1
У ніч з пʼятого на шосте жовтня український безпілотний бомбардувальник «Горинич» вийшов на фінальну частину своєї місії. Вона пролягала над Дзержинськом — промисловим містом, сателітом Нижнього Новгорода. Побудований на місці залізничної станції, Дзержинськ нічим не примітний, крім того, що сто років тому він називався Растяпіно. На центральній площі стоїть памʼятник першому чекісту, у центрі — панельні житлові будинки, на західній околиці — кілька великих хімічних заводів.
Бомбардувальник дістався саме промислової зони. По курсу бомбардувальника була ціль — завод імені Якова Свердлова, що входить до корпорації «Ростех». Майже пʼять тисяч робітників цього заводу виробляють вибухівку і наповнюють нею фугасні авіаційні бомби (ФАБи) для російської фронтової авіації.
Спальний район Дзержинська. Цехи заводу ім. Якова Свердлова, де ФАБи наповнюють вибухівкою.
адмдзержинск.рф; Facebook
Командир групи діпстрайку — високий, кремезний, коротко стрижений, із прозорими зеленими очима. Йому ще нема пʼятдесяти. Позивний — «Горинич». За його позивним і називається бомбардувальник. До сьогодні Горинич не афішував свою діяльність, він не планує розкривати своє імʼя і надалі. Вже два роки його група вражає стратегічні цілі в глибині Росії. З міркувань безпеки розповідати про його біографію нам доведеться туманно. Як це часто буває, подробиці, які ми змушені опустити, — найцікавіші.
До великої війни Горинич вів один із проєктів «Великого будівництва», повʼязаний з авіацією. Ще раніше — мав багатомільйонний бізнес, настільки далекий від армійської справи, наскільки це взагалі можливо. Він не кадровий військовий, але навесні 2022 року пішов служити добровольцем, і війна дала його життю новий імпульс. Як і більшість цивільних, які «мотають» четвертий рік служби, він зовсім не схожий на свої довоєнні фотографії. У його «довоєнному» Інстаграмі фото з курортів. У «військовому» — знімки, зроблені під Часовим Яром і на околиці Бахмуту.
Ніде в його соціальних мережах не згадується нинішнє місце служби — 14 полк Сил безпілотних систем.
Горинич на летовищі під час підготовки місії. 6 жовтня 2025 року.
«Бабель»
2
Операції 14 полку Сил безпілотних систем майже цілком засекречені: скажімо, вони не відображаються в загальному звіті СБС. Проте в загальних рисах відома історія полку. Кістяк підрозділу складають вихідці із Сил спеціальних операцій. Командує 14 полком кадровий військовий з позивним «Чарлі»: раніше він служив у 3 полку ССО. Нинішній командир першого батальйону 14 полку з позивним «Каспер» — у минулому командир групи того самого 3 полку ССО. В Силах спеціальних операцій служив і співзасновник 14 полку з позивним «Фідель». У великій структурі ЗСУ це єдиний полк, заточений на стратегічні удари — на сотні кілометрів углиб Росії.
Через дальність роботи та особливості місій літак «Горинич» можна класифікувати як стратегічний бомбардувальник. Звичайно ж, цей термін ніколи не застосовувався і не застосовується до літаків такого класу, бо вони виглядають абсолютно несумісними.
«Горинич» — це одномісний легкий літак з класичним компонуванням і бензиновим двигуном. У кабіні замість сидіння пілота — додатковий паливний бак та акумулятори, від яких живляться системи навігації та звʼязку. Група інженерів і пілотів домоглася того, що літак може піднятися в повітря, пролетіти через зони придушення супутникового сигналу, сховатися від «Панцирів», «Буків» і С-300, уразити ціль за координатами з точністю до метра, повернутися назад і сісти в автономному режимі. У те, що таке можливе, ще два роки тому ніхто не вірив.
Група пілотів та інженерів готує літак до зльоту. 6 жовтня 2025 року.
