Галя всьому дає імена
Нескінченне поле синьо-жовтих прапорів на алеї полеглих воїнів на Берковецькому кладовищі в Києві. Серед цього поля в шостому ряду лежить Галинин «Всесвіт». «Кицю, привіт! Що ти тут робиш? Лежиш? Ну, звісно, а що ж йому робити?» — вітається вона з чоловіком.
Жінка цілує могильну плиту і вмощується поруч на садову гойдалку — тут вона сидить з ранку до вечора. З фото на плиті яскраво-блакитними очима дивиться усміхнений Андрій. Цю світлину зробив його побратим, коли чоловікові вдалося перехопити ворожу «пташку» і підірвати нею ж позицію росіян. «Дивіться, який красунчик, правда? Дуже гарний. У мене хороший смак. У нього дуже цілувальні щоки. Я в жодної людини більше у світі не бачила таких щік — суто для цілування, — каже Галина. — Мені дуже важко насправді живеться. Такий супермій чоловік. Це складно, коли втрачаєш світ. Але що ж».
Навколо могили Андрія квітник. На могилі — свіжі хризантеми, розмитий дощем дитячий малюнок і купа ліхтарів. «Уночі його видно з космосу!» — гордо каже Галя.
«Всесвіт» загинув у травні 2024 року в Серебрянському лісі, загинув миттєво — уламок пробив аорту.
Галя дві доби пролежала з Андрієм у київському морзі. «Я його обійняла. А він же прямо лежить. То я плече йому відігріла. І через фізичні процеси, які відбуваються з тілом після смерті, як воно розморожується, я чую, що кров ходить. Я кричу: “Він живий!”. А мені кажуть: “Може, ти додому вже підеш нарешті?”. Отак було».
Особисті архіви Галини Кобзар / «Бабель»
Ще до похорону в куточку біля ліфта будинку, де виріс чоловік, Галя зробила місце памʼяті. А далі був цвинтар. Прийшов брат Андрія, прийшов побратим. «А далі — склейка», — жінка погано памʼятає період після.
З-за памʼятника Андрія Галина дістає деревʼяний дрючок. Цю палку звати Марфа. Галина всьому дає імена. «Хто тільки від Марфи не отримував п*здюлей. Вона в мене в павутині, бо давно не працювала», — посміхається жінка.
Уперше Галина задіяла Марфу, коли запідозрила, що місцеві волоцюги крадуть речі з могил. Це було в липні 2024-го. Через декілька місяців після Андрієвої смерті жінка оздобила могилу ліхтарями — «бо він був дуже світлий». Одного дня вона прийшла до чоловіка і побачила, що ліхтарики поцупили. Галина запідозрила молодого безхатька, що часто бродив по сектору. Простежила за ним і знайшла два велетенських пакети з іграшками, ліхтариками, гірляндами й цукерками: «Я пішла туди в лісочок, а він там спить. Боже, як я його била! Я так сильно лупашила, досхочу!».
Галя показує палку Марфу.
Ірина Власюк / «Бабель»
Наступного разу жінка взялася за підозрілу бабцю. «Ходила тут така свята, молилася біля кожної могили». Галина святим не вірить — з торби літньої жінки вона витрусила крадені речі. А тоді постановила — ніхто з чужих не зайде на територію поховань воїнів: «Я поважаю всі звичаї і традиції, але не тоді, коли ви, с*ка, крадете, — це взагалі не те саме. Якщо ви не вмієте брати тільки цукерки, то ви тут не ходитимете».
Галина стала ходити скаржитися до голови «Муніципальної охорони» Києва на бездіяльність патрулів: «У нас тут був один Коля. Замість того, щоб патрулювати, він катався біля церкви на велосипеді. “Коля-роверист” я його називала».
На ділянці декілька разів міняли охорону — перш ніж вона пройшла випробувальний термін у Галини. «Я кажу: оцей погано працює, оцей сидить у будці, не вилазить, оцей отак. Я можу їм дозволити відпочити, поки я є на ділянці, бо якщо є я, сюди ніхто не лізе», — каже жінка.
На кладовищі охоронців міняли до тих пір, поки Галина не сказала «так».
