Невідомий Сергій «Флеш»: вербування, погрози, дюжина стартапів, колонізація Марсу, двіж із ССО, контрнаступ, корупція у ВПК. Велике інтерв’ю з новим радником міністра оборони

Я публічна особа, тож до мене специфічне ставлення у нашого ворога. Вони розуміють, якого дискомфорту я їм завдаю. Усе почалося з погроз. Потім хвиля погроз притихла, пішла наступна фаза: «Сергію, переходьте на бік добра». Це було так душевно і зворушливо: «Ми дамо коридор вам і вашій сім’ї, ми вас вивеземо». Я проігнорував цю цікаву пропозицію. Потім знову пішла хвиля погроз. Потім нібито мене знаходили та вбивали. Потім наступна хвиля: «Сергію, подивіться, вас не цінують у вашій країні, вас не чує керівництво держави. Вони вас не цінують, а ми вас будемо цінувати, ми вам дамо лабораторію, намалюємо авансом рахунок у західному банку». Знову я ігнорую — і мені знову погрожують.

На жаль, мене давно не пропонували купити. Я аж засмучуюся, бо ж хотів зрозуміти, скільки коштую. На жаль, немає можливості зараз це з’ясувати.

У мене один дідусь — військовий, другий дідусь — військовий, батько — військовий. Тому батьки сказали: «Ось це твій шлях». У перші роки молодої України ця професія була престижною. Пайок, форма, пільги, оплати, повага. Але десь із четвертого курсу військового інституту я усвідомив, що мені такий шлях не подобається. Я побував на практиці у військах, побачив, як насправді живе армія. Тоді був повний розпад. Наприклад, я за весь час навчання жодного разу не отримав стипендії. Грошей просто не було. Їх не вистачало офіцерам, а про нас взагалі мова не йшла. Це був повний крах.

Ми ходили в камуфляжі, при цьому в чоботах. Нам дали офіцерські пілотки. Ми носили радянські шинелі, з яких зрізали ґудзики, бо на них були зірки. У результаті ти виглядав як якийсь клоун. З офіцерами все було набагато гірше, тому що вони мали утримувати сім’ї, а їм не платили зарплату місяцями. Їх держава кинула жити, хто як може, хто як хоче. Бувало, я на ринку бачив своїх викладачів, які торгували старими черевиками, щоб якось вижити. Це було дуже принизливо.

Коли всі розподілялися у війська, кращих забрала СБУ або хтось інший цікавий. У мене було своє житло в Києві, тому я потрапив на військовий завод, який займався ремонтом засобів зв’язку. Проблема була в тому, що так само, як і всюди, в армії нам не платили зарплату. Мене обрав директор заводу, полковник. Він думав, що я буду зростати на його підприємстві як його заміна. Але я пішов, і мене ще довго мучила совість. Мабуть, я правильно зробив, бо зрештою підприємство збанкрутувало.

От уявіть: я молодий лейтенант без зарплати. І тут мені кажуть: «Сергію, ти нам потрібен, ми пропонуємо тобі зарплату в сім разів більшу, ніж ти в армії не отримуєш». У країні розвивався мобільний звʼязок, з’явився UMC та інші оператори. Мені запропонували пройти навчання в Європі, на передових технологіях. Мені запропонували зарплату близько $500. Це був 1992 рік, це була фантастична сума. Я про таку навіть не міг мріяти.

Я пропрацював інженером три чи чотири роки, перейшов на керівника Центру контролю експлуатації радіомережі, мені стало нуднувато і захотілося «в комерцію». А хто ж технаря візьме в комерцію? Треба ж довести, що ти справді здібний. Мене взяли в українське представництво компанії SAGEM, яка потім змінила назву на Safran. Це була французька корпорація, вона займалася сучасними військовими технологіями радіорелейного зв’язку.