«Бабель»
Створити літак для діпстрайку і виконувати успішні місії групі Горинича вдалося завдяки тому, що збіглися безліч факторів. Голова Миколаївської ОДА Віталій Кім дав адміністративний ресурс, необхідний для випробувальних польотів. Командир полку Чарлі дав час і свободу дій. Країни-партнери надають підрозділу розвідувальну інформацію і спеціальне обладнання. Усі ці фактори важливі та відіграли свою роль.
Але навряд чи вони спрацювали б, якби не головна причина — група діпстрайку, включно із Гориничем, складається з ентузіастів малої авіації. До групи входить пілот-інструктор, який пʼять років тому вчив Горинича літати, та його колеги з авіаційної школи. Усі вони закохані в малу авіацію вже багато років і жили нею ще до великої війни. Коріння цієї групи — у приватних авіаційних клубах, що бурхливо розвивалися в Україні від пандемії ковіду до лютого 2022 року.
3
Сам Горинич причину своїх удач бачить в іншому. Людська воля для нього важлива, але важливіша — воля надмірної сили. Воля Господа. Більшу частину свідомого життя Горинич вірує і належить до Української православної церкви.
До віри Горинич прийшов вже дорослим. Він народився на Західній Україні, його юність пройшла на радянському Далекому Сході та Камчатці. Коли йому було пʼять років, мама вийшла заміж вдруге — за військового моряка, тож сімʼя переїжджала з гарнізону в гарнізон. Лише раз на два роки вони приїжджали на батьківщину, щоб відвідати бабусь і дідусів. «Щоразу я не хотів повертатися», — розповідає Горинич. Він ріс у пізній радянській культурі та про Бога не думав.
У середині девʼяностих Горинич закінчив школу на Камчатці та втік. Спочатку він сів на літак до Москви, потім на поїзд до Києва, а тоді дістався рідного міста, розташованого біля витоків Південного Бугу. Тут він вступив до університету на економічну спеціальність і зайнявся бізнесом. Він усе ще не був релігійним. «Але якось у мою близьку людину вселилася нечиста сила, — розповідає Горинич. — Він катався по підлозі, видавав [дивні] звуки. Мені сказали, що поблизу є монастир, де служить отець Михайло — він вичитує бісів. Я засунув його в машину і повіз [туди]».
За кілька годин Горинич приїхав до Банченського чоловічого монастиря, розташованого в Чернівецькій області на кордоні з Румунією. Заснований 1996 року, монастир за десять років розрісся і став місцем паломництва з українських і румунських містечок та сіл. З дня заснування при монастирі працював дитячий будинок, де мешкали кілька сотень дітей-сиріт. Десятки таких дітей всиновив намісник монастиря, архімандрит Лонгин, в миру Михайло Жар. Той самий отець Михайло.
Вознесенський Банченський чоловічий монастир побудований в 1994—2003 роках. В ансамбль монастиря входять Свято-Троїцький собор і дзвіниця.
YouTube
Горинич застав отця Михайла в полі, де той разом із ченцями обробляв землю. «Ми оселилися в монастирі, прожили там тиждень, провели обряд, — розповідає Горинич. — Там я вперше побачив, що таке православний священник». Переконаний в тому, що на його очах сталося диво, Горинич почав набувати віру в Бога. «[Зараз] я лише інструмент у його руках, — каже він. — Я не розумію, що він робить, але все приймаю з вдячністю. Я був у таких колотнечах… Те, що я живий і здоровий, — це його заслуга. Я під Господнім покровом».
Напередодні великої війни Горинич працював над обʼєктом «Великого будівництва» і за майбутнє не хвилювався. У те, що одні православні підуть війною на інших православних, він не вірив — тим паче в Росії в нього залишалися друзі та родичі. Але коли Путін віддав наказ на вторгнення, патріарх Кирило його благословив, а російська армія рушила колонами з пʼяти напрямків — своє ставлення до російського народу він переосмислив. «Які вони нах*й православні? У них православʼя — нуль».
4
У 2020 році бізнес Горинича зупинився через пандемію ковіду. Надлишок вільного часу він використав для того, щоб освоїти нове хобі. В ютубі Горинич натрапив на канал українського пілота Володимира Васильєва — той підбирав приватні літаки на продаж і популяризував малу авіацію. Тоді Горинич вирішив отримати ліцензію приватного пілота і записався на навчання до авіаційної школи.
