Ядерний арсенал, який міг знищити світ 10 разів. «Бабель» публікує унікальні фото ліквідації ядерних ракет України 1993—1996 років (архівний матеріал)

У 1991 році ядерний арсенал України загалом складався з близько 2 тисяч стратегічних ядерних боєголовок і близько 2,5 тисяч одиниць тактичної ядерної зброї. «Це означає, що можна було знищити весь світ, перетворити його на ядерний попіл приблизно разів десять», — розповідає професор Інституту міжнародних відносин політолог Сергій Галака, який досліджує, зокрема, питання нерозповсюдження ядерної зброї.

З 1990 року Україна впроваджувала основні безʼядерні принципи: не утримувати, не виробляти та не набувати ядерної зброї. У листопаді 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а 5 грудня 1994 року підписала Будапештський меморандум в обмін на відмову від ядерної зброї. Його гарантами виступили Росія, США та Велика Британія, до яких приєдналися Франція і Китай. Вони зобов’язувалися утримуватися від будь-якої агресії щодо України — зокрема і від економічного тиску. Після цього почалось вивезення боєголовок до Росії, і 2 червня 1996 року Україна офіційно втратила ядерний статус, коли остання боєголовка покинула її територію.

До такого рішення Україну спонукала низка чинників: міжнародний тиск, в першу чергу з боку Росії та США, що загрожувало політичною ізоляцією; контроль над ядерною зброєю залишався у Москви, Київ ніколи не мав ядерної скриньки з кодами запуску; у більшості ракет спливали гарантійні терміни, а на їх обслуговування та відновлення в Україні на той момент ресурсів не було.

На початку 90-х років увесь ядерний потенціал України перебував на озброєнні 43-ї ракетної армії Ракетних військ стратегічного призначення Збройних сил СРСР. Найпотужнішою з дивізій, що входили до її складу, була 46-та ракетна дивізія зі штабом у Первомайську Миколаївської області. До її складу входили командний пункт і 9 ракетних полків з боєзапасом у понад 700 ядерних блоків, а також частини забезпечення, польові райони, які розташовувались на території трьох областей: Миколаївської, Кіровоградської та Одеської.

Як згадує в одному з інтерв’ю генерал-майор запасу Микола Філатов, який командував 46-ю ракетною дивізією у 1990—1994 роках, усе, що було повʼязано з Ракетними військами, у минулому трималося під багатьма печатками, з грифом «Цілком таємно». «Відбір кандидатів для служби у РВСП був дуже суворим, особливо на офіцерські посади. Вивчалися дані про всіх рідних і близьких, ретельно перевірялися морально-психологічні якості, інтелект, фізичні здібності».

Командний пункт кожного з полків 46-ї дивізії був під землею і керував десятьма ракетами, шахтно-пускові установки яких знаходилися на відстані 8—10 км одна від одної. Він міг витримати пряме попадання ядерної бомби і функціонувати в автономному режимі півтора місяця. Для цього в командному пункті був запас продуктів харчування, обладнання та спецзасобів.

Ця служба вирізнялася напруженістю навіть у повсякденні. Офіцери бойового пуску чергували глибоко під землею, заступаючи на зміну на три-чотири доби. Тому навантаження збільшилось в рази в кінці 1993 — на початку 1994 років, коли розпочалась підготовка та, власне, ліквідація ядерної зброї.

«Ліквідаторам доводилося працювати не по 4—6 годин, як передбачали регламенти, а по 12—14, — згадує Микола Філатов. — Тоді навіть скликали урядову комісію, яка вирішувала, як переглянути графіки робіт. Але на рекомендації військових і медиків не зважили».

«Ми відстиковували головні бойові частини ракет майже щодня. Найвідповідальнішу роботу виконували винятково вночі. І от відстикування й рух колони з тим добром мав право контролювати лише я або мій заступник. На сон фактично наклали вето», — розповідає тодішній командир 46-ї ракетної дивізії.

Не менш напруженим етапом став злив ракетного палива, основним компонентом якого був несиметричний диметилгідразин (гептил). Він надзвичайно токсичний, канцерогенний і мутагенний, найбільш небезпечний при вдиханні. Саме тому ракетники працювали тільки в засобах захисту.

«Процес ліквідації ядерної зброї був надзвичайно складним, перш за все, у технічному плані, дуже динамічним і досить емоційним: зброю знищували ті ж самі люди, які її створювали і обслуговували», — згадує Філатов.

В Україні досі сперечаються, чи варто було відмовлятися від ядерної зброї. Утім, перший президент Леонід Кравчук, який поклав початок ядерному роззброєнню, не шкодує про своє рішення. «Ми з ядерною зброєю, не маючи систем управління та випробувань, були б схожі на мавпу, яка тримає у руках гранату і затиснула чеку», — казав він в інтерв’ю у 2016 році.

Колишній посол США в Україні, експерт аналітичного центру Brookings Institution із питань ядерного роззброєння Стівен Пайфер написав влітку 2018 року наступне: «США та Україна недооцінили Росію і не очікували на прихід Путіна. Якби президенти України Леонід Кравчук або Леонід Кучма могли передбачити події 2014 року, то не погодилися б на підписання Будапештського меморандуму».