Повернувся з-за кордону, щоб воювати. Іван, 35 років.
Початок повномасштабної війни 35-річний Іван застав за кордоном. За кілька років він вирішив повернутися в Україну та долучитися до війська. «Коли перетнув кордон, сказав прикордонникам, що хочу воювати, — згадує він. — Я планував їхати додому, а вже звідти самостійно піти до ТЦК. Але вийшло так, що працівники ТЦК самі одразу за мною приїхали. Все пройшло спокійно: ніхто нікого не заламував».
Військово-лікарська комісія вирішила, що Іван здоровий. Далі його відправили на Львівщину, де він трохи більше ніж місяць проходив базову загальновійськову підготовку. Після БЗВП на полігон приїхали представники «Скелі» й відібрали частину військових. Так група потрапила до підрозділу — їх повезли на полігон. Там їх зустріли озброєні чоловіки і дрон у небі.
Згодом на полігон почали приїздити представники різних підрозділів і відбирати військових. Першою людей набирала рота вогневої підтримки. Іван каже, відбір був дуже жорстким: із його групи після БЗВП туди відібрали лише шістьох людей. Він теж потрапив до іншого підрозділу. «З нами займалися різні інструктори. Я потрапив у хороші руки, — розповідає Іван. — В інших підрозділах було інакше. Я бачив, як з людей знущалися. Тих, хто відмовлявся щось виконувати, бувало, приковували кайданками, а потім відправляли «на нуль» без підготовки».
Фізичного насильства до Івана не застосовували — покарання були іншими. «Одного разу начальник полігону приїхав без настрою, зайшов до нашого намету, а в нас були продукти, які присилали рідні, — розповідає він. — На полігоні, за його правилами, їсти в наметах не можна було — тільки в їдальні. Нас повели до їдальні, де наказали зʼїсти по три порції. Після цього відправили на смугу перешкод — бігти десять кіл. Багатьох нудило, люди блювали. Поруч стріляли й кидали навчальні гранати».
До першого бойового виходу Іван готувався близько двох місяців. Потім його направили на Покровський напрямок, де він отримав поранення. Після лікування та реабілітації його відібрали для іншої роботи — інструктором. Тоді Іван познайомився з «Жекою» — начальником полігону, і «Патріотом» — старшим інструктором. «Перший раз я побачив, як б’ють людей, коли став інструктором, — розповідає Іван. — По периметру полігону стояли пости. Одного разу хтось із тих, хто чергував, чи заснув, чи ще щось. Після цього Жека зібрав охорону і наказав покарати винних. Навіть не розбиралися, хто це — вибирали людей навмання. Хлопці не хотіли цього робити, але це був наказ. Якщо відмовишся — сам опинишся на їхньому місці».
Тодішній начальник одного з полігонів «Скелі» Євген Гаркуша («Жека»), про якого розповідає Іван.
Іван бачив, як військових відправляли «на яму», де також утримували російських військовополонених. «Всі жили разом, працювали й ділили їжу», — згадує він. Якось він сам бив людину. «У нас були бразильці. Один із них відмовився виконувати наказ, — розповідає Іван. — Тоді інструктор на псевдо «Карий» зібрав інструкторів і сказав: “Ідіть, поясніть йому, як треба”. Ми пішли й били його».
Якщо «карандашик» — так у «Скелі» між собою називають рядового військового — тікав, карали не лише його. Якщо за нього хтось відповідав, цю людину могли прилюдно побити. Іван каже, за час роботи інструктором знав про пʼять випадків самогубства серед військових. «Смерті від пневмонії — це неправда, — каже він. — У мене була пневмонія, мене лікували. Солдатів, кому було потрібно, водили до лікарів. Якщо хтось помирав, це через побиття». Іноді ті, хто намагались тікати, підривались на мінах. Бувало, до гранат скотчем прикріплювали цвяхи, щоб збільшити кількість уламків і радіус ураження.
Іван застав перевірки, які торік проводили в «Скелі». За його словами, коли на полігон приїжджали інспектори, начальник полігону «Жека» виїздив, а замість нього приводили людину на псевдо «Філін». «На нараді нам казали: “Сьогодні називаєте його Жекою”, — уточнює Іван. — Тобто, наскільки розумію, його представляли як начальника полігону». Під час таких перевірок ніхто з військових не розповідав, що насправді відбувалося на полігоні.