За два роки до великої війни, під час ковіду, українська мала авіація несподівано завирувала. У березні 2020 року закрилися всі українські великі аеропорти, окрім «Борисполя», але малі приватні аеродроми продовжували працювати. На власному літаку з негативним тестом на ковид з України можна було вилетіти за кордон. Авіаційні клуби в Коломиї, Житомирі та Хмельницькому проводили фестивалі, куди зліталися десятки ентузіастів. Нові аеродроми відкрилися в Івано-Франківській та Закарпатській областях. Великий приватний аеродром будувався неподалік Обухова. Дехто навіть виношував плани будівництва приватного «аероселища» — зі злітно-посадковою смугою замість центральної вулиці.
Фестиваль малої авіації KOROLOV AVIA FEST в аеропорту Житомира. 14 серпня 2021 року.
Plane Ukraine / Youtube
Приватні авіаційні школи переживали наплив курсантів. Це були власники IT-компаній, менеджери агрохолдингів, великі бізнесмени — усі, хто потенційно міг дозволити собі легкий літак вартістю від 50 до 500 тисяч євро. Одним із таких курсантів став Горинич.
Літати Гориничу сподобалося відразу. Як і багато інших ентузіастів, він закохався у відчуття, які дає пілотаж. В авіаційній школі працювали кілька досвідчених пілотів-інструкторів. Гориничу розповіли, як один з інструкторів на імʼя Максим відпрацьовував посадку з відмовою двигуна: він не ставив малий газ (як робили всі), а справді його глушив. Горинич сказав, що хоче вчитися в нього.
5
Перший раз у житті Максим (його імʼя змінено) побачив літак зблизька у шість років. Батьки привезли його на авіакосмічний салон «Авіасвіт», який проходив на аеродромі «Антонов» біля Гостомелю. На смузі стояв Ан-22 «Антей» — радянський важкий транспортник, із характерним двокільовим оперенням і масивними обтічниками для шасі. Розміри та дизайн машини вразили Максима. Він одразу оголосив батькам, що стане пілотом.
У школі в Максима було два захоплення — бокс і літаки. Його батьки не мали жодного стосунку до авіації (батько працював водієм, мама — кухарем) і навряд чи могли щось підказати. Приходячи зі школи, Максим сідав за компʼютер і годинами залипав на сайті Flightradar24, розглядаючи повітряний трафік над Київською областю. До 2014 року тут проходила велика повітряна траса. Кількість бортів, що пролітали за добу, обчислювалась сотнями, і Максим вивчав їхні характеристики.
У десятому класі Максим остаточно вирішив, що навчатиметься на пілота. Щоб зрозуміти, чи проходить він за здоровʼям, пройшов первинну ЛЛЕ — лікарсько-льотну експертизу. Виявилося, для того щоб здійснити свою мрію, йому потрібно відмовитися від боксу — у пілоти не брали з травмованою носовою перетинкою. У Національному авіаційному університеті після тривалої перерви саме набирали льотну групу. У перший набір, разом із Максимом, взяли лише вісьмох людей.
Ан-22 «Антей» на майданчику аеропорту «Антонов». Гостомель, 2017 рік.
Wikimedia
Після першого курсу студентів НАУ відправляли на практику. Вона проходила на аеродромі «Антонов» — у тому самому місці, де Максим вирішив стати пілотом. У серпні 2017 року він здійснив перший самостійний політ. Наступного року в приватній льотній школі він отримав ліцензію приватного пілота — Private Pilot License (PPL).
У тій же льотній школі, де Максим навчався, йому запропонували стати інструктором. Карʼєра швидко пішла вгору. Спочатку він став інструктором із приладів, згодом інструктором багатодвигунного літака, а тоді нічним інструктором. Через його руки пройшли сотні учнів, одним з яких був Горинич. Заодно Максим познайомився і подружився з колишнім менеджером української чартерної авіакомпанії Windrose — досвідченим пілотом набагато старшим за себе. Той допоміг Максиму знайти роботу у великій авіації, куди важко потрапити без звʼязків.
