Підготована подорож відрізняється від непідготованої тим, що ти точно знаєш, що не загинеш. Розробляєш чіткий маршрут, бронюєш готелі, у складних країнах — знаходиш супроводжуючих, а іноді навіть озброєну охорону. Тим не менш у небезпечних ситуаціях я, звичайно, опинявся.
На початку 2016 року в Іраку потрапив під ракетний обстріл. Я був у Багдаді, і ракети падали за 500 метрів від мене. Було страшно, але не смертельно. Я знав, куди їхав, і був до цього готовий.
Костянтин Симоненко
Коли їхав до аеропорту, щоб летіти в Афганістан, гортав стрічку новин. Там писали, що вчора в Кабулі був теракт, сьогодні теракт, а за день до цього аеропорт, у який я повинен був прилетіти, обстріляли з міномета. Але куди подітися? Я все одно полетів, і мені пощастило. Адже це лотерея — ти не можеш знати, буде теракт чи ні.
Костянтин Симоненко
У жовтні 2015 року я був у Бамако. Це столиця африканської країни Малі. Через кілька годин після того, як я виселився з готелю, його захопили терористи. Вони вбили майже всіх постояльців — більше 25 людей.
Небезпечніш за все було в Сомалі. Ми з друзями приїхали в Могадішо і відразу найняли для охорони чотирьох автоматників, які скрізь нас супроводжували. Вони не дозволяли нам зупинятися десь більше ніж на десять хвилин. Саджали в машину й відвозили, щоб нас не можна було відстежити й підготувати засідку. Небезпека витала в повітрі. Ми бачили ставлення місцевих, те, як вони на нас дивилися. Уявіть, що пізно ввечері на Троєщині йде пачка стодоларових купюр. Вони дивилися на нас, як на таку пачку.
Костянтин Симоненко
Пограбування
У Каракасі (Венесуела) я був на екскурсії. Вона тривала рівно 20 хвилин. Потім раптово зʼявилися якісь люди, дали в щелепу гіду, потім мені й забрали всі цінності. Я лежав на асфальті й просив залишити мені паспорт. Дуже благородні виявилися люди, залишили. Тоді якраз починалася венесуельська криза, у населення не було грошей, безробіття — під 70%. А тут — туристи. Як не скористатися моментом? Я просто не очікував, що це станеться так швидко.
Ще одне пограбування було на Гаїті. Чоловік підійшов, приставив до мого боку ножа й сказав: «Давай гроші». Я в таких випадках завжди віддаю гроші, тому що це безпечніше.
Великі суми з собою не ношу. Залишаю цінності у валізі в готелі. Вона у мене хороша, її важко розкрити. Там є потаємне відділення для грошей. Простіше було б подорожувати з карткою, але, наприклад, у багатьох країнах Африки картка — просто шматок пластику. Її ніде не приймають.
З особистого архіву Костянтина Симоненка
До пограбувань ставлюся спокійно. Є такі країни, з яких якщо виїхав живим — уже добре. Тим більше, грабують скрізь: і в Єгипті, і в Європі. Коли їдеш десь у Сомалі, де на рік буває до 100 туристів з усієї планети, ти готовий до того, що тебе можуть пограбувати або почати вимагати хабар. Небезпека бути пограбованим — просто частина ризику в такій подорожі.
Те, що в Африці досі живуть людожери, — міф. У Папуа Новій Гвінеї людожерство було частиною релігійних ритуалів, але тепер їх уже немає. Місцевим економічно невигідно жерти людей. Це загрожує поліцією, якимись розглядами. Краще пограбувати туриста й купити на його гроші тушонку. Китайська тушонка там коштує копійки.
Спека і шторм
Складно іноді буває там, де не чекаєш підступу. Памʼятаю, я прилетів у Джубу — столицю Південного Судану. Аеропорт там — це злітно-посадкова смуга та два великих армійських намети. Один на виліт, другий на приліт. Коли я відлітав, температура була +48. Ще й літак затримався на три години. У наметі, звісно, не було ні кондиціонера, ані вентиляторів. Я почав задихатися. Ублагав охоронців випустити мене на злітно-посадкову смугу, тому що там хоч якесь повітря. Сиджу на бетоні під сонцем у +48, перед очима все пливе, і думаю: «У мене в Києві в офісі кондиціонер, там добре. Що я забув у цьому Південному Судані?»
Костянтин Симоненко
Якось у Карибському морі потрапив у десятибальний шторм. Ми з дружиною були в круїзі, і тут судно почало підніматися на 15-метровій хвилі й падати з неї. На кораблі все було розгромлено, посуд літав. Дружина попросила: «Костю, дістань фотографії дітей. Хочу попрощатися». Але нічого, ми допливли до бухти, перечекали шторм. Зате потім ще дві доби в кафе та ресторанах не було черг. Усі пенсіонери лежали в каютах.
Кожного разу в таких ситуаціях буває страшно. Але страх — це добре, він як запобіжник. Якщо тобі страшно, значить, ти обережніше поводишся, більше помічаєш, прислухаєшся, зважуєш свої вчинки. Безстрашність — погане почуття. Завжди треба боятися.