Сорок вісім років тому Девід Аттенборо зі знімальною командою вирушив у гірський масив Вірунга. Це вулканічні вершини Східної Африки, де земля буквально підіймається майже вертикальними схилами. Мета команди була амбітною: знайти зграю горил і вперше зафільмувати їхній великий палець. Аттенборо хотів пояснити еволюційну зміну, яка дозволила приматам (умовно) хапати гілку, тримати їжу та перебирати предмети. Для цього команда піднялася на висоту понад 3 000 метрів, долаючи круті схили під кутом близько 45 градусів.
Увесь гірський масив Вірунга.
Wikimedia / «Бабель»
На схилах Вірунги команду зустріла дослідниця горил, 46-річна Даян Фоссі. Без неї дістатися до горил і тим більше відзняти запланований епізод було б неможливо. Сама Фоссі мала хворобу легень, сильну задишку і боялася висоти, але це не завадило їй у 1967 році залишити США й переїхати жити в гори. У тому ж році вона заснувала дослідницький центр «Карісоке» і присвятила своє життя захисту тамтешніх горил. Вона радо прийняла команду Девіда Аттенборо.
Із перших двох наметів Фоссі створила центр «Карісоке», поєднавши назви розташованих поруч гір Карісімбі та Біcоке. Даян Фоссі зі своїми улюбленцями-горилами.
gorillafund.org
У той час Фоссі переживала особисту втрату: незадовго до приїзду знімальної групи браконьєри жорстоко вбили її улюбленця — горилу Діджита, який намагався захистити свою родину. Вони забрали лише ті частини його тіла, які можна було продати як сувеніри. Фоссі погодилася на зйомки та вірила, що фільм допоможе привернути увагу до проблем тамтешніх горил: тоді через браконьєрів їхня популяція у горах Вірунга скоротилася до менш ніж 285 особин.
Даян Фоссі та Діджит, 1977 рік.
gorillafund.org
Зйомки відбувалися між двома стихлими вулканами — Карісімба та Бісоке. Фоссі навчила знімальну команду базових правил поведінки з горилами: не дивитися їм прямо в очі, тримати погляд опущеним і поводитися спокійно, імітуючи м’які нейтральні звуки, схожі на відрижку, які горили сприймають як сигнал «свій». Так команда змогла підійти до сім’ї горил значно ближче, ніж очікувала.
Коли Девід Аттенборо готувався виголосити свій текст на камеру, усе пішло не за планом: молоді горили поводилися як допитливі діти — одна з них, Поппі, намагалася зняти з нього взуття, трирічний Пабло ліг просто на нього, а ще одна самка повернула йому голову, щоб подивитися очі в очі.
Знімальна група квапила Аттенборо — вони не хотіли витрачати плівку на незаплановані сцени. Він тим часом просто лежав серед горил, які бігали навколо нього й по ньому, у стані блаженства. Зрештою на плівку вдалося зафіксувати лише хвилину чи дві цієї зустрічі. Як згадував Аттенборо, це був один із найпривілейованіших моментів його життя.
Епізод із серіалу «Життя на Землі».
Netflix
Коли команда спустилася з гори й уже планувала вирушати до аеропорту, вони почули постріли. На одному з блокпостів їх зупинили руандійські солдати — тоді іноземців у країні могли легко затримати для перевірки документів. За словами команди, у той момент було відчуття, що їх можуть розстріляти. Знімальну групу допитали в поліцейському штабі та залишили на ніч у готелі. Наступного ранку Аттенборо та оператора доправили до армійського комплексу в Кігалі, де вони стояли під палючим сонцем, поки їх не відпустив командир. Зрештою команду звільнили, а плівку (на щастя) не конфіскували.
У 1979 році ці кілька хвилин із Вірунги побачив увесь світ. Кадри увійшли до серіалу «Життя на Землі» й стали моментом, який змінив ставлення мільйонів людей до горил. Глядачі побачили не «диких звірів», а істот із характером, емоціями й складними соціальними зв’язками. Після виходу серіалу Девід Аттенборо особисто звернувся до природоохоронної організації «Фауна і флора», яка у відповідь запустила проєкт «Гірські горили» для їхнього захисту.
Девід Аттенборо на премії Британської академії кіно та телебачення (BAFTA), 1981 рік.
Getty Images / «Бабель»
У 1985 році, через сім років після тієї зустрічі з Аттенборо, Даян Фоссі вбили у її власній хатині ударом мачете. Поховали її там, де вона прожила майже все своє доросле життя — високо в горах Вірунга. На кладовищі, яке Фоссі колись створила для загиблих тварин, відтоді є й могила її самої — поруч із улюбленцем Діджитом. На її надгробку викарбували слова: «Ніхто не любив горил більше».
Після смерті Фоссі боротьба не зупинилася. Навпаки, Вірунга заполонила увагу природоохоронців, науковців і всього світу. Сьогодні там живе близько 600 гірських горил — і частина цієї історії почалася з тих кількох хвилин плівки, знятих у 1978 році.
Могила Фоссі в «Карісоке», поруч із могилами її друзів-горил.
Wikimedia / «Бабель»
17 квітня 2026 року вийшов новий фільм від Netflix «Історія горили: розповідь Девіда Аттенборо». Фільм розповідає про родину горил, члени якої є нащадками того самого Пабло — гіперактивного, тактильного та допитливого молодого самця, якого вперше зняли на камеру в 1978 році. У дитинстві Пабло покинула мати, але він зміг вирости, створити власну зграю і стати сріблястоспинним лідером сімейної групи — це статус, який отримують лише домінантні самці. У 33 роки Пабло загинув, захищаючи свою родину. У Поппі, яка майже п’ятдесят років тому намагалася зняти черевики з Аттенборо, сьогодні в цій же групі мешкає її онука зі своїм немовлям.
Знаменита зустріч Девіда Аттенборо з Пабло у 1978 році. Даян Фоссі та горила Поппі. Акаріза — онука Поппі, і тепер у неї є власна дитина.
Netflix; gorillafund.org
У пам’яті Аттенборо те сімейство горил, зокрема Пабло, залишилося на все життя. Він казав, що навіть короткий зоровий контакт із горилою для нього говорив більше про довіру й розуміння, ніж будь-яка інша взаємодія з тваринами. «Я тоді й гадки не мав, яке неймовірне життя проживе Пабло або яку спадщину він залишить… Я ніколи його не забуду», — каже сторічний Аттенборо у новому фільмі.