Місце пілота знайшлося в новій авіакомпанії. У 2021 році «Нова пошта» заснувала власну авіакомпанію Supernova Airlines і набирала пілотів для середньомагістральних авіалайнерів Boeing 757. Максим підписав контракт і на початку 2022 року планував їхати на спеціальні курси освоювати свій перший великий літак.
6
Навесні 2021 року знайомі Горинича, які прийшли у владу на хвилі електорального успіху «Слуги народу», запропонували йому роботу. Займатися треба було одним з масштабних проєктів «Великого будівництва», повʼязаним з авіацією. Горинич тоді готувався складати іспит на ліцензію приватного пілота і побачив у цій пропозиції руку Господа. Він погодився.
Працювати треба було в одному з проблемних регіонів країни. В область з центру приїхав тріумвірат — три ключові особи. Перший, депутат «Слуги народу», став публічним обличчям команди. Другий, голова обласної адміністрації, боровся з нелегальним бізнесом і сепаратистами. Третій, Горинич, за лаштунками займався проєктним менеджментом з урахуванням специфіки регіону. Специфіка полягала в тому, що частину еліти регіону складали напівкримінальні бізнесмени, які були спаяні з місцевими чиновниками.
У Горинича виблискують очі, коли він розповідає про свій обʼєкт. З особливим задоволенням він згадує, як офіційними каналами вкинув «дезу» про те, де саме його мали будувати. Місцеві латифундисти, розповідає Горинич, одразу ж скупили в тому районі землю по півтори тисячі доларів за гектар, розраховуючи вигідно її перепродати». Коли ОДА назвала справжнє місце будівництва — у них стався шок.
Опис проєкту Горинич все ще можна знайти на сайті однієї з міських рад області. З обʼєктивних причин терміни проєкту давно зірвані. Розпочати будівництво завадила війна. До лютого 2022 року один з членів тріумвірату впав у немилість президента, а сам Горинич не отримав офіційної посади, на яку розраховував. Коли на Київ рушили російські колони, він сів на потяг до столиці, зʼявився до найближчого ТЦК і записався в Тероборону.
7
Як і безліч інших добровольців весни 2022 року, Горинич просидів у ТРО кілька місяців і перевівся в інший вид військ ЗСУ. За кілька років роботи з владою він обріс різноманітними звʼязками. Один зі знайомих запропонував спробувати себе в Силах спеціальних операцій. Пропозиція виглядала привабливою.
Обміркувавши, з ким він хотів би служити, Горинич зателефонував колишньому інструкторові з льотної школи — Максиму. Разом вони опинилися в «Русі опору» ССО — новій структурі, яка мала організувати диверсійну роботу на окупованих територіях. Горинич і Максим пройшли «учебку», брали участь у Київській операції, а в перший рік великої війни працювали на Донеччині з дроном Avenger. Це був БпЛА літакового типу, який запускався з рук. Avenger міг пролетіти до цілі приблизно 40 кілометрів, скинути на неї 3,5-кілограмовий боєприпас, повернутися назад і сісти на парашуті. Горинич їздив на бойові операції власним автомобілем. Саме тоді в його телефоні зʼявилися фотографії з околиць Бахмуту.
Зруйнований Бахмут у 2023 році. Горинич запускає БпЛА Avenger біля Бахмуту. 2022 рік
Костянтин і Влада Ліберови / «Бабель»; Особистий архів / «Бабель»
Побачивши, на що здатні БпЛА, Горинич зрозумів, що важливу роль у війні має відіграти мала авіація. Досвід приватного пілота, робота на авіаційному проєкті, бойовий досвід — усе це давало йому віру в те, що він може створити щось набагато ефективніше за Avenger. Бомбардувальник, здатний виконувати місії дальністю до сотень кілометрів.
На початку 2023 року Горинича і Максима відправили служити в різні військові частини ССО. Максим став інструктором (а потім і керівником групи інструкторів) з БпЛА Avenger. Він викладав у навчальному центрі, куди приїжджали найкращі пілоти з різних підрозділів ССО. Горинич перейшов до окремого Центру спеціальних операцій «Захід». Під Бахмутом його група показала непоганий результат, і в нього зʼявилася можливість займатися тим, чим він горів по-справжньому — створити бомбардувальник на базі надлегкого літака.
