У квітні цього року популярна українська поетка Дарʼя Лісіч потрапила у скандал. У мережі «Тредс» вона підтримала блогерку Юлію Вербу, яку критикували за фото велетенського букета троянд, та посварилася з військовою Марією Гаєвською. У фіналі скандалу Лісіч «закенселили» — вона втратила частину своїх підписників і врешті видалила свій акаунт у тредс.
Випадок Лісіч — одна з багатьох історій про карколомні перепади між обожнюванням і ненавистю аудиторії. Молодим людям, які народилися пізніше за інтернет, здається, що цей феномен повʼязаний саме з соціальними мережами. Проте молоді й популярні і раніше потрапляли у скандали, просто для них рамка дозволеного була чіткішою.
За Дарʼєю Лісіч усе ще стежать майже девʼяносто тисяч читачів у інстаграмі. Вона швидко охопила аудиторію, на яку в попередні епохи авторкам доводилося працювати роками. Як майже всі популярні блогери, вона проводить збори для потреб армії, наприклад, позує у нижній білизні у зборі для «Хартії», проте поза контекстом повномасштабної війни наповнення її інстаграму — більш чи менш еротичні фото та нотатки про особисте життя — не є чимось радикально новим. Дарʼя Лісіч народилася 1997 року, і приблизно тоді ж у цьому жанрі починали себе пробувати молоді українські поетки і письменниці. Інтернет в Україні ще не розповсюдився поза невелике коло офісних працівників, а до появи першої популярної соціальної мережі — «Живого журналу» (ЖЖ) залишалося ще два роки.
Для покоління поетки Дарʼї Лісіч спілкування з аудиторією відбувається за законами жанру інстаграму: візуальне важливе. Образ може бути схожий на попередниць, інструменти інші.
Девʼяності: запізніла сексуальна революція і вихід з андеграунду на сцену (і в телевізор)
Українська культура не розвивається від цнотливішої до розкутішої, навіть якщо так здається молодшим поколінням. На початку 1990-х, коли міф про «святу Галичину» ще не сформувався, нікого не дивувало, що у Тернополі виходить еротична газета «Пан+Пані» з ілюстраціями, які зараз не пропустить фейсбук. Її наклад у кращі часи перевищував 200 тисяч. У Києві тоді ж виходить інше еротичне видання — журнал «Лель», до складу редакційної колегії якого входить, поміж інших, вчений секретар Інституту літератури Національної академії наук Микола Сулима (і так, обкладинки цього журналу також не пропустить фейсбук). На Першому національному каналі у прайм-тайм веде ток-шоу Кость Гнатенко, який відверто говорить про свою гомосексуальність, а зіркою української (і україномовної естради) стає співак L Кравчук, якого анахронічно можна назвати гей-іконою (тоді таких визначень ще не вживали). Незалежна Україна користувалася свободою в усій її повноті.
Газета «Пан+Пані», Тернопіль, 1993. На початку 1990-х журнал «Лель» мав важливе завдання: українізацію еротичної лексики для широких читацьких мас.
Facebook; Wikimedia
Якщо говорити про сучасну літературу, то першим спадає на думку роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». (Тридцятиліття його виходу відзначають цього року.) Забужко, втім, ніколи не використовувала зовнішність і не ділилася особистим поза літературними текстами, та й у романі України було більше, ніж сексу. Чоловіки ж дозволили собі бути помітними раніше: уже наприкінці 1980-х звичну цнотливу інтонацію української літератури змінюють Юрій Винничук (який писав еротичну прозу, а не просто був відвертішим), Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Володимир Цибулько.
1996 року Оксана Забужко розвернула уяву української публіки, а головне — преси. Виявилося, про українських письменниць можна писати, як про поп-зірок. Хоча розвертатися готові були не всі.
divoche.media
Коли Україна стала незалежною, їм було близько тридцяти (Винничук трохи старший за решту), і їхні літературні амбіції сягали набагато далі, ніж просто бути «відвертими» чи «епатажними», як припускали їхні численні критики. Закиди стосувалися не тільки відвертих сцен, а й використання нецензурної лексики та іронічного тону, коли йшлося про «національне відродження». (Вже за кілька років їх критикуватимуть з іншого боку — за мачизм та висміювання фемінізму, а не за відвертість.)