Ірина Власюк / «Бабель»
Коли Галина вперше взялася до бою, на секторі поховань полеглих на війні рідні місили ногами болото — тут не було ані дороги, ані освітлення. Серед могил валялося сміття, а довкола вешталися безхатьки. «Тут [на ділянці кладовища] колись був смітник. Я колись бачила, як копали могилу у восьмому ряду і викопали шину, таку велику — від трактора чи хто знає».
Могила Андрія почала провалюватися, а деревʼяна лавка поруч — стала вертикально. Жінка покликала на допомогу Толіка — сина побратима, дяді Бєні. Вони в жменях носили землю, підсипали могилу — не було ще робочих, нічого не було. Дядя Бєня тепер лежить неподалік — у девʼятому ряду. А його син Толік рік був безвісти зниклим — і похований на 146 ділянці.
Коли Галині увірвався терпець, вона подалася в «Останню путь» — так жінка називає комунальний заклад, що обслуговує кладовище. Насправді він називається «Спеціалізований комбінат підприємств комунально-побутового обслуговування». Галині така назва довга і складна, тому — «Остання путь». Тепер його всі так називають.
Два роки тому, коли вона ще тільки «оселилася» на кладовищі, місто зволікало зі встановленням памʼятників героям — чи то рідні не давали розпочати роботу в період трауру, чи почерговість не могли встановити. Родичі загиблих були розгублені. Галина взялася їх організовувати. Вона запропонувала створити обʼєднання і взяти на себе це навантаження — за умови, що її Андрію встановлюють памʼятник першому. Обʼєднання назвали «Пантеон полеглої величі», процес пішов. На ділянці засвітилися ліхтарі. Почали встановлювати памʼятники і прокладати плитку між рядами.
Невдовзі Галя знову візьметься за Марфу — на кладовищі спалахне новий конфлікт.
«Ти любиш Україну і пиріжки з вишнями. А мене ти кохаєш»
Андрій завжди був на її боці. «Я дуже емоційна, така, що можу побити. Я була тою дитиною, з якою батьки інших дітей казали не дружити. І коли щось відбувається, я прямо агресую. А він завжди: “Сонечко, я з тобою, все добре”. І отак відпускало. А зараз нема кому це говорити», — каже Галя.
Жінка просить не називати її вдовою.
— А хто ви?
— Я — дружина свого чоловіка.
Галина з дітьми два роки тому.
Ірина Власюк / «Бабель»
Вони познайомилися більше як 20 років тому, обом було по 17. Андрій — киянин, Галина — галичанка з Тернопільщини. Зустрілися на Театральному майдані в Тернополі. Хлопець приїхав туди на збори від військового училища, де навчався. Галя теж була студенткою — здобувала фах хірурга загальної політравми.
Андрій спершу був російськомовним. Галина його перевчала: «Він мені казав: “Я тєбя люблю”. Я кажу: “Ні, чувак, ти любиш Україну і пиріжки з вишнями. А мене ти кохаєш”».
У неї на шиї ланцюжок, на ньому — срібна обручка з його пальця. З нею Галина освідчилася Андрію за кілька місяців після їхнього знайомства. А він їй відмовив, бо постраждало чоловіче его: «Ну бо це ж не по-пацанськи. У нього тоді був складний період, не було грошей на обручку і всяке таке». Ще за пів року освідчився вже він їй — перед всією галицькою родиною. Тоді вже вона йому відмовила — бо гонорова. Зрештою, вони так офіційно й не побралися. Лише обвінчалися через рік. Галина — нерелігійна людина, просто шанує традиції.
На ланцюжку разом з Андрієвою обручкою висить срібний жетон з текстом про татуся — його Галя подарувала, коли народився найменший син Северин.
Жінка носить ланцюжок з кільцем і жетоном загиблого чоловіка.
Ірина Власюк / «Бабель»
В Андрія було важке дитинство — він змалку ріс без мами, мріяв про власну родину і отримав те, що хотів. Вони побудували велику сімʼю, де народилося троє дітей. Старший Станіслав — у 2010-му. За декілька років почалася війна, Андрій і Галина обоє поїхали в АТО. Були там по черзі: він — як солдат, вона — як медик. Пів року в полях, пів року в стаціонарі.
