«Люди вмикали колоночку, і звідти лунали пісні про зононьку та доленьку». Діти 90-х розповідають, як цей час вплинув на їхнє подальше життя

Рустам Левін, 38 років, Київ

Найстрашніший спогад із 90-х — рибні котлети. Тоді бензину було багато, а мʼяса мало, тому ми з батьком кожні вихідні о третій ранку сідали в машину та їхали на риболовлю. Батько плив на човні в очерети, а я ловив з берега. Що клювало, те ми й діставали. Переважно це були окуні. Удома мама їх чистила, потрошила та якимось дивним чином перетворювала на котлети. Здається, ще були пельмені з рибного фаршу.

Може спочатку мені й подобалися ці котлети, але потім настільки обридли, що я не можу дивитися на них досі. Хоча рибу взагалі люблю — і запечену, і солону, і смажену. Навіть окуні під пиво нормально йдуть.

Пізніше, років у 16—17, ми почали пити молочні лікери. Не знаю, звідки їх привозили до нас під Луганськ, але вони були гидкі, мерзенні й солодкі. Ми не знали, як їх правильно пити, тому дудлили просто з пляшки. Відтоді лікери я не пʼю. Максимум — «Єгермейстер».

Жах, що переслідує з дитинства будь-яку людину з Донецької та Луганської області, — блатнячок. Люди виносили на балкон колоночку, і звідти лунали пісні про зононьку та доленьку. Ще дуже дратували й досі дратують [Гарік] Кричевський та [Олександр] Розенбаум. Щоправда, тепер ходжу в навушниках, і їм мене не дістати.

Маша Хурміна, 25 років, Київ

З 90-х мені добре запамʼяталися засоби народної медицини. Сік свіжого буряка тоді використовували замість крапель від нежитю. Його запах був настільки нестерпним, що я досі цілковито не сприймаю всього, що повʼязано з буряком. Оселедець під шубою ще можу зʼїсти, а все інше — ні. Приблизно така ж історія з кабачковою ікрою. Це дивне вариво в 90-ті вживали постійно, і тепер, якою б голодною я не була, ніколи не буду його їсти. Швидше «Мівіну» заварю.

Ще памʼятаю, календулу настоювали на спирті й припікали нею комарині укуси. Часник клали на зуб, щоб не болів. У дворах тоді сиділи бабульки з листами чи то лопуха, чи то капусти на голові. Мені казали, що це від головного болю. Допомагало чи ні — не знаю, але виглядало смішно.

Зараз я можу купити в аптеці травʼяні настої або чаї. Але до всієї іншої народної медицини, усіх цих совкових прийомів ніяк не ставлюся.

Олена Кваша, 35 років, Кропивницький

У 90-ті я жила в приватному секторі, і в нас не було зручностей. Вода — у дворі, туалет — у кінці двору. Це виховало в мені дику нелюбов до вуличних туалетів.

З 90-х залишилася нелюбов до оселедця. Тоді купували не солоний, а заморожений. Напевно, він був найдешевшим. З нього готували все, що можна. І смажили його також. Ще вирощували на дачі топінамбур. Його теж і смажили, і їли сирим. Він насправді дуже корисний, але ми їли його постійно, і це було жахливо.

Я намагалася порахувати, скільки разів ми з батьками в дитинстві їздили на таксі, і зрозуміла, що це були поодинокі випадки. Мені досі таксі здається надмірністю, невиправданою витратою. Правда, за межами Кропивницького це відпускає.

Яна Чумаченко, 32 роки, Сєвєродонецьк

Після закінчення 90-х з раціону цілком зник маргарин. До цього іноді на ньому щось смажили, бабуся робила засмажку в суп, його додавали до випічки. Тепер — ні. Ще запамʼяталися бутерброди з хлібом і варенням з чорної смородини. Або бабусі постійно закривали саме таке варення, або був великий урожай смородини — не знаю. Але з тих пір це варення не люблю.

Найцінніше, що залишили 90-ті, — вміння цінувати буденні речі, які колись були дефіцитом і розкішшю. Раніше ми здавали пляшки, щоб купити банани, а тепер їмо їх кожен день. Зараз ти будь-коли можеш купити шоколадку, а тоді батькам давали зарплату консервами, горілкою і консервованим горохом. Якщо тато міг принести додому шоколадку, це була радість.

Карина Охріменко, 30 років, Сан-Франциско

В 90-ті в мого тата практично не було зарплати, і ми жили на мамину маленьку. Виручали сад і город. Купували тільки найпотрібніше: взуття, одяг. До моря не їздили, подарунків на свята не дарували. Робили шашлик із сардельок або курячих ніжок.

Від того часу залишилися гастрономічні звички. Перша з них — голод. Я постійно ходжу голодна, навіть щойно поївши. Друга — доїдати все, що є в тарілці, навіть якщо це несмачно.

З 90-х я не їм смажену в олії цибулю, якою поливали гречку, терпіти не можу варену ковбасу та сосиски, не їм маргарин. Досі мій жах — зіпсувати їжу під час готування, тому що її доведеться викинути.

Купую лише те, що потрібно, і ніколи не роблю спонтанних покупок. Незатишно почуваюся, коли немає відкладених на три-чотири місяці наперед грошей.

Раніше таких звичок було більше, вони стали полишати після переїзду до США. Найважливіше з того, що залишилося, — фінансово допомагати мамі й татові. Ніколи не побажаю їм повторення того, що було в 90-ті.