У мене була посада комерційного директора, я мав робити комерційні пропозиції іншим компаніям і продавати продукти SAGEM. Ми працювали з «Укртелекомом», працювали з багатьма операторами по оптоволоконному та радіорелейному обладнанню. Я вів курси для співробітників компанії. Я міг налаштовувати оптоволоконні мультиплексори, радіорелейні канали тощо. Тобто я був керівником продажів з глибоким технічним бекграундом — і тому знав, що саме потрібно замовникам.

Це був дуже цікавий досвід. Я відкрив для себе світ сучасного обладнання — і був у шоку. Скажімо, у військовому інституті я вивчав станцію радіорелейного зв’язку, яка монтується на шасі грузовика. І тут за кордоном я дізнаюся, що сучасна «радіорелейка» завбільшки з відеомагнітофон і програмується з ноутбука. Я приїхав з України в сучасний світ просто як з кам’яного віку.

На початку нульових мене захантив оператор UMC. Це була мрія всіх мрій. Одна з компаній в Україні з найвищими зарплатами. Потрапити туди було нереально складно.

Напрям у мене був цікавий — і технічний, і комерційний. Оскільки Safran продавав мобільні телефони, я розбирався в їхній лінійці. (Хто пам’ятає, напівкруглі трубки SAGEM MC922 були тоді дуже модні.) Я відповідав за напрям і самих мобільних телефонів, і сім-карток, і ваучерів, і сервісного ремонту. Фактично я керував логістикою по всіх магазинах і по всіх дилерах цього обладнання. У компанії UMC цей напрям був, напевно, із найбільшим бюджетом на закупівлі: у той час ми субсидували ціни на телефони й закуповували їх десятками тисяч.

Це була епоха, коли UMC змагалася з «Київстаром». Гігантський ріст абонентської бази. У компанії були справжні «ситуаційні кімнати», те що називається War Room. Ми збиралися штабами й придумували, що нам робити на ринку. Я колись порахував, що за роки роботи в UMC я пройшов понад сто спеціалізованих курсів: бухгалтерія, фінанси, менеджмент, логістика, управління робочим часом. Це не враховуючи профільних із закупівель. UMC ніколи не шкодувала коштів на навчання.

Мені хотілося спробувати себе після UMC у власному бізнесі. Усім же хочеться бути фінансово захищеними. Нікому не хочеться, щоб тобі у шістдесят років подарували бронзового коня і сказали: «Ти класний мужик, все, тепер ти далі сам». У мене є товариші, які з цим стикалися. Людина все життя працювала в компанії, звикла отримувати першого числа зарплату, і раптом їй кажуть: «Ти більше не потрібен, час для молодих». Для них це був шок. Я бачив, як хтось спивається, бо не міг у такому віці знайти нову роботу.

Я тоді будував собі дім власними руками. Вирішив про це розповісти, розказати, як я це роблю — тоді подібної інформації не було в інтернеті. У результаті я створив сайт, який у сегменті будівництва був найбільшим за відвідуваністю в Україні — два мільйони людей. Багато хто на цьому форумі виріс. Я ще працював у UMC, і мені цей форум приносив на рекламі більше грошей, ніж я отримував зарплату.

Тому коли я пішов з UMC (тоді компанія вже називалась МТС), то вдарився в нішу інтернет-стартапів. У мене було десь 12 проєктів у різних напрямах. Я зосередився на маркетингу. Тому що коли ти запускаєш щось в інтернеті, то основа всього — це маркетинг. Багато людей можуть написати софт. Запустити його — складніше. Я, наприклад, створив чудову інтернет-базу з нерухомості. Але не зміг запустити, хоча це був унікальний проєкт, дуже складний, туди було інвестовано багато грошей.

Ще я розробив стартап, який пропонував банківські картки з особистим малюнком. Тоді в Україні ніхто цього не робив. Це була унікальна ідея, яку я чесно підгледів у Росії — і вирішив, що це треба робити у нас. На нашому сайті можна було завантажити своє фото. Ми домовилися з компаніями, які виготовляють банківські картки. Витратили багато грошей і сил. Усе запатентували. Розіслали рекламу по всьому ринку, по всіх банках. Усе мало б бути добре. Але рівно за тиждень до запуску Приватбанк запустив нашу ідею просто так — безкоштовно. Нашвидкуруч, абияк. Відповідно, я втратив унікальність. На мої запитання, чи можна судитися з Приватбанком, мені сказали: «Ну, спробуй».