«Ніхто нікого ніколи не мобілізував. На війну пішли добровільно. Це все тому, що ми знаємо історію. Оце, напевно, головна причина. Колись, у 1918 році, Україна три місяці мала намір бути незалежною і вільною, а потім довго була в окупації», — пояснює Галина.
У 2016 році в сімʼї народилася друга дитина — Владислава. У 2022-му почалася велика війна, і вже 25 лютого Андрій зібрався і знову пішов воювати. Цього разу — один, бо це вже була «інша війна». Спочатку обороняв рідний Київ, потім його підрозділ перекинули на Донбас.
Андрій пішов на війну ще у 2014 році.
Особисті архіви Галини Кобзар / «Бабель»
Бачилися декілька разів на рік. Між тим регулярно «ходили» на віртуальні побачення: «Він казав на мене «моя муза». Я йому відповідала: “Ти такий собі поет, щоб я була твоєю музою, але окей”. — “Я тебе запрошую на побачення”. — “Куди?” — “В парк”. — “О котрій?”. Я йому підказую, о котрій годині я буду з дітьми гуляти. Я собі сідаю на лавочку, він дзвонить на відеозвʼязок, і в нас побачення отаке».
Андрій виходив на звʼязок декілька разів на день. Це було обовʼязковим правилом. Його жінка ввела після того, як одного разу на фронті він зник на два тижні. У пошуках чоловіка Галя дісталася командування: «Всіх викликали до комбата, всі знали, що їдуть отримувати п*здюлину, і ніхто не знав, за що. А це, виявляється, тому що там шукали, де мій Рудюк Андрій Валентинович».
У 2023-му в подружжя народилася третя дитина — Северин. Коли Андрія викликали на останній бойовий вихід, він саме переглядав відео із Северином, яке записала Влада.
Нашу розмову перериває жінка в чорному, що підходить до могили Андрія. Галя швидко схоплюється з гойдалки і біжить обійматися. «Моя любов! — кричить вона. — Це наша пані Вікторія. Наш фінансовий директор. Бо коли щось нам треба, ми скидаємося самі: пані Вікторія збирає гроші і все купує. Вона дуже відповідальна людина і дуже красива».
Вікторія втратила на війні сина.
Ірина Власюк / «Бабель»
Красива жінка в чорному одязі й чорних окулярах приходить сюди до сина. Георгій, 39 років, мінометник, 241 бригада, 130 батальйон ТрО. Загинув під Покровськом. Через сильні обстріли його тіло пʼять місяців не могли дістати. Щоб повернути сина, Вікторія задіяла знайомих із СБУ та ГУР. Він похований у 19-му ряду. «Немає ні дітей, ні сімʼї. Залишив мене одну. Онуків немає, нікого немає. Отак ходжу до нього кожен день, розмовляю, розповідаю, як день пройшов. Це дуже важко, але ж якось треба жити, бо хто до нього буде приходити, як не я?» — каже жінка. Під чорними окулярами проглядають сльози.
Вікторія — протилежність Галини, вона спокійна і делікатна. На гарячу вдачу Галі вона спирається, як на милицю. «Я більш мʼяка, а вона бойова. І це мені дуже подобається, бо якби не вона, то я б, напевно, тут розкисла зовсім. Вона завжди мене підштовхує, каже: “Досить скиглити, роби щось”. І ми постійно то троянди садимо тут на ділянці, то якісь квітники робимо, то влаштовуємо заходи на день памʼяті воїнів. Це наші янголи, це наша родина. І якось відволікаєшся від цього всього», — каже жінка.
Є родини, що чекають на звістку про рідних роками. Галя показує на могилу — там похований хлопець, якого батько шукав рік і вісім місяців. А трохи далі, у третьому ряду, лежить ГУРівець Юрій Баланчук. Герой України посмертно. Він загинув у жовтні 2023-го під час бою в Чорному морі, протаранивши один із російських катерів. Юрій врятував життя побратимам — завдяки йому розвідників вдалося евакуювати. «Він загинув у Криму. Його дружина розповідає, що вже після смерті тіло катували, виривали нігті», — переповідає Галя.