Уже після гучного роману Забужко в кожному наступному поколінні була принаймні одна авторка, яка розширювала рамки дозволеного не тільки у художніх текстах, а й у публічних виступах.
Чи не кожну з них називали «епатажною». Що популярнішими ставали соціальні мережі, то менше впадала в очі «радикальна відвертість». Відвертість перетворилася з привілею письменниць (та інших творчих професій) на обовʼязок популярних блогерок, і навпаки — популярність завдяки відвертому контенту стала доступною всім.
Наприкінці 1990-х і на початку 2000-х в Україні розпочалося одночасно кілька процесів: кілька видавництв почали видавати молодих українських авторів та авторок, відродився журнал «Четвер», який давав їм початкову платформу і промо, зʼявилися журнали і вебсайти, присвячені молодіжній культурі (як-от «Молоко»), а трохи пізніше — український сегмент Живого журналу. Молоді літератори також навчилися працювати з мейнстримною пресою: вони розуміли, що їм треба конкурувати з поп-зірками, і створювали відповідні інформаційні приводи. У часи, коли в книгарнях ніхто не дивувався маркуванню кількох поличок «Книжки українською», вони розуміли, що виживуть лише сексуальні.
Спарене число журналу «Четвер» (2003) вийшло на піку слави нововідкритих талантів. У першому томі хедлайнером була Ірена Карпа. А у другому — Любко Дереш.
postimpreza.org
Початок нульових: паперові журнали, газети і знову телевізор
Публіка вісімдесятників виросла й почала писати сама. Найпотужнішим поштовхом став відроджений у Львові франківський журнал «Четвер», а якщо точно — часопис тексту і візії «Четвер». У 2000 році у «Четверга» (редакція складалася з батька-засновника — письменника Юрія Іздрика) зʼявилася база — Мистецьке обʼєднання «Дзиґа» та видавництво «Кальварія», і до журналу потягнулися молоді автори й авторки.
Саме в «Четвергу» 2000 року вийшла «Колекція пристрастей» Наталки Сняданко — відвертий Bildungsroman і один з перших текстів, який використовував прийоми chick lit і водночас підхоплював інтонації вісімдесятників — самоіронічний та інколи брутальний (для старшого покоління — безсоромний). У 2001 році «Четвер» відкрив Любка Дереша, який у 16 років написав свій дебютний роман «Культ» — динамічний трилер про підлітків, фактично про покоління тих, хто виростав уже під україномовні FM-радіостанції і протиставляв себе не радянським інституціям, а гопникам.
Наступні кілька років «Четвер» публікує, поміж інших, Ірену Карпу, яка на той час уже дебютувала на сцені як солістка групи «Фактично самі», Світлану Пиркало (яка на той час уже дебютувала з романом «Зелена Маргарита»), Світлану Поваляєву. Їхні книжки вже не можна буде маркувати просто як «жіночу прозу»: це тексти, пересипані цитатами і посиланнями на західні культурні феномени — від бітників до рейву, інколи тексти-потоки, інколи навмисно приземлені оповіді.
На початку 2000-х Ірена Карпа була цілком собі панком. Та й потім теж.
Трохи пізніше, вже в епоху Живого журналу, така форма, мабуть, не вижила б: соціальні мережі демократизували прозу і дали можливість публікувати внутрішні монологи всім охочим. Хай там як, ці тексти фіксують те, що відбувається з українськими молодими жінками вперше: вони вперше не переймаються непередбачуваністю карʼєр, романтичних або й просто статевих партнерів (інколи — обох статей), вони вільно подорожують світом, не поспішають заміж і навіть не припускають, що їхнє життя може бути обмежене чимось настільки нафталіновим, як патріархат, а спосіб висловлюватися — усталеними стилістичними нормами. Вони розповідають про своє споживання відкрито і не перепрошуючи, можливо, інколи зловживаючи назвами брендів, і зокрема про споживання більш чи менш заборонених речовин. У «високому сегменті» літератури до них ставляться загалом поблажливо, але до себе поки не беруть. А ось медіа (які тоді ще ніхто не називав традиційними, бо інших іще не було, навіть в інтернеті) вони подобаються, навіть попри те що їх там обовʼязково називають «епатажними». Більше того: більш чи менш стабільно у медіа працюючи, вони розуміють, як бути цікавими, як створити для них цінність.
