написаний. Сергій надсилав нам фінальні варіанти рукопису.

Лодигін: В «Інтернаті» дуже чітко позначений сезон, коли розгортається дія, — така непевна сльотава зима. Ми поспішали і розуміли, що якщо хочемо знайти локації, то мусимо не пропустити зиму 2017—2018. Було важливо, щоб із нами в міні-експедицію поїхав оператор Сергій Михальчук, пофотографував. На початку зими ми й поїхали. Саме застали тумани, що у книжці описані.

Яценко: Ми давно співпрацюємо з фондом «Повернись живим». Вони регулярно возять на фронт тепловізори, прилади нічного бачення та інше обладнання. Ми поїхали з ними. Це було супербінго, бо ми хотіли проїхати всю лінію фронту — від Маріуполя та Широкиного до Луганської області. Зробити це можливо лише з волонтерами — їх усюди пускають. Нас возив фантастичний хлопець — Андрій Римарук. Я його посватав режисерові Валентину Васяновичу, і він зараз у нього знявся в головній ролі у фільмі «Атлантида». Там буде про постапокаліптичну ситуацію на Донбасі в майбутньому — після його звільнення. Знімали саме в районі Маріуполя. Це все Промисел Божий.

Восьмого грудня 2017-го ми виїхали з Києва, вчотирьох: Ярослав Лодигін, оператор Сергій Михальчук, Андрій Римарук і я. Нам пощастило: була відлига, тумани, видимість препогана, тож нас не обстрілювали. Але ми відчули атмосферу, описану в книжці.

Андрій усю ніч гнав без зупинок як божевільний, і вранці 9 грудня ми приїхали до Маріуполя. І одразу на лінію фронту — в Широкине, великий населений пункт під нашим контролем. Нікого немає. Їдеш, на будинках написи: «Міни» і Welcome to Shyrokino.

Лодигін: Мені найбільше сподобалося, що Володя вирішив передати привіт із Широкиного своїй знайомій. Узяв із собою трафарет з лисичкою та кошеням і малював на стінах по ньому. Мені було страшно, я хотів жити і дуже менжувався. Римарук точно вважає, що ніколи не помре. Михальчук уже кілька разів помирав, він теж ніби смерті не боїться. І ось ми в перший же день поїздки потрапляємо в Широкине, приблизно за кілометр триває бій, а Володя малює по трафаретах. Ніби вже пожив життя, йому не страшно. А у мене мало води не відійшли.

Яценко: Ми були в Широкиному дві-три години, потім поїхали на північ — у Приморське. Оселилися в чудовому готелі. Там була гаряча вода і весілля. Весілля пило й танцювало. Ми пішли в бар, нам кажуть: «Так, бл*ть, камуфляж зняли». А ми такі: «Чому?» «Вам не наллють». У прифронтовій зоні військовим не наливають, тому вони ходять бухати в цивільному. Ми взяли з собою камуфляж, бронежилети і каски — про всяк випадок. Але, звісно, якщо потрапити під серйозний обстріл, все це до одного місця. Взагалі, дивна ця подорож — практично лінією фронту. Почуваєшся мішенню, і це не дуже приємно. Добре, що машину вів Андрій, який знав місцевість. Бо в туманах можна було заїхати зовсім не до тих «світлих» людей.

Наступного дня ми вирушили до Марʼїнки та Красногорівки, дивилися там локації. Страшне бездоріжжя, суцільний бруд. Одного разу ми застрягли. Побачили справжній інтернат, що дуже постраждав 2014 року, — повністю знесена величезна будівля, усього за двісті-триста метрів від постів «ДНР» на КПВВ «Марʼїнка». Ідеш біля озера, всюди написи: «Міни». Цивільних людей це дуже вражає — там зʼявляється відчуття завмерлого часу. Ну, й люди відповідні, яких засмоктало це гігантське лімбо. Десь удалині йде бій, а на зупинці стоять хлопці — чекають на шкільний автобус.

Лодигін: У центрі міста бабусі ведуть онуків до школи, працюють лікарні, кафе. Сім хвилин їдеш з центру до дачного селища на околиці — а там тривають бої, іноді прилітає «Град». Сім хвилин до війни.