Серед 700 людей на алеї полеглих поховано 52 бійців, що були зниклими безвісти. Тим, на кого довго чекали рідні, Галина запропонувала встановлювати памʼятники першочергово. Її ініціативу підтримали, але не всі. Група родичів, що налічує з десяток людей, висловилася проти. Галина називає їх «блаженними».
Галя вважає, що першочергово памʼятники необхідно встановлювати тим воїнам, що були безвісти зниклими.
Ірина Власюк / «Бабель»
Група, каже, навіть подала петицію до Київради, яка, втім, не назбирала потрібної кількості голосів. Галина пояснює: немає визначеної містом черговості — їм байдуже, як встановлювати памʼятники. Пріоритет визначають тут, на місці. Тож Галина наказала підрядникам спочатку робити безвісти зниклим: «Бо якщо воїн загинув у 2022—2023 році, навіть 2024-му, а похований у 2025-му, то я б не хотіла бути на місці тієї родини жодної секунди. Я зі своїм чоловіком дві доби мала можливість полежати в обнімочку в морзі. А чиясь мама, наприклад Ільченка, 19 місяців шукала його по п*дарських чатах, повсюди. Віддали кісточку і шеврон. І «блаженні» кажуть, що ми в однакових умовах. Ми через обставини війни жодного дня не були в однакових умовах».
Галині почали закидати різне: що міряє людський біль або що має власний карʼєр, з якого везуть каміння на памʼятники. «Коли наша «блаженна» група почала говорити, що я — корупціонер, я дуже сильно плакала. Я завжди так реагую на людське лицемірство», — каже жінка.
Якось конфлікт сягнув піку — до Галини дійшли чутки, що одна жінка з групи опонентів побажала її дитині такої ж участі, як і в неї, — поховати свою дитину. Того разу Галя не плакала: «У мене була літра чаю, дуже добрий чай, такий смачний. Я її вмила. Санкція статті передбачає 120 гривень штрафу».
Галина кличе мене на каву в «Холодні ноги». Кавʼярня на цвинтарі насправді називається якось інакше. Хто її назвав «Холодними ногами» — жінка не памʼятає, але ми маємо причини думати, що це була саме Галина. Дорогою до кафе проходимо деревʼяну церкву. Жінка називає її «московською». «Я поривалася кілька разів їх просто спалити. Але, по-перше, шкода будівлі, а по-друге, вони на сигналізації. Приїдуть «рекси» і мене скрутять. У мене насправді стільки є ідей, через які я можу потрапити в тюрму, але я їх не можу реалізувати», — каже Галя.
Церква на території Берковецького кладовища.
Ірина Власюк / «Бабель»
Храм належить УПЦ (МП) і розташований навпроти алеї полеглих героїв. Жінка каже, що церква самовільно захопила землю на цвинтарі. «Бабель» перевірив її слова — у Київській міській адміністрації нам повідомили, що договору оренди в них немає.
Одного дня тамтешній священник зайшов на сектор похованих воїнів і почав правити. Жінка попросила його піти: «Я по-нормальному просила. Не зовсім по-нормальному, з емоціями, звісно, але навіть без матюків. Я просила не ходити сюди, не паплюжити памʼять, не принижувати їхній вчинок. А він почав мені молитися. А мене це вкурвило». Галя пішла по Марфу — і куди хотіла, туди била. Священник втік. Попутно ломакою перепало й жінкам, які його сюди привели.
На алею його запросив хтось із «блаженних» родичів: «У нас тут є Герой України. У нього дуже хороша мама, дуже хороший брат і дуже притрушена бабка. Її смерть відпустила посцяти, а вона москальського чорта сюди тягне. Я кажу: “Він молився за те, щоб онука вбили. Як вам така ідея?”. Вони благословляють зброю, вони благословляють ракети, танки на війну. Тому я люто зневажаю таких людей». Галя не вірить, що ця церква зреклася Москви, і хоче, щоб її взагалі не було на кладовищі.