Обрані, нарвані, юні й запеклі. Ірена Карпа разом з Артуром Даніеляном, тоді бас-гітаристом і засновником групи, композитором і саунд-продюсером.
Найбільш системно це робить Ірена Карпа, використовуючи синергію кількох своїх карʼєр — музичної, літературної та медійної (у студентські роки Карпа писала до журналу «Молоко» під псевдонімом Соя Лось, зокрема займалася секс-просвітою аудиторії, а згодом була ведучою українського MTV та постійною коментаторкою на шоу Савіка Шустера). Перша її книжка вийшла в Івано-Франківську 2002 року, але обдумано маркетувати Карпу як «модну-молодіжну» авторку починає вже видавництво «Фоліо», яке 2004 року перевидає її «50 хвилин трави» і майже одразу — «Фройд би плакав», фактично перший український жіночий маніфест поліамурності. Уже на цьому етапі вона відходить від ранніх експериментів з формою, пише легко й прозоро, тому несправедливо було би приписувати зростання її популярності у цей час самій лише яскравості та сценічній безстрашності. Але істотна частина її успіху — саме у відвертості: виявилося, що іншим людям цікаво знати про твоє яскраве, насичене, хай навіть і трохи хаотичне життя. Виявилося, що розповідаючи про нього максимально відверто, хіба змінюючи імена дійових осіб, врівноважуючи драму самоіронією, можна потрапити, як казатимуть двома десятиліттями пізніше, «у саме серденько».
Ірена Карпа розширила рамки не тільки того, про що можна писати. Вона довела, що навіть в епоху, коли в медіа панував важкий, пересолоджений гламур та московські менеджери, україномовна жінка з панківським бекграундом може потрапляти у світську хроніку та зʼявитися на обкладинці журналу Playboy, змусити працювати на себе і свій бренд систему, не припиняючи з неї стібатися.
Ірена Карпа — перша українська письменниця на обкладинці журналу Playboy, 2007 рік.
Playboy Україна
Друга половина нульових: Живий журнал, мережева проза, особисте — це політичне
Середина і друга половина 2000-х — епоха соціальної мережі «Живий журнал». ЖЖ був платформою, де письменники (які переважно виступали під ніками) безпосередньо зустрічалися зі своєю аудиторією, а також критиками, видавцями та іншими письменниками. На відміну від пізніших соціальних мереж, формат ЖЖ заохочував довгі тексти.
У ЖЖ не було редакції, якій треба було сподобатися, щоб отримати доступ до аудиторії. Аби бути «епатажними», треба було переепатувати не кількох (часто старших) журналістів, а всіх інших. Колись цілісний образ треба було «перезбирати» з кожним новим постом. Водночас ЖЖ продемонстрував, що авторок, які вміють дотепно й відверто розповідати про своє повсякденне життя, значно більше, ніж тих, хто має дисципліну і можливості дотягнути такі розповіді до книжки. Інколи ці останні могли мати дві публічні персони в одній особі: одна частина аудиторії знала і цінувала їх за літературну творчість, інша — за дописи в ЖЖ, ще якась — знала обидві. Поєднання цих кількох іпостасей в одній особі робили свій внесок у появу палких мережевих дискусій, за якими відтоді закріпилася назва «срач».
Сторінка ЖЖ поетки Катерини Калитко. ЖЖ Андрія Любки.
