Ключова проблема мобілізації — великий розрив між тим, скількох людей призивають, і тим, скільки з них доходять до бойових посад. Україна щомісяця мобілізує майже 30 тисяч людей, але на передову потрапляють щонайбільше третина — приблизно 8—9 тисяч. Решта дві третини «баластом падають на Збройні сили». Далі держава витрачає на них (орієнтовно) 100 мільярдів гривень на рік.
До навчальних центрів потрапляють багато людей, яких взагалі не варто було мобілізувати. Частина має право на відстрочку. Частина постійно лікується замість того, щоб проходити БЗВП. Потім вони приїжджають у бригади зі статусом «повністю придатних». Бригади змушені відправляти таких людей на повторні ВЛК. Повторна ВЛК визнає «обмежено придатними» 15—50% новоприбулих. Після цього вони або продовжують лікуватися, або служать на тилових посадах — у підрозділах забезпечення, РЕБ та інших допоміжних частинах.
У результаті кількість людей на бойових посадах зменшується, а на тилових — зростає. На лінії бойового зіткнення у бригаді чисельністю 2,5—3 тисячі людей може бути лише 50—50 бійців.
В Україні діє пострадянська модель мобілізації. Це означає, що саме органи місцевого самоврядування, місцева влада та великі підприємства мали б «постачати» своїх людей в армію — вести облік і забезпечувати їхню явку в ТЦК. На практиці ця схема не працює. Голова громади не хоче мобілізовувати сусідів і позбавлятися політичного майбутнього, а бізнес не хоче втрачати робітників.
Раніше ця модель все ж давала результат. У 2014 і 2022 роках вона спрацювала, бо існував підготовлений резерв: люди з досвідом строкової служби до війни або ті, хто отримав бойовий досвід в АТО/ООС на Донбасі. Саме тому в 2022 році вдалося доволі швидко наповнити армію людьми — спрацювала і мобілізація, і хвиля добровольців. Перед контрнаступом 2023 року зʼявилися публічні рекругингові кампанії бригад і батальйонів. До цього моменту ЗСУ практично не закликали до мобілізації. Цивільне керівництво не закликає до неї досі.
Облікований резерв закінчився. Тому стара система більше не діє.
Немає єдиного органу, який відповідає за мобілізацію. За законом це має робити Кабмін, але в нього є інші пріоритети — наприклад, забезпечити роботу критичної інфраструктури. Тож відповідальність впала на «виконавчу складову мобілізації»: Нацполіцію, ТЦК, військово-лікарські комісії (ВЛК), навчальні центри та самі бригади.
Але всі ці органи працюють окремо одне від одного і мають різні цілі. Нацполіція і ТЦК орієнтуються на кількість — їм потрібно виконати план з призову. ВЛК перетворилися на формальність: лікарі ставлять «повністю придатний» усім, бо будь-яке рішення про «непридатність» одразу викликає перевірки та підозри в корупції. Наказ Міноборони № 402 у квітні 2024 року знизив поріг придатності: частину хвороб, які раніше давали обмеження для служби, тепер вважають нормою. У результаті людей в армії стає більше, але її реальна боєздатність від цього майже не зростає.
Навчальні центри не мають права відмовити у прийомі людей, яких направив ТЦК. Раніше приймальні комісії цих центрів могли відсіювати тих, хто «точно не підходить». Зараз коли людина приїжджає зі статусом «повністю придатна», комісія не може це оскаржити — навіть якщо бачить очевидні проблеми зі здоров’ям, як-от грижу чи відсутність пальців.
У результаті такі люди все одно потрапляють у бригади. Там їх відправляють на повторну ВЛК, де часто встановлюють «обмежену придатність». Формально це означає, що стан здоров’я людини погіршився вже під час служби. Відповідно, хворобу вважають набутою під час служби — і за це передбачені окремі виплати.
Найсумніше те, що планові 30 тисяч мобілізованих на місяць — це самообман. Навчальні центри не можуть якісно навчити таку кількість мобілізованих, тому що в них бракує інструкторів або техніки — скажімо, щоб навчити танкістів для новостворених важких механізованих бригад, а такі бригади мають бути в кожному корпусі. Ми обманюємо самі себе.