Я ніколи не гнався просто за грошима. Скажімо, я був фанатом машин, і мені подобався автомобільний тюнінг. Я побачив, що він тут добре продається. Усе можна було купити за копійки в Китаї, а тут продати за великі гроші. Я тоді подумав, чому б мені не зробити бізнес? Ніхто тоді не знав, що таке AliExpress. А той, хто знав, міг купити виріб для тюнінгу в Китаї за $20, а продати в Україні за $400. Така була маржа у 2008 році. Я спробував це робити — і в мене вийшло. Це були великі гроші, але дуже тупий бізнес, примітивний. Купи-продай. Ну що це таке? Хоча приносить офігенний прибуток. Але я не став ним займатися.

Мені хотілося створити щось унікальне. Таке, чого немає у світі. Увійти в історію з чимось, що українці зробили першими. Так виник проєкт «Ізотопіум», про який багато хто знає. У ньому були роботи на віддаленому керуванні — по суті як сучасні НРК, такі, як зараз робить армія. Мій партнер по проєкту, Олексій Фатєєв, був геніальним програмістом, ну от просто від бога. Багато ідей там були його.

Ми розробили машини на траках, обладнали їх камерами. Поставили купу сенсорів, датчиків. Вони вміли самі себе перевертати, у них були лазерні гармати. Ці машини ми помістили в точну копію Прип’яті та Чорнобилю. Чорнобиль ми відтворили на площі у 280 квадратних метрів. Знайшли талановитого художника, він усе оформив до найменших дрібниць. У будівлю АЕС можна було заїжджати, ми навіть додали димові ефекти.

На цьому полігоні було десь 20 роботів. Люди з будь-якої країни світу могли віддалено таким роботом керувати. Вони грали один проти одного. У нас було багато завдань: скажімо, треба було збирати артефакти-«ізотопи». Більшість людей не розуміли, що це справжній полігон. Вони думали, що це звичайна комп’ютерна гра. Найсмішніше було, коли ми на полігон спеціально випускали кота чи їжака. У гравців був просто шок.

Нас почали стримити ігрові стримери з усього світу. Нам дали нагороду як найбільш інноваційний грі 2018 року. До нас приїжджали журналісти з різних країн світу. І в нас було багато ідей, як далі розвивати технологію. Ми хотіли зробити, наприклад, роботів, якими зможуть керувати люди, прикуті до ліжка. Ми думали, що такі машини їздитимуть будівельними майданчиками — а ними керуватимуть люди, які вклали гроші в будівництво.

Приходили до нас і пропозиції, в які так і не повіриш. Нам казали: «Чуваки, зробіть концепт, щоб там були роботи зі справжньою бойовою зброєю, які стріляють один в одного. Справжній полігон, 5 на 5 кілометрів. Арабські шейхи платитимуть вам купу грошей, тому що їх нічим здивувати». Словом, ідей було багато.

Наступним кроком ми планували зібрати кошти, щоб створити гру-полігон про колонізацію Марсу. Частину полігона ми хотіли зробити на поверхні, частину — під нею. За легендою, людство прилетіло на Марс і зіткнулося з давньою цивілізацією, яка мешкає під землею. Одні машини копають і будують, інші охороняють — ціла земна колонія. Ми дуже хотіли, щоб Ілон Маск підхопив наш проєкт. Ми багато разів до нього зверталися — коли про нас писала «Нью-Йорк Таймс» або «Вашингтон Пост».

На жаль, усі наші плани рухнули, коли почалася війна. Усі сказали, що інвестувати в майданчик, який фізично розташований в Україні, це утопія. Завтра прилетить ракета — і бізнесу кінець.