LiveJournal
Письменниця і поетка Катерина Бабкіна дописувала у ЖЖ з 2006 року, її Живий журнал — притаманний тим часам потік постів, де художні тексти — окремо, а побутописання — окремо. Один із найяскравіших срачів, прикметно, трапляється на початку фінансової кризи 2008 року, коли Бабкіна реагує на статтю Тетяни Монтян, у ті часи — медійної юристки, яку загалом поважали у громадському секторі. Можна сказати, що це була попередня еволюційна стадія конфлікту, який трапився з Лісіч: Монтян насварила «офісний планктон», який, на її думку, забагато витрачав на оренду квартир у Києві і загалом надто добре жив. Катерина Бабкіна, яка працювала у піар-агенції та за доходами та стилем життя більш-менш належала до ненависної Монтян когорти, зреагувала у себе в ЖЖ. Монтян прийшла поставити на місце «нєзамутньонну дуру», все переросло у сварку, мікроскопічну і, якщо порівнювати з Лісіч, вегетаріанську.
Друга половина 2000-х: письменниця Катерина Бабкіна працює в піарі, відкриває для української аудиторії жанр відеопоезії та веде блог у Живому журналі.
LiveJournal
На відміну від пізніших етапів, срачі у ЖЖ не передбачали прямих репутаційних наслідків, про кенселінг ще не знали. Інтерфейс Живого журналу був недружнім для довгих перепалок і коротких реплік. А традиційні медіа, навіть якщо вони існували лише в інтернеті, все ще мали значення.
Одне з місць випробовування нових форматів кінця 2000-х — фестиваль «День незалежності з Махном» у Гуляйполі, який організовувало обʼєднання «Остання барикада». Ліворуч на фото — поетка Карина Тумаєва, Гуляйполе, 2009 рік. Поетка Аліна Сваровскі, «День незалежності з Махном», Гуляйполе, 2009 рік.
LiveJournal
Нацкоммор
Після Помаранчевої революції відбуваються два суперечливі процеси: з одного боку, підйом української культури, а з іншого — розширення російського культурного та медійного впливу. Починається імпорт в Україну «духовних скрєп».
Ще в останній рік правління Леоніда Кучми Верховна Рада ухвалює закон «Про захист суспільної моралі», а Кабмін створює комісію з питань захисту суспільної моралі, також відому як Нацкоммор. До уваги комісії потрапляли закордонні мультфільми, як-от «Губка Боб», «Симпсони» та «Південний парк», фільм «Бруно», проте особливо Нацкоммор дбав про чистоту саме українських творів: 2008 року комісія намагалася заборонити пісню «Мумітроль» групи «Скрябін», а у 2009 році визнала порнографічним роман Олеся Ульяненка «Жінка його мрії». (Ульяненко перед цим отримав анафему від Української православної церкви Московського патріархату за попередній роман — «Знак Саваофа».)
Проти діяльності Нацкоммору виступали і навіть влаштовували акції протесту українські письменники Сергій Жадан, Андрій Бондар, Юрій Андрухович, Лесь Подервʼянський. Проте остаточно розпустити Нацкоммор вдалося аж на початку 2015 року, після повного перезапуску політичної влади.
Початок десятих: текст як подразник
Софія Андрухович належить до того ж покоління, що й Ірена Карпа, і дебютувала приблизно тоді ж — із зрілою та сміливою прозою. Літературознавиця Соломія Павличко навіть пожартувала, що письменник Юрій Андрухович, батько Софії, може увійти в історію літератури, як Олена Пчілка. І Карпа, і Андрухович на цьому етапі повʼязані з літературним Франківськом. Софія Андрухович, на відміну від Ірени Карпи, уникала публічності, і тим більше не робила нічого, що навіть найобмеженіші журналісти могли б назвати «епатажем». А потім вона написала роман «Сьомга».
«Сьомга» зʼявилася 2007 року, коли Софія уже була одружена з поетом і перекладачем (на відміну від неї, активним і популярним у соцмережах) Андрієм Бондарем та мешкала в Києві. Володимир Панченко, засновник мережевого видання «ЛітАкцент» і викладач Києво-Могилянської академії, написав розгромну, пересипану лайливими епітетами рецензію під назвою «Генітальна література, або Дурдом Софії Андрухович». Здавалося б, із праведного гніву й риторики на кшталт «у піхвоцентричному “романі”» можна було би посміятися і працювати далі, але Софія замовкла на сім наступних років, аж до виходу роману «Фелікс Австрія» (2014).