«У нас немає сиріт, є бидло-родичі»
Андрій, на відміну від Галі, завжди виправдовував людей. Ми повертаємося до нього на могилу. Жінка сідає на гойдалку і продовжує розповідь: «Ви що, думаєте, ми не скандалили? Ще й як! Тільки це було завжди в односторонньому порядку, тому що він не міг терпіти криків. І в нас найгірший скандал починався зі слів: “Андрію Валентиновичу, я маю претензію”. Він казав: “Я піду з дітьми погуляю”. Я взагалі за будь-який кіпіш. Скандалити я дуже люблю. Але якщо в тебе такий чоловік, який не дається, то ти не сильно й розженешся».
Обідній час. Галя набирає старшого сина — просить вкласти спати найменшого. Я питаю її, як сприймають діти, що вона постійно на цвинтарі. Стас скаржиться: у нього підлітковий вік, він і так — «нікому не добрий день», а має дивитися за малим.
Андрій завжди мріяв про сімʼю.
Особисті архіви Галини Кобзар / «Бабель»
«Мені було дуже погано якийсь період. Я півтора року на балкон не виходила, бо розуміла, що стрибну з вікна. Я просила про ексгумацію, мені здавалося, що я поховала живого чоловіка. І я вирішила, що це вже впливає на мене, на дітей», — згадує вона. Тоді Галя взяла відпочинок і повезла родину на «мертве море для бідних» — у Солотвине. Відпочинок з дітьми — це рідкісні миті, коли вона не зʼявляється на кладовищі. Жінка приходить сюди вранці, а йде о пʼятій вечора. Забирає Северина із садка, годує, гуляє з ним, а ввечері знову повертається на кладовище. Сьогодні вихідний, то за малим дивиться старший.
«Я приходжу, тому що в мене тут, крім мого Всесвіта, моя дорога родина», — каже Галя. Вона не памʼятає всіх родичів полеглих, але точно знає, хто в якому ряду похований.
До алеї підʼїжджає авто. З нього виходить молода жінка з маленькою дитиною на руках. Галя знову біжить обійматися. «Це дружина Ігоря Климовича. А це — перше наше народжене дитя без татуся». Дівчинку звати Еріка. Це імʼя їй дав тато, якого вона ніколи не побачить. Ігор запропонував назвати дитину, ще коли дружина була вагітною, — 7 липня. А 30-го — загинув. «Я спочатку сумнівалася, а потім стало важко сперечатися», — каже жінка на імʼя Саша.
Еріка, дочка загиблого Ігоря Климовича, і його дружина Саша.
Ірина Власюк / «Бабель»
Її чоловік служив у хорунжій службі Третьої штурмової. Еріка народилася за три місяці після його смерті — 14 жовтня. «Донька ідеолога Третьої штурмової народилася в день створення Української повстанської армії і Третьої штурмової бригади. Знайшла собі дату», — усміхається Саша.
У «Трійці» загинув ще один хлопець, маму якого ми зустрічаємо на кладовищі. Ярославу Недашківському був 21 рік. Попри свій юний вік він рвався на війну тричі. Вперше у військо подався у 18 років. Його відправили додому. Вдруге — у 19, його взяли в «Карпатську Січ». Але після загибелі командира його знову повернули. Втретє він пішов вже в Третю штурмову, довго проходив відбір, рік готувався — і в 2024-му потрапив на війну. Того ж року і загинув — пробув на фронті два місяці. «Він навіть толком не повоював. Я от собі просто інколи думаю: якби він хоча б міг насолодитися тим, чого він хотів. Я взагалі не знаю, що я думаю…» — зітхає Діана. Її син навчався на прикладній математиці в КПІ, був розумний, добре знав історію, захоплювався постаттю Євгена Коновальця. Хлопець мав переконання: щоб справді пізнати війну — треба пройти піхоту. Мамі брехав, що літає на крилах. Про смерть сина вона дізналася із записки, яку на двері приклеїв представник ТЦК.
Діана приходить на кладовище до сина. Ярослав загинув у 21 рік.