Іван вирішив піти в СЗЧ, коли його призначили відповідати за підготовку новоприбулих. У його підпорядкуванні було понад 100 людей. «На одній із нарад Жека сказав, що всі мають пройти 14-денний курс підготовки штурмовика, — розповідає він. — Якщо не виконують те, що потрібно, питатимуть з нас. Я зрозумів, що більше не витягну». Того ж дня він вирішив залишити полігон — взяв дозвіл, щоб вийти в місто і більше не повернувся. Відтоді Іван у СЗЧ.
Після втечі він хотів перевестися до іншого підрозділу. Як варіант, розглядав одну з відомих штурмових бригад. Однак коли там дізналися, що він служив у «Скелі», відмовили. «Сказали, якщо зараз “засвітитися”, за мною одразу прийдуть і заберуть назад, — згадує він. — Мені порадили їхати додому й чекати, поки щось зміниться. Якщо мене зараз затримають, то передадуть назад у «Скелю». А там “обнулять”. Я впевнений». Зараз Іван хоче служити інструктором або в підрозділі БпЛА.
Воював з 2015 року, доброволець 2022-го. Данило, 35 років.
Данилу 35 років, він з перервами воює з 2015 року. З початком повномасштабної війни повернувся до війська й приєднався до підрозділу, де служили його побратими. Після двох років служби отримав поранення. Під час лікування його вивели за штат — це означало значно менші виплати. Після виписки з лікарні Данило мав повернутися до частини, отримати направлення на реабілітацію та пройти ВЛК.
«Коли я приїхав назад у частину, мені не дали направлення на обстеження, — розповідає він. — Я певний час просто сидів у частині, хоча навколо йшли обстріли. Якщо б мене поранили — родичі не отримали б виплати».
Цю проблему, каже Данило, він намагався вирішити з керівництвом , але зрештою пішов у СЗЧ. Поки шукав можливість повернутися до служби в іншому підрозділі, його направили до одного з резервних підрозділів. Згодом туди приїхали представники «Скелі» й забрали його із собою. «Я не знав, що це за підрозділ, — каже Данило. — Приїхав туди — у нас одразу забрали телефони, почали ганяти. А потім я побачив, що там відбувається».
Самого Данила ніхто не бив, але вже на другому тижні навчання один із бійців його роти наклав на себе руки. Данило каже, той знайшов патрон до автомата Калашникова, зарядив зброю і вистрілив собі в підборіддя. Це не єдиний випадок самогубства, про який він знає.
Про умови на полігоні Данило розповідає коротко: іноді військовим навіть не вистачало часу нормально поїсти. На обід приходило близько 400 людей, а роздача їжі була лише одна. Через довгу чергу майже вся година, відведена на обід, минала в очікуванні. Після цього всі мали зібратися біля наметів на шикування й повертатися до занять. Якщо когось із бійців не було, карали всіх: могли змусити стояти в планці, поки відсутні не повернуться. «Через це багато хто взагалі не ходив на обід, бо розуміли: потім не встигнеш, і через тебе покарають усіх», — каже Данило.
Так виглядає «полоса», про яку розповідає Данило. На відео видно, як під час проходження смуги здіймається дим.
Ще одним покаранням була так звана «полоса». Військових змушували повзти через болото під колючим дротом, а інструктори під час цього стріляли з автоматів поруч із головами. «Стріляли буквально за 20 сантиметрів від людини, під вуха, — розповідає Данило. — Витримували не всі». Іноді так карали й командирів рот. Якщо начальнику полігону щось не подобалося в роботі командира, його могли разом з іншими командирами відправити на цю «полосу». «Там окопи, болото, їх закидали димами й починали ганяти, — додає чоловік. — Одному стало настільки погано, що медики відкачували — він надихався диму».
Щоб вийти з території полігону, потрібно було отримати в начальника полігону «Жеки» дозвіл на вихід. Того, хто вийшов без нього, відправляли на яму.