Коли почалася війна, мені у військкоматі сказали, що я не потрібний. До мене звернувся близький товариш, який вже працював із Силами спеціальних операцій (ССО). Він сказав: «Сергію, ти колишній офіцер, ми тобі довіряємо. До нас на Броварський напрямок зайдуть спецпризначенці, які займатимуться дуже специфічною роботою. Найбільша проблема — вони нікому не довіряють, зокрема місцевій владі. Якщо їх впізнають і здадуть, то їх просто знищать ракетами. Ти маєш на себе взяти їхні організаційні питання.

Це був 3 полк ССО, перший і другий батальйони, їх перекинули під Київ зі сходу. Найкритичнішою для них була інформація — де перебувають росіяни, куди вони просуваються, у якій кількості. Отримати її було дуже складно, тому що фронт постійно рухався. Я почав добувати інформацію по своїх каналах, а потім у мене виникла чудова ідея. У мене був свій радіоаматорський ретранслятор, який покривав 80 кілометрів навколо Броварів. І знайшлися люди, які через радіостанції передавали мені інформацію про пересування росіян. «Таке-то село, фіксуємо стільки-то одиниць техніки».

Я все чекав, що ось-ось запрацює хвалена російська радіорозвідка і заблокує мій ретранслятор. Вони так цього і не зробили. Потім я вже зрозумів чому. Тобто росіянам було не до цього, вони дуже багато речей проґавили. І ми вживали всіх заходів безпеки. Я хлопцям на окупованих територіях розповідав, як виходити в ефір, щоб їх не запеленгували. Але там було багато радіоаматорів, які й так усе розуміли.

Я спробував сходити на бойовий вихід із групою ССО. Я завжди вважав, що в нормальній фізичній формі, а тут зрозумів, що з мене ніякий ССОшник. Коли йде група віком 20—25 років, то ти для них просто тягар, яким би ти не був у свої 50 років. Я завжди думав, що спецпризначенці — це такі накачані величезні мужики, а насправді це жилаві худі хлопці. Ніколи не скажеш, що це герої спецпризначення, бо вони диверсанти, сапери, мінери, розвідники. Я бачив, як вони по кілька діб ночували у снігу, спали на деревах, і прозрівав.

Під час Київської операції ССОшники почувалися у своїй стихії. Ліси, поля, засідки, диверсії, язики, полонені, порятунок наших льотчиків. Це були завдання, якими вони жили. Коли війна стала позиційною, ССО в ній себе не знайшли. Далі цих спецпризначенців розбили по всіх фронтах і передали командувачам Сухопутних військ їхні групи. Ці командувачі абсолютно не розуміли, що їм робити з ними. І тоді почалися задачі типу: «А давайте ви підете розміновувати». Хтось пішов, хтось підірвався, когось накрило артою — і все. Загинули люди, яких готували зовсім для інших завдань. Ціла група загинула на мінному полі.

І коли ССОшники зрозуміли, що вони затребувані іншими структурами, то почали розходитись. Хтось знайшов себе в ГУР. Хтось пішов у дрони. Комусь довірили командувати полком. Зрозуміло, що для будь-якого, наприклад, батальйону ТрО почесно взяти собі підготовлену людину, яка очолить бойову частину. Це відбувалося роками. І тільки з приходом Олександра Трепака на посаду командувача ССО ситуація почала змінюватися.

Я бачив, що військам потрібні настанови, рекомендації та документи, що потрібно навчати зв’язківців і РЕБівців. Людина, яка не буває на фронтах, з Києва нічого не напише. Я бачив, як люди, що не бачили фронту, писали якісь накази — і мені хотілося плакати. Щомісяця я брав, наприклад, тиждень та їздив по фронтах. Близькі досі дивуються: «Та як тебе пускали?» Ну як пускали? Коли є дурень, готовий кудись їхати безкоштовно і допомагати, то такому дурню завжди раді всюди.