Яценко: Після Красногорівки та Марʼїнки ми вирушили на позицію «Спартак». Це селище біля межі Донецька, за півтора кілометра від Донецького аеропорту. Там розташована і славнозвісна шахта «Бутівка». Уяви: їдемо донецькою кільцевою дорогою, лежить туман, підʼїжджаємо до «Спартака», і тут машина застрягає. Десь вдалині свистить, хтось валить із кулемета, а ти стоїш і чекаєш, поки за тобою приїдуть. Їде машина — а ти не знаєш, чи наша. Приїхала наша, нас «смикнули» і провели до позиції, де стояли наші десантники. Божевільний пейзаж, бо позицію постійно накривають «Гради». Усі дерева посічені. Як у фільмі Тарковського «Іванове дитинство» — виглядає абсолютно так само.

Лодигін: Відстань між позиціями в деяких місцях — 50 метрів, тобто ти можеш бачити людину, в яку стріляєш. При цьому є вайфай і можна дивитися телевізор. По «сепарських» каналах показують «Піратів Карибського моря», наші бійці сидять в окопах, дивляться і радіють. Ми з усіма бійцями всюди говорили про одне й те саме. Нам було цікаво, яка мотивація у людей, що для них означає війна та як для них виглядає перемога в ній.

Яценко: Хтось каже: «От, бл*ть, дійдемо до Владивостока, тоді перемога». Інший: «Та хер його знає». Або: «Не може бути ніякої перемоги, ну як тут перемогти». У кожного своя версія. Але при цьому всі працюють на цю перемогу. Хлопці на «першій лінії» дуже позитивні. І працюють на своїй окопній війні дуже професійно. Вони як у шахи грають: мовляв, тут сепари поставили два танки, тут ми виїдемо нашою беемпешкою, вони смикнуться — ми їм відповідь, безпілотником підкоригуємо. Дорослі військові ігри.

Лодигін: Один боєць може сказати: «Треба відгородитися, побудувати стіну». Інший: «Потрібно зайти і всіх зачистити». Усі відповідали по-різному, але ні в кого не було приреченості, мовляв, ми всі помремо. Вони кажуть: «Ми можемо звільнити Донбас за дві доби. Але його ж росіяни тримають». Там, за їхніми розповідями, практично все командування — кадрові військові РФ. Раніше вони обіймали більш високі посади, а зараз росіяни служать також на рівні ротних.

Яценко: Увечері другого дня ми потрапили в гості до рабина Сил спеціальних операцій [ССО]. Чудовий єврейський чоловік. Саме був мій день народження, ми його відзначили. ССО — найвеселіші хлопці. Це практично сімʼя — замкнута соціальна група, еліта збройних сил. Коли вони дізналися, що з нами приїхав дуже крутий оператор, то просто напали на нього та довго з ним обговорювали принципи роботи оптики.

Наступного ранку поїхали на північ — у напрямку Світлодарської дуги. Потрапили до хлопців, які напередодні зайняли нейтральне село, і з цього приводу у фейсбуці йшла неймовірна «зрада» [у листопаді 2017 року підрозділи 54-ї ОМБр і батальйон «Айдар» зайняли село Гладосове в «сірій зоні»]. Саме в той час туди приїхав офіцер із великими погонами. Явно для того, щоб вставити їм п*зди за те, що самовільно зайняли населений пункт. До нього виходить якийсь грузин із добровольчого батальйону: «Ай, дорогий, ходи в дім, хачапурі їсти». Генерал заходить, його годують хачапурі, наливають йому — і за півгодини він з ними вже мирно обговорює обстановку.

У кожній частині, у кожному підрозділі — свій особливий світ. Це як сімʼї, вони скрізь різні. Ця війна стала величезним соціальним ліфтом, тому що на ній воює багато людей з глибинки. Там рядовий отримує 17—19 тисяч. Вони дуже стараються це пробухати, але не виходить: частина грошей залишається, вони їх надсилають сімʼям. Встановлюють нові соціальні звʼязки — вони з різних областей України, але воюють разом, це теж «зшиває» країну. Це один із небагатьох позитивних моментів.

Лодигін: Потім ми повернулися. Поїздка тривала три дні, адже фронт невеликий, усе поруч. Назад їхали через Бахмут та Ізюм, єдине місто Харківської області, що офіційно входить до зони АТО. Там перевдяглися, поїли і повернулися додому через Харків.

Ось ти в Авдіївці, де весь час стріляють, а за сім годин — у мирному Києві. Це мене вразило. Я потім кілька тижнів під враженням ходив. Приїжджаєш, відкриваєш «Українську правду», натикаєшся на зведення з АТО: «Загинули двоє бійців, троє поранені, 67 обстрілів» — рядова новина, жирним уже не виділяють.