Софія Андрухович презентує роман «Сьомга», 2007 рік.
azh.com.ua
Окрім нападок на Андрухович, Панченко згадав й інших письменниць — Карпу, звісно, і Наталю Сняданко, і принагідно понарікав, що «жадоба епатажу змушує естрадних зірок роздягатися, навіть якщо, крім кісточок, показувати їм нічого (скромняга Ані Лорак в якомусь рейтингу опинилася аж на десятому — останньому — місці, оскільки так і не набралася духу, щоб бути “по-справжньому відвертою”!)». Рецензія Панченка виявила більше, ніж було задумано: жіноча відвертість є загрозливою, навіть коли її не супроводжує фотосесія у Playboy. А легко впізнавана мізогінія у репліці «Таланту обмаль? Ну то й що: пустимо в хід останній — генітальний — резерв» підсвітила, що подразником є радше жіноча субʼєктність, а не тільки й не стільки фізіологія.
Революція Гідності і далі: український фейсбук зростає, медіа змінюються
Майдан та АТО радикально змінили статус української культури, зокрема популярної. Окрім законодавчих змін, які закріпили за нею позиції, немислимі до 2014 року, змінилися суспільні ієрархії. Якщо раніше українська культура на сторінках глянцю була радше партизанськими вилазками, а на сторінках українського Vogue зʼявлялися плюс-мінус ті самі it-girls з орбіти олігархів та великого бізнесу, тепер знайшлося місце і для короткої україномовної прози, і для українських письменниць і навіть для менеджерок культури.
Період між Майданом і початком повномасштабного вторгнення вважають часом найбурхливішого розвитку української культури — і високого сегмента, і популярного. Якщо раніше українському продукту треба було вигризати місце на майданчиках — медійних, концертних, торгових, то з обмеженнями російського продукту на український навіть виник дефіцит.
Ще один чинник, який вплинув на амплітуду скандалів постмайданної України, — зростання українського сегмента соціальних мереж, зокрема фейсбуку та інстаграму. Проте нова реальність країни у війні принесла також нові обмеження та очікування від авторів та авторок. Ескапізм і гедонізм толерували рівно настільки, наскільки він не входив у конфлікт із цією новою реальністю.
У 2019 році роман Гаськи Шиян (справжнє імʼя — Галина Шиян) «За спиною» отримав Літературну премію ЄС, вперше в Україні. В Україні вона також отримала премію «ЛітАкцент» у номінації «Проза» та потрапила у список номінованих на «Книгу року BBC».
Гаська Шиян переважно фотографує себе сама, проте цього разу — фотосесія Насті Телікової у київському помешканні письменниці, грудень 2020 року.
Але за Шиян раділи не всі. Їй закидали демонізацію й висміювання Галичини (головна героїня роману — представниця провербіального львівського IT родом з маленького галицького містечка), висміювання дружин військових, зневагу до патріотизму, надмірний еротизм і навіть «дляєвропизробленість». Обкладинка книжки, на якій молода дівчина пригортає до себе «піксель», вочевидь зачепила аудиторію, яка побачила себе в романі не зовсім так, як очікувала.
Марта, героїня «За спиною», працює ейчаркою в IT-компанії, що забезпечує їй доволі комфортний рівень життя та незалежність від бойфренда, який працює помічником судді, а оскільки вперто не хоче брати участі у, так би мовити, тіньовій стороні юриспруденції, то від партнерки фінансово відстає. Одного дня йому приходить повістка, і він іде в армію, навіть не розглядаючи варіантів цього уникнути. Марту це не зворушує, а неприємно дивує, проте з часом вона таки відкриває для себе волонтерську діяльність та спілкування з дівчатами та дружинами військових, але якщо це й викликає в неї емоційні сплески, то зовсім не патріотичні. Синхронізуватися з ними переважно не виходить, замість тужити вона мастурбує і ходить по барах. У романі багато її внутрішніх монологів, а в них — багато гіркоти і роздратування. Це книжка про людину, яка втекла від бідності й не відчуває за це провини, натомість роздратована, що новонабутий статус так швидко підважила війна.