Наступні три роки я провів десь у полях. Обріс купою знайомих скрізь. Знав, хто чим живе, хто куди переміщується. Я знаходив безпечні місця, збирав людей, читав їм лекції. Ще я дивився, чим живе армія, щоб писати реальні настанови. Сказати, що я був радий цим поїздкам — ні. Стрьомно. Я захоплююся нашими піхотинцями, тому що я потрапляв під арту, ховався з ними в окопах. Нічого страшнішого у житті я ніколи не переживав. Це просто первинний жах.

Один з таких випадків був у 2023 році — я попав під «Град». Це був липень, напрямок Великої Новосілки. Я приїхав до 26 окремого батальйону. Там якраз ішов той самий контрнаступ.

Перед контрнаступом у мене була можливість попрацювати на різних напрямках — і на Запорізькому, і на Великій Новосілці. Ми літали дронами. Тоді ворожий РЕБ був ще не такий активний, не було зенітних дронів-перехоплювачів. Тому ми літали глибоко. Я бачив на власні очі, що там набудувала русня. Я бачив, як вони зводять ешелоновану оборону. Протитанкові лінії, ДОТи. Як нескінченно ідуть бетономішалки і ллють, і ллють, і ллють цей бетон. І зрозуміло було, що між усіма цими речами розташовані мінні поля.

Можна багато поганого говорити про нашого ворога, але в інженерній справі росіяни сильні. Мінування у них стоїть на дуже професійному рівні. Було очевидно, що, наступаючи, ми натраплятимемо на мінні поля. Бувало, ці міни ми бачили згори з тепловізора: на світанку, коли є перепад температури, ТМки світилися рядами в землі.

Під час війни є можливість заробити. І якби я пішов в оборонну нішу, то, мабуть, став би мільйонером. Я бачу, які бюджети зараз у цьому крутяться. І я розумію, що оборонним компаніям потрібні мої технічні мізки й моя медійність. Будь-який продукт я міг би вивести на ринок — завдяки своєму колу знайомих і правильному позиціонуванню. Щоб його закуповувало Міноборони, щоб його цінували в бригадах і так далі.

Таких спокус, таких пропозицій мені було дуже багато — від великих бізнесменів. Мені пропонували створити виробників світового рівня, бо в Україні зараз час, коли ми можемо рухати ці технології. Але я завжди відмовлявся. Мабуть тому, що для мене гроші не найголовніше.

Зараз я чую, що мене купив Федоров. Якби люди дізнались, що я в Міністерстві оборони навіть зарплати не отримую, вони б здивувалися. Я працюю безкоштовно. За роки війни я не отримав від держави нічого. Звісно, моя сім’я вважає мене трохи ідіотом. Близькі кажуть: «Сергію, всі розумні люди навколо тебе багатіють, примножують статки. Так, патріотизм — це правильно, але ж можна й багатіти».

Але щойно я ляжу під одного виробника або буду його лобіювати, то не зможу приділяти увагу іншим виробникам. Я вважаю, що це буде шкодити країні. Наведу один приклад. Десь пів року тому запустили до нас «Шахеди» на меш-модемах. Коли ми збили перший такий «Шахед», я зрозумів, що відбуватиметься далі.

Тоді я купив за $14 тисяч два такі модеми з Китаю. Зібрав з них лінк, випробував. Одразу написав документ, як виявляти такі «Шахеди» та протидіяти їм. Довгий час я володів унікальними знаннями. Я міг би продати їх виробнику РЕБ, і такий пристрій — це було б унікальне рішення. Можна продати всій країні: «Укрзалізниці», зерновим елеваторам. Багато хто в списку потенційних покупців. Натомість своє дослідження я безкоштовно роздав усім виробникам. Бо ми говоримо про захист країни.

На рівні президента України існує інженерна ставка — але зовсім не в тому форматі, про який я мріяв. У ній представники різних структур отримують завдання від президента і звітують. Але це не те, що потрібно. Ми намагаємось зробити інженерну ставку при Міністерстві оборони — зібрати саме інженерів. Victory Drones відіграють там ключову роль.