Данило каже, тривалий час витрачав власні гроші на потреби служби. «Щомісяця це були десятки тисяч гривень, — каже він. — Я постійно їздив у службових справах між різними областями, заправляв машину власним коштом. Тоді мені ще вистачало, бо я отримував бойові виплати». Згодом його почали залучати до рекрутингової роботи. Пальне, житло — усе оплачував він сам.
Данило каже, що одразу попередив командування: якщо його переведуть на цю роботу без бойових виплат, він не зможе самостійно покривати витрати. «Мені сказали, що за документами все оформлять так, ніби я й надалі отримую бойові, — додає він. — Головне — робити свою роботу, а решту питань пообіцяли вирішити».
Данило кілька місяців працював у такому режимі, а коли зрештою отримав бойові виплати, значна частина грошей пішла на пальне і ремонт автомобіля. «Наступного дня мені написали й сказали переказати певну суму коштів, — розповідає чоловік. — Я тоді подумав: добре, один раз можна позичити й віддати. Але ж наступного місяця буде те саме. Я знову залізу в борги. А якщо сказати, що грошей немає, поб’ють і відправлять на штурм. Я зрозумів, що не можу це тягнути — розвернувся і поїхав».
Після цього Данило не раз намагався повернутися до служби в іншому підрозділі. Проте коли там дізнавалися, що він пішов у СЗЧ зі «Скелі», — відмовляли. «Спочатку мені казали: “Так, підходить, нічого страшного”. Але коли я сказав, що зі «Скелі», відповідь була інша: “Ні, тоді не підходить”».
Доброволець 2014 року, у 2022-му повернувся з-за кордону, щоб воювати. Сергій, 35 років.
Сергію 35 років. На війну добровольцем він пішов із самого початку — у 2014 році. Прослужив до 2017-го, після чого звільнився й працював у цивільній сфері. У лютому 2022 року він був за кордоном і планував там лишитись. Однак після 24 лютого вирішив повернутись і піти у військо. Каже, намагався встигнути на бої за Київ — своє рідне місто. На початку березня Сергій вже був у Києві, де пішов до військкомату. Брав участь у боях за Київщину, а згодом воював на Бахмутському та Вугледарському напрямках.
Навесні 2025 року добровольчий підрозділ, у якому служив Сергій, розформували. За його словами, військових, які залишилися в підрозділі, перевели до «Скелі». Проблеми в полку він помітив у перші години після приїзду. Попри офіцерське звання та бойовий досвід, його відправили проходити БЗВП разом з іншими новоприбулими. «Нас навчали ті, хто в армії набагато менше, ніж ми, — розповідає він. — Умови погані, але і ми не приїхали жити в п’ятизірковому готелі. Найголовніше — це ставлення до людей. І це катастрофа. Тебе могли побити ні за що — просто «для профілактики» чи щоб «підбадьорити».
Сергій каже, він був свідком жорстокого побиття військового, якого знав особисто. «За кілька хвилин його відпрацювали так, що я не впізнав людину, — пригадує він. — Все, що було в нього всередині, просто вийшло назовні». Були й інші епізоди, коли людині могли просто розбити обличчя. Сергія одного разу теж так вдарили, але в «Скелі», каже він, побиттям це не вважається.
Сергій каже, що був свідком двох самогубств серед військових. «Людина застрелилася в туалеті, — розповідає він. — Усі про це знали, але наказали говорити, що він вижив. Вранці він застрелився, а ввечері його вже подали як такого, що перебуває у відрядженні». Сергій додає, що бачив випадки побиття людей, які не мали проблем з дисципліною чи залежностями. «Можна було отримати за що завгодно, — каже він. — Наприклад, за трохи брудну зброю, яку людина насправді чистила».
Сергій розповідає, що планував втечу ще з полігону. Втім, вирішив дати собі час і подивитися, як у підрозділі покажуть себе в роботі. Вже після бойових виходів він зрозумів, що проблеми виходять за межі полігону. У «Скелі» Сергій провів понад пів року, мав два бойові виходи. «Перші бої відбулися дуже швидко, — каже чоловік. — Втрати були настільки численними, що підрозділ провоював близько двох тижнів. Накази віддають люди, які або не були, або дуже мало були на бойових».