Основою бомбардувальника став Skyranger — французький борт, який можна купити за $50—55 тисяч у вигляді конструктора для самостійного збирання. Горинич знайшов інженерів, які могли його доопрацювати. Насамперед літак потрібно було оснастити автопілотом — так, щоб він злітав, маневрував у повітрі та сідав без пілота в кабіні.
Бомбардувальник потрібно було постійно випробовувати у справі. Для цього Гориничу були потрібні полігон та адміністративний ресурс — оформлювати вильоти документально. У цьому Гориничу допоміг Віталій Кім, начальник Миколаївської обласної військової адміністрації. Крім того, він відкрив йому доступ до армійського арсеналу, де ще з радянських часів зберігалися сотні авіаційних бомб ОФАБ-100-120. Коли Горинич побачив бомби, які лежали без діла та ідеально підходили за вагою, картинка в його голові остаточно склалася.
Набагато пізніше, у квітні 2024 року, під час однієї з місій бомбардувальник «Горинич» впав на території Росії майже цілим. Фотографії борту виклав пропагандист Кирило Федоров. Західні авіаційні експерти відразу впізнали в ньому надмалий Skyranger і навіть чітко визначили тип бомби під фюзеляжем. Непоміченим залишилося те, що на самому фюзеляжі був наклеєний стікер з логотипом телеграм-каналу «Николаевский Ванек» — це був жест подяки голові Миколаївської ОВА.
ОФАБ-100-120 та артилерійські міни калібру 120 мм на вузлах підвіски. («Горинич» також може бути оснащений і ФАБ-250.) 6 жовтня 2025 року.
«Бабель»
8
У 2023 році Горинич зрозумів, що довести бомбардувальник до ладу в рамках ССО і виконувати на ньому місії не вийде. Причини, що він називає, можна описати як військово-політичні. Єдиний вихід, який він бачив, — перевестися до підрозділу, де в нього будуть розвʼязані руки.
На початку 2023 року тактика великої війни була вже іншою, ніж рік тому. Україна застосовувала FPV-дрони, скидала міни з квадрокоптерів, лінія фронту була насичена крилами-аеророзвідниками. Вище командування ЗСУ зрозуміло, що за дронами майбутнє, і почало масштабувати накопичений досвід. У бригадах почали зʼявлятися «дронні» роти та батальйони (РУБАК і БУБАК). Їхні принципи роботи та штатні розклади були скопійовані в особливого підрозділу — окремого батальйону 190 навчального центру, що перебував у резерві головнокомандувача ЗСУ.
Створили батальйон вихідці із Сил спеціальних операцій — це були Фідель і Каспер, майбутні офіцери 14 полку. Восени 2022 року вони знайшли вихід на головнокомандувача Валерія Залужного. Фідель переконав Залужного, що у структурі ЗСУ необхідний спеціалізований підрозділ, який застосовуватиме дрони водночас тактично (на десятки кілометрів) і стратегічно (на сотні кілометрів). Підрозділ швидко зростав, часто за рахунок пілотів, які раніше служили в ССО. Один із тих пілотів був випускником курсу Максима і запропонував йому перевестися у свій підрозділ.
Ще на самому початку війни Горинич і Максим домовилися, що вони рухатимуться у війську разом. Крім того, Максим встиг призвати в ССО двох своїх товаришів по льотній школі. Максим зателефонував своєму випускнику і сказав, що готовий прийти, але лише в групі з чотирьох людей. За «придане» у них був майже готовий літак-бомбардувальник. Як розповідає Максим, спочатку командування батальйону не дуже вірило в перспективи літака. Але воно потребувало досвідчених пілотів і готове було ризикнути.
Влітку 2023 року окремий батальйон перетворився на 14 полк. Командиром полку Генштаб затвердив кадрового офіцера з позивним «Чарлі» — ще одного вихідця із ССО. Максим згадує, що при знайомстві він не одразу зрозумів, що перед ним командир військової частини — той виглядав занадто молодо. Чарлі спитав у Максима, що йому потрібно. Творцям «Горинича» потрібні були лише свобода дій та час на доопрацювання літака.