У мене була мрія зібрати всіх геніїв країни, щоб думати над контрзаходами та протидією нашому противнику. Креативити, народжувати технічні ідеї. Чому вона має працювати саме при президентові? Тому що вона не може працювати без розвідувальної інформації — від СЗР, ГУР, СБУ. Змусити ці відомства передавати інформацію може лише президент. Ці структури категорично не люблять нічим ділитися. Навіть на рівні президента це буде складно.

Якщо ми не думатимемо наперед, так і будемо тягнутися за противником і постійно йому програвати технологічно. Нам потрібно перехопити ініціативу. Я сподіваюся, що в Міноборони, нарешті, у мене це буде виходити. Що я свої думки зможу доносити одразу тим людям, яким це потрібно.

Я, наприклад, міністру оборони Федорову довірився. Чому довірився? Коли я отримав цю пропозицію, то почув таке: «Президент довіряє мені. Я довіряю вам. Наша команда має вікно можливостей для того, щоб щось змінити. Я вам обіцяю, що я не підведу вас яйцями по 17 та іншою хернею. Я прийшов сюди, щоб захищати нашу країну. Жодних корупційних схем зі мною не буде». Я цьому повірив. Якщо я побачу, що є якісь інші цілі, я піду. Думаю, що багато хто так само зробить.

Коли ми почали розвивати зенітні дрони, росіяни зрозуміли, що рано чи пізно вони не зможуть літати. Ми будемо їх збивати. Ми вже збиваємо їх на 30% зенітними дронами, а будемо збивати 99%. Їм потрібно буде придумати контрзахід. Що вони можуть зробити? По-перше, вони можуть створити систему ухилення. Відповідно, ми маємо думати, як вони це реалізують.

По-друге, вони будуть працювати проти нас за допомогою нової тактики. Вони вже це роблять. Вони вибудовують «коридори» на меш-модемах. Вивчають, де можна пролетіти. Вивчають, як можна літати на різних висотах.

Що росіяни вже роблять зараз? Вони намагаються атакувати нас на фронтах, а не в тилу — там, де наших зенітних дронів немає. Багато військових помічають, що вони повадилися атакувати Краматорськ. Такого раніше не було.

Нарешті, вони спробують нас взяти швидкістю. Наші перехоплювачі не зможуть літати зі швидкістю більше, умовно, за 300 кілометрів на годину. Тобто реактивний «Шахед» летить зі швидкістю 280—320 кілометрів на годину — і зараз перехоплювач його може збити. Але росіяни вже випробовують «Герань-5». Це ракета-дрон, вона летить зі швидкістю 500—600 кілометрів на годину. Вони спробують наростити швидкість реактивних «Шахедів» до 400 і використовуватимуть більше ракет-дронів. Усі перехоплювачі, які ми розробили, будуть неефективними. Я бачу, що саме так і буде. Відповідно, ми вже зараз маємо наперед думати, як працювати з реактивними перехоплювачами. Там вже абсолютно інші технології.

Павло Єлізаров — один з моїх близьких знайомих, яким я зараз зовсім не заздрю. У мене, наприклад, посада радника — вона передбачає креативний підхід. Єлізаров увійшов до структури Повітряних сил, він заступник командувача. У нього є чітке завдання — реформувати чи навіть вибудувати нову систему ППО. Він штатний офіцер, у нього є ланцюжок підпорядкування, документообіг. Усі його спроби змінити систему викликатимуть опір з боку системи.

Він має підтримку міністра оборони, він має підтримку начальника Генерального штабу. Але ця величезна структура, де служать полковники, які разом жили в гуртожитках, які закінчили одні військові інститути, які дружать сім’ями — вони будуть один за одного триматися. І будь-яка спроба Єлізарова щось змінити завжди впиратиметься в процедури. Він талановитий, навіть геніальний бізнесмен. Він порядна людина. Я знаю, що він довго думав над пропозицією міністра. Тобто він усвідомлював, що на нього чекає. І я захоплююсь, що він її прийняв.