Софія Касьяненко, 27 років, Київ

У 90-і кожен вечір у нас вимикали світло. Мама запалювала свічки й учила мене показувати театр тіней. Ми співали, грали в доміно, у слова, просто спілкувалися. Завдяки цьому із трьох-чотирьох років я почала читати, з шести — помічати приколи соціальних відносин і робити «ескізи» ситуацій. Сценки, пісні, танці — це було контентом «вечірнього шоу» для двох дорослих і собаки, а тепер виливається в пости на Facebook. На жодних курсах копірайтерів так не вчать.

Є й інші спогади з 90-х, до яких я ніколи не хотіла б повернутися. Це відсутність води й тепла. Централізоване опалення було таким мізерним, що я не памʼятаю жодної зими, коли б сиділа в класі без шуби. Собачий холод був скрізь: на вулиці, у художці, вдома, на танцях. Індивідуальне опалення не рятувало, тому що з газом теж були проблеми. Зараз я фізично не переношу холод, у мене на нього алергія.

Вода була лише в певний час доби та тільки холодна. Я навчилася того, що елементарна гігієна можлива навіть з обмеженими запасами.

Зараз питна вода обовʼязково повинна бути в моїй квартирі, сумочці та офісі. Як тільки в будинку зʼявляється зайва порожня тара, вона моментально заповнюється технічною водою про запас. Друзі сміються, що я так готуюся до війни. Ну так, сірники, сіль і гречка в мене теж є. І війна вже йде, хлопці.

На жаль, зараз подорож у часі — не фантастика в Україні. Береш квиток у провінцію — і привіт, 90-ті: без нормального звʼязку, тепла та води.

Марія Гламаздіна, 40 років, Канів

Ми жили в Луганську — мама, тато, бабуся, я і мої молодші сестри-двійнята. Грошей батькам не платили місяцями, єдиний стабільний прибуток у той час — бабусина пенсія. Але на 70 гривень не розгуляєшся. Доводилося жити дуже скромно, правильніше сказати — бідно. Городів у нас не було, усі продукти купували на ринку чи в магазинах.

Суп із гречкою — найпопулярніша страва того часу. Ніколи його не любила й зараз не люблю, хоча іноді варю (виявилося, що з бідністю він асоціюється тільки в мене). Пшенична каша з олією та огірками — то окрема історія. Батькові допомогли на роботі, і з якогось колгоспу передали нам два мішки тієї пшеничної січки та дві трилітрові банки олії. Щодня протягом усієї зими (якщо не помиляюсь, 1995—1996 років) ми їли пшеничну кашу з олією і огірками, які мама закатала в банки влітку. На сніданок, обід і вечерю. Дивно, але ніякої антипатії до цієї страви я не відчуваю, на відміну від гречаного супу.

Лера Ануфрієва, 31 рік, Київ

Памʼятаю, як замість туалетного паперу ми використовували розірваний на шматочки бабусин халат. Потім батько якимись правдами й не правдами дістав-таки папір, і під Новий рік вони з мамою ходили квартирами нашої триповерхівки та роздавали його сусідам. Зараз це складно уявити, а тоді люди раділи як діти.

Особливим жахіттям була постійна відсутність води. У мене саме народився молодший брат, і доводилося тягати воду з пожежного крана в підвалі на третій поверх сталінки — прати пелюшки, купати дитину. На пічці постійно кипів окріп, від цього стінами тік конденсат, і вони взимку чорніли. Проте кухня була найтеплішим місцем.

Вічна боротьба з побутовими негараздами, невдалі намагання виростити хоча б щось на маленькому городі, хрестоматійна жуйка як предмет гордощів у дитячому колективі, культ недосяжної ковбаси й вічні мішки з цукром і жахливими макаронами, що стояли вдома — у мене багато таких спогадів, можна написати цілу соціальну драму.

Мій батько доволі швидко зорієнтувався в ситуації, і з інженера з зарплатнею у 12 баксів перекваліфікувався на бізнесмена. Наприкінці 90-х ми вже мали змогу навіть відпочивати в Криму. Але ті спогади залишили слід.

Я тільки нещодавно заспокоїлася й перестала витрачати гроші на непотрібні речі. Ще п’ять років тому шафа ломилася від одягу. Я купувала його просто тому, що могла собі це дозволити. Доїдання їжі через силу, острах перед тим, щоб викинути недоїдки, — це все сидить на підсвідомому рівні. А ось складання старого одягу «на ганчірочки» тепер називається «свідомим споживанням».

Узагалі, якщо подивитися на світлий бік цієї історії, то люди, які пережили 90-ті, зможуть вижити у будь-якій ситуації. Мені подобається, що я не з теплиці, вмію боротися з труднощами, знаходити вихід у патових ситуаціях.

Гася Шиян, 38 років, Київ—Львів

У дитинстві в холодильнику завжди стояла якась консерва про запас. Її відкривали для гостей, на день народження або Новий рік. У мене досі залишилося відчуття, що ця консерва повинна бути. Тому й зараз у мене завжди зберігається якась сардина в маслі або шпроти. Хоча, наприклад, тунець я завжди відкриваю — тому що купую його не просто так, а спеціально для якоїсь страви. Те ж саме з цукерками в коробках. Якщо купую цукерки на вагу, спокійно їм, а щоб відкрити коробку, потрібен привід.

Ще я не люблю відпочивати в країнах колишнього СРСР. Цього року була в Прибалтиці, і, хоча це тепер Європа, радянський флер там зберігся в нюансах. Заклади досі діляться на жлобські й демократичні. Це вже не так, як було десять років тому, але все одно в гламурному закладі на тебе можуть дивитися зверху вниз, якщо ти не так одягнений, або комусь здається, що ти недостатньо багатий.

Моду 80—90-х я люблю, і мені подобається, що вона повернулася. Проте сам стиль не асоціюється з чимось радянським. Джинси з високою талією, жаті куртки, вʼязані светри — швидше американська мода. Нам тоді це було недоступно.