Письменниця Гаська Шиян не має проблем з відвертими фото, а соціальні мережі мають. Фото Насті Телікової відредаговано для публікації у ФБ.
Хоча й без звичного ототожнення авторки з героїнею не обійшлося, основна претензія до Шиян була в тому, що на європейський ринок Україна виходить з романом, де немає чіткої та однозначної героїзації учасників АТО та їхніх близьких, більше того — деякі з них загалом не дуже симпатичні персонажі. «В умовах війни такі тексти є українською антипропагандою і дублюють тези Кремля. Тому що якщо у цивілізованому світі український письменник у тексті говорить про “ги-ги коктейль «Небесна сотня»”, що партіотичні замашки — лицемірні, що атовці — черстві й війною утверджують маскулінність, що захист держави — ігри тупеньких пацанчиків, які не знають, що творять, і так далі. Постає питання: а кому ж вірити тій Європі, якщо не тим, кого Україна офіційно назвала письменником і помпезно випустила на міжнародний ринок, нагородивши серйозними регаліями?» — прокоментувала тоді поетка і парамедикиня добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Олена Герасимʼюк. Сама Шиян пояснювала, що конфлікт у романі між героїнею та її хлопцем виникає не тому, що він більший патріот, а тому що раптова і тривала розлука показала їхню несумісність як пари.
«За спиною» — друга книжка Гаськи Шиян, яка раніше була відома радше як блогерка, поетка і фотографка. У 2011 році вона також переклала й видала книжку британського письменника Пʼєра ДіБіСі «Світло згасло в Країні Див». Її гедонізм та відвертість не були секретом і до успіху роману «За спиною». Всупереч стереотипам про патріархальний Львів вона не одразу уклала шлюб з батьком своєї доньки, французьким журналістом Себастьєном Гобером (пара врешті одружилася, встигла пожити в кількох країнах і зараз живе у Львові).
Між 2014 і 2022 змінився також і глобальний контекст. Те, що видавалося емансипативним та сміливим раніше, нові (і почасти старі) покоління сприймали критично. Зламом був глобальний рух #metoo. В Україні, до речі, рух розпочався на рік раніше (без впливу справи Вайнштейна), під хештегом #янебоюсьсказати. Різниця реакцій українських письменників на флешмоб #янебоюсьсказати остаточно продемонструвала зміну епох і поколінь: не всі помітили, що минулі подвиги тепер кринж.
Велика війна: інстаграм і тредс
Від 2022 року українська література живе в цілком іншому контексті. Від авторів та авторок очікують публічної залученості у захист країни пропорційно до їхньої публічної присутності, і переважно саме так і відбувається: хтось із письменників і письменниць служить у ЗСУ, хтось конвертує свій соціальний капітал у збори для потреб армії. Дехто, як-от Андрій Любка і Сергій Жадан, встигли і те, і те. Гедонізм, як показав приклад Дарʼї Лісіч, не на часі.
Це не означає, що література відмовилася від випробовування кордонів дозволеного. Якби промо роману Софії Андрухович «Катананхе» (2024) підсвічувало найконтроверсійніше у ньому, їй також загрожував би «шакалячий експрес». Проте дія роману відбувається у поствоєнному майбутньому, і війна у ньому присутня як минуле, а не теперішнє. Як і у випадку «Сьомги», Софія скеровувала фокус уваги на свій текст, а не на себе. Тож у цьому випадку літературі залишили літературне.
Письменник Андрій Любка 2022 року залучив свою величезну читацьку аудиторію до збору коштів на автомобілі для української армії. До того як долучитися до ЗСУ, він зібрав кошти та придбав понад чотири сотні авто для фронту. Це — 415-те.