Не буду приховувати, мені було стрьомно. Постійно думаєш: а якщо мене вбʼють? Стоїш на відкритому просторі, туман, дим і повне незнання, що там — за рогом найближчого будинку. Але я ж це й хотів відчути. Бо в «Інтернаті» ми спостерігаємо за людиною, яка опинилася посеред війни, не готова до неї: поруч щось вибухнуло — побігла. Може, не треба бігти — може, треба залягти? Нічого не розумієш. І я це відчув. Йдемо ми дачним селищем біля «промки»: десь стріляють, щось кудись летить, я обливаюся потом, а поруч Римарук на ходу читає фейсбучок.

Яценко: Зʼявляється ох*єнне відчуття, що ти живеш на сто відсотків. Тебе можуть вбити у будь-який момент. У тебе справжні друзі, справжні вороги. Все гіпертрофовано, живеш як на наркотиках. І жити в цивілізації, з її компромісами, де і вороги не вороги, і друзі не друзі, — складно. Хочеться повернутися туди, де все просто. Я розумію людей на кшталт Андрія Римарука. Вони не повернуться з війни ніколи, я маю на увазі в ментальному сенсі.

Лодигін: Локації для зйомок ми знайшли. Не хочу говорити де, тому що деякі розташовані занадто близько від позицій «ДНР». Навіть якщо туди приїде невелика знімальна група, це викличе у товаришів з того боку нездоровий інтерес до українського кінематографа. Хотілося б зняти цей фільм і навіть вижити.

Яценко: Для мене як продюсера цей фільм — величезний виклик. З багатьох причин. По-перше, дія відбувається взимку. Дуже короткий світловий день. Уночі знімати не можна, бо якщо увімкнути освітлювальні прилади — одразу прилетить; отже буде більше знімальних днів. По-друге, скорочена група. Гонзо-зйомка: приїхали, відзняли епізод і зй*бались, поки можна. Я не знаю, чи знімав хтось ігровий фільм на війні.

Лодигін: І є безліч нюансів. Наприклад, знадобиться закривати простір димами — це складно. Не завжди ж буде туман за розкладом, а ми хочемо, щоб герої почувалися невпевнено, щоб наш головний герой не знав, хто з цього туману вийде. Окрема проблема, з якою я поки не розумію, що робити, — це мова. Згідно з законом фільм має бути на 90 відсотків україномовним, інакше його не випустять на екран. Але герої розмовляють російською: нам автор «Інтернату» не залишає вибору — це художній прийом, це інструмент, що передає характер.

Яценко: Це, звісно, сумно. Раніше можна було субтитрувати. Зараз — переозвучувати або дублювати, але це варварство. Є дуже важливий момент — ми за патріотичні фільми. Але патріотизм — це не шаровари, це коли люди самі собі ставлять незручні та серйозні запитання про природу конфлікту. А якщо ми перетворимо патріотизм на нескінченне вихваляння лицарів без страху і докору — це буде жахливе лайно. Нація стає сильною, коли вона не боїться питати з себе за гамбурзьким рахунком. Якщо ми перестанемо боятися самих себе, якщо будемо ставити незручні запитання — ми зможемо стати дорослішими, рушити вперед. «Інтернат» у цьому сенсі — дуже патріотичний фільм.

Я вважаю, що ми просрали величезний історичний шанс, який мали після Майдану, — створити суспільство плавильного котла, де будь-яка людина може стати українцем виключно тому, що вона любить країну, і байдуже, якою мовою вона розмовляє. Навіть більше, я вважаю, що українська російська мова — це один із найсильніших інструментів контрпропаганди. Вона збагачує наш культурний простір, а не збіднює його. Тут має бути місце для будь-якої людини, яка любить свою країну. А ми пішли легким шляхом будівництва «України для українців». Я готовий дискутувати на цю тему, але якщо в законі прописують: «Ось так, і не *бе», дискусії не виходить.

Лодигін: Знаєш, що цікаво? Там усі оголошення, вивіски — українською. Більшість людей на фронті говорять один з одним російською. Але є різниця між нашим солдатом і солдатом з того боку. Наш солдат легко перейде на українську, а той — ніколи цього не зробить.

Яценко: Мова — це другорядний маркер. Яка різниця, якою мовою розмовляє людина, якщо вона прикриває твої груди. Головне, що обʼєднує націю, — це любов до своєї країни і почуття відповідальності.