Ірина Власюк / «Бабель»
«Найбільш прикре, що такі хлопці не залишили за собою дітей», — каже Галина. З нею Діана теж познайомилася на кладовищі: «Вона різка, незручна. І я дуже поважаю її оцю незручність, бо вона не намагається подобатися всім, а говорить так, як є. Але те, що вона робить, — усе перевершує. Вона робить стільки для памʼяті наших дітей, що жодна людина стільки не робить».
Галя показує, що поміж деяких памʼятників проросли бурʼяни: «У нас немає сиріт, у нас є бидло-родичі, які не хочуть доглядати могили».
Галя не терпить занедбаних могил і «тупих» людей. Останній скандал: хтось кинув під смітник прапор України. «Це наруга над державними символами, це кримінальна відповідальність. І я кажу: “Я здам вас у тюрму”. Для мене кожна дрібничка суперважлива. Коли прийдуть пластуни, ми всі прапори здамо — і вони утилізують згідно з обрядом. І коли люди не розуміють, що це треба шанувати, мене починає підкидати», — каже вона.
Жінка веде нас до Козацького хреста — з давніх часів символ полеглих воїнів. Галя називає його «бідний родич», бо коли в памʼятні дні сотні рідних збираються навколо нього, їм бракує місця. Біля хреста — стела з іменами загиблих. Там підрядники припустилися купи помилок — Галя взялася виправляти, тепер переробляють.
Козацький хрест, біля якого в памʼятні дні збираються родини загиблих.
Ірина Власюк / «Бабель»
На Різдво і на Великдень родини тут накривають стіл — обовʼязково в глиняному посуді. Поруч ставлять тарілки для полеглих. Збираються й в інші дні, навіть відзначають дні народження. На роковини загибелі Андрія Галя влаштувала на кладовищі ніч смолоскипів. І півтори години поіменно зачитувала кожного воїна. «Я всюди розказую про цвинтар, бо я хочу про них розказувати. Мені важливо, щоб вони не вмерли ніколи. Я над цим дуже працюю», — каже Галина.
Поруч — квітник з трояндами і барбарисом, які закупило місто. «Взагалі я хотіла червоний барбарис — але дали який дали, і я сказала «дякую». Коли необхідно щось зробити на кладовищі, Галя йде в «Останню путь» чи Київраду і просто каже: треба. Їй важко відмовити. Депутати голосують і виділяють гроші. Їй подобається така концепція. А тоді — жінка вже на місці контролює роботу підрядників. «Був один нюанс, мені треба було дечого добитися. Я дзвонила-дзвонила, а вони мені потім кажуть: “Ти вже всіх так задовбала, ми тобі все видамо, тільки відчепись”. Мені підходить. Якщо вас треба задовбати — я задовбу, це взагалі не проблема».
Щойно ми знову сідаємо на садову гойдалку — до могили Андрія зі шматочком торта підходить батько Єви Ройтер — парамедикині з «Госпітальєрів». У його дитини сьогодні день народження. Єва загинула цьогоріч під час масованої атаки на Київ 1 серпня. Дівчина чергувала з рятувальниками — і в момент, коли вона допомагала пораненим, Росія вдарила вдруге. Єву поховали поруч із військовою ділянкою — на цивільній частині. «Я скажу, що як огорожу [біля цвинтаря] зняли, наче повітря стало більше. Якщо вам гикалося, то це ми. Ми вас згадували», — звертається чоловік до Галі.
Єва Ройтер загинула, коли рятувала людей у Києві.
Ірина Власюк / «Бабель»
Знести камʼяну стіну навколо алеї полеглих міську владу змусила теж Галя. Вона хотіла, щоб «полеглу велич» було видно з дороги людям, що проходять повз. Натомість тут встановлять кований паркан і монумент у вигляді янгола-воїна в повному екіпіруванні, який крилами прикриває дітей. У дітей в руках — Україна, зображена у формі мапи. «Це символ того, що вони лягли за майбутнє держави», — каже Галя.
Діти
На руці в Галі каблучка, яку подарував Андрій, коли народився найменший син, — 14 лютого: «Замість того, щоб голодній жінці привезти їсти після пологів, він поїхав по колечко. Бо як це — День закоханих, а він приїде до мене без подарунка? Він завжди приходив з квітами, завжди оберемки для мене і для малої. І якби я знала, скільки ті квіти коштують, я б його, певно, трошки пригальмувала. Коли я зараз йому ношу квіти, то бачу, як це дорого».