Через три місяці командир полку Чарлі та командир першого батальйону Каспер приїхали до групи Горинича на полігон. Група продемонструвала бомбардувальник у роботі. Літак піднявся в повітря і пройшов місію: виконав потрібні маневри й точно вразив остов «тренувального» танка бойовою авіаційною бомбою. Це був переломний момент: командування повірило, що «Горинич» має майбутнє.
На перші місії Горинич їздив на своїй цивільній машині — мерседесі C-класу. Згодом він продав седан і купив позашляховик. 2024 рік.
З особистого архіву / «Бабель»
Звичайно, літак все ще потребував доробок. Головною проблемою був звʼязок між бортом і пунктом управління. Автопілот «Горинича» міг вести літак місією навіть без звʼязку, користуючись інерційною навігаційною системою. Однак в інерційній системі неминуче накопичуються помилки, і літак збивається із заданої місії. Звʼязок із бортом потрібний для того, щоб автопілот отримав правильні координати борту і знову вийшов на місію. Оснастити літак системою супутникового звʼязку підказав командир одного з передових «дронових» підрозділів, який приїхав на випробування бомбардувальника. Крім того, інженери Горинича посилили несучу конструкцію літака і доопрацювали програмне запеспечення.
9
Майже все, що далі відбувалося з Гориничем, — суворо засекречено. Місії його бомбардувальника не розголошуються. Розповісти можна хіба що таке: новини про них — пожежі на обʼєктах російської стратегічної інфраструктури — уже кілька разів піднімали настрій всій країні. За операції 2023—2024 років, де застосовувався «Горинич», службовці полку отримали два ордени Богдана Хмельницького.
На початку 2024-го полк увійшов до складу Сил безпілотних систем (СБС). Горинич із задоволенням згадує роботу полку в той час, коли СБС командував Вадим Сухаревський. За його словами, Сухаревський, переконавшись, що має справу з кваліфікованими людьми, давав їм свободу дій. Наприклад, група Горинича могла вільно контактувати з представниками країн-партнерів. Накази Сухаревського, як розповідає Горинич, легко спускалися вниз командним ланцюжком СБС, і командирам бойових підрозділів не треба було «перестрибувати паркани». Крім того, Сухаревський підтримував командирів полку, коли вони подавали своїх підлеглих на державні нагороди за успішні операції. Це мотивувало всіх проявляти ініціативу.
У червні 2025 року на посаді командувача СБС Вадима Сухаревського змінив Роберт Бровді. У структурі відбулися кілька великих змін. До складу СБС увійшли підрозділи «Лінії дронів», які раніше були частиною Сухопутних військ. «Новий командувач розбирається в справах і вивчає результативність підрозділу, — каже Горинич. — Ми впевнені, що зможемо показати хороші результати».
Горинич, як і раніше, особисто виїжджає на запуски. Він розповідає, що на перших місіях сам монтував борти та підвішував бомби. Наразі він координує роботу групи. І клеїть на фюзеляжі постери-стікери з логотипом телеграм-каналу «Николаевский Ванек».
На аеродромі, де готують запуск, працює його група. Наймолодшому на вигляд років вісімнадцять. Найстаршому — близько пʼятдесяти. На них спортивні штани та джинси, худі та фліски, тактичні черевики Lowa та звичайні кросівки. Борти привозять на аеродром у розібраному вигляді і збирають біля летовища. Заправляють пальним. Виводять на злітно-посадкову смугу. Встановлюють детонатори.
Навігатор, який перебуває в мобільному командному пункті, через радіомодем завантажує місію в автопілот літака. У хвіст літаку виїжджає позашляховик, в ньому — Горинич і Максим. За командою ARM дистанційно запускається двигун. Літак починає розбіг смугою. За ним розганяється позашляховик. Фари вихоплюють із темряви смугу та хвостове оперення.
Горинич за кермом. Однією рукою він веде машину. Іншою тримає телефон і знімає запуск на відео. Максим на сидінні поруч стискає в руках пульт керування. Горинич вголос відраховує швидкість.
«Сімдесят...»
«Вісімдесят…»
«Девʼяносто…»
«Відрив».