Сергій каже, після побаченого в підрозділі — на полігоні, у штабі та в бою — вирішив тікати. Перед цим зробив кілька спроб перевестись — все безуспішно. Однієї ночі його раптово вирішили перевести до іншого батальйону, він мав одразу виїжджати на нове місце дислокації. Тоді він вирішив остаточно — сів у машину й просто поїхав в іншому напрямку. «Після СЗЧ тебе шукає сама «Скеля», — каже Сергій. — Їхні методи були мені відомі — я знав, як сховатися».
Сергій не відмовляється від служби. «Я хочу воювати далі на бойовій посаді, — резюмує він. — Я приїхав в Україну не для того, щоб сидіти в Києві. Мене радо готові взяти в інших підрозділах через мої навички, але я тривалий час не міг нікуди потрапити, бо «Скеля» вставляла палки в колеса». Зараз, каже Сергій, він нарешті отримав надію, що зможе перевестись.
Доброволець 2022 року. У «Скелі» вдруге пішов у СЗЧ. Віктор, 47 років.
Віктору 47 років, він доєднався до війська добровольцем у 2022-му, а вже за рік пішов у СЗЧ. За його словами, це сталося після конфлікту з командиром через сімейні обставини. За це він отримав вирок і відбував покарання у колонії. Звідти повернувся до служби за контрактом — у «Скелю». На полігоні Віктор постійно був свідком жорстокого поводження з новобранцями.
Як покарання, за його словами, людей могли поміщати в контейнери, якими перевозять грузи. В них разом утримували як військових підрозділу, так і російських полонених. «Є там такий керівник, — каже Віктор. — Він любив постріляти з бойової зброї просто біля людей. Одного разу, коли в контейнері тримали людину, він відкрив стрільбу. Після цього приїхали медики, а потім когось звідти забрали».
За словами Віктора, полонених, яких утримували в таких контейнерах, залучали до різних робіт. «При мені двоє полонених загинули. — стверджує він. — Вони не витримали фізичних навантажень. Їх потім вивезли й закопали в лісі».
Віктор також зголосився назвати позивні командирів та інструкторів, які, за його словами, вирізнялися жорстокістю. Як і інші, він говорить про Жеку, а ще про Патріота, Карого, Росомаху, Чечена, Пушку та Джордона.
Також Віктор згадує, як іноземний інструктор із позивним «Боб» стріляв із бойової зброї під час тренування, коли військові відпрацьовували проходження окопів. Одна з куль зрикошетила і поранила бійця в ногу. «Повезло, що підошва тверда, куля далеко не залізла, — каже Віктор. — Він підлікувався і повернувся назад. Але сам факт — людина отримала поранення, бо так інструктору захотілося».
Віктор, будучи в «Скелі», йшов у СЗЧ двічі. Першого разу через те, що посварився з командиром. Втім, він повернувся й опинився серед «штрафників». «Мене хотіли побити, але один із заступників командира сказав мене не чіпати, бо я прийшов сам, — пригадує чоловік. — Але на добу мене закрили в контейнері».
Наступного дня Віктора відправили на бойове завдання. Під час цього виходу, каже він, його та ще кількох військових не висадили у визначеному місці через загрозу FPV-дронів. Група залишилася в посадці, де протягом дня ховалася від дронів. «Я був єдиний з бойовим досвідом, тому підказував хлопцям, що робити, щоб нас не знайшли, — додає він. — У результаті всі повернулися живими».
Віктор розповідає, що він мав проблеми зі спиною і тривалий час просив у командування, щоб його відвезли в лікарню на огляд. Врешті йому це вдалось — лікар сказав, що потрібна операція. Одразу після цього його знову відправили на бойовий вихід, як він каже «на стирання». Також, додає він, це назвали «покаранням» за те, чого він не скоював. Віктор зміг довести, що не винен, тож на це завдання його не відправили. Побратим, якого тоді відправили — не повернувся. Врешті Віктор зрозумів: у «Скелі» він не зможе полікуватись, і вирішив піти у СЗЧ.
Віктор, як і інші, каже, що хоче продовжувати службу. Зараз йому погодили переведення до іншого підрозділу, але офіційно він досі боєць «Скелі».