Сонце починає сідати. Галя знову цілує могильну плиту, і ми покидаємо кладовище — Северинові час прокидатись і їсти.
Під будинком у жінки персональний гральний майданчик: гірка, гойдалка і будиночок. Його для найменшої дитини зробила Галя — щоб не ходити в парк. Жінка сильно звузила коло спілкування, «бо якось у тюрму посадять. Оце — єдина причина. Це маргінальне населення — його ж у парку дуже багато. “Твій чоловік помер, а мені не треба героя, мені треба живого тата”, “а я його туди не посилала”, “а вони знають, за що вони воюють, бо вони по 100 тисяч отримують”. Як мені це чути? Це ж я сяду в тюрму. На скільки там садять?».
Северин любить грати в хованки.
Ірина Власюк / «Бабель»
Вдома в Галі диктатура: все, що створює небезпеку, — не можна. У хаті стоїть електросамокат чоловіка, майже новий — він встиг на ньому покататися лише раз. Ще запакований — жінка досі не може розібрати його речі. Старший син Святому Миколаю замовив подарунок — їздити на татовому самокаті. Галя заявила, що Миколай такі побажання до уваги не братиме: «Кажу: “На самокаті їздять ті діти, які запасні у своїх батьків, а в мене всі пораховані і всі потрібні”». Десятирічна Влада досі думає, що чипси й сухарики продають з 18 років.
Стас сильний у навчанні — збирається вступати до Могилянки. У Влади художні здібності — вона чудово малює.
«Я дуже голосно кричу. Я голосно говорю, а верещу так, що в Житомир чути. Погрожую, що «зараз вас поприбиваю», а вони регочуть з мене. Дуже люблю своїх дітей», — каже Галя.
З підʼїзду на вулицю виходить гратися усміхнений Северин. У нього татові блакитні очі і «цілувальні щоки». Та й загалом — він схожий на Андрія. Северину три з половиною роки, він випробовує на міцність світ і Галю, диктатура якої з ним не працює. Северин тягне до нас всі іграшки, що в нього є, — щиро хвастається. Галя рахує до десяти — і Северин біжить грати в хованки. На прогулянку до нього виходить друг Гордій.
Галя із Северином на дитячому майданчику біля дому.
Ірина Власюк / «Бабель»
Найменшого сина Андрій бачив двічі в житті. Перший раз — ще в пологовому. Чоловік тоді приїхав з фронту на десять днів, і Галя закомандувала лікарям, що мусить народити, поки він у відпустці. Наступного дня так і сталося. Андрій, згадує, забирав їх з пологового кортежем. Вдруге і востаннє він приїхав, коли малому був рік.
Андрій був старшим солдатом. «Був дуже відповідальною людиною і хорошим воїном. Усю війну пройшов без жодного поранення», — каже Галя. Після народження третьої дитини жінка пів року просила його піти з війська. Попри роки втоми Андрій не хотів кидати своїх, але під час однієї з відпусток Галя змусила його під диктовку писати рапорт. Він мав повернутися додому 20 травня 2024 року. «А 12 травня загинув. І це завжди буде моя проблема і моя провина, тому що треба було раніше скандал вчинити», — говорить вона.
Галя вдруге не одружиться — каже, діти не приймуть. Але передусім не прийме вона: «Якщо ти добре жила зі своїм чоловіком, ти завжди будеш порівнювати. Якому новому чоловіку це порівняння сподобається? Бо він 100 відсотків буде завжди не дотягувати. Це перший аспект. Другий момент: якщо ти знову входиш в стосунки з військовим, тебе буде флешбечити, бо одного військового ти вже поховала. Тому — ні».
Я питаю, що вона робитиме, коли переможе у всіх своїх війнах. Каже, візьме книгу і сяде на гойдалку біля Андрія: «Виженемо попів, зроблять паркан, зроблять монумент, доставлять памʼятники і все. Можна просто собі приходити і чілити».
Ірина Власюк / «Бабель»