Що для українців кінець війни?
У масовій свідомості українців «кінець війни» не зводиться лише до формального припинення бойових дій. Дані соціологічних досліджень, насамперед Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) у 2022—2026 роках, показують, що це поняття має комплексний характер. Кінець війни українці сприймають не лише як військово-політичний факт, а й як стан безпеки та відновлення нормального життя, що не підриває базові інтереси держави.
Якщо конкретизувати, це поєднання кількох умов: припинення бойових дій, відчуття довготривалої безпеки, відсутність легітимізації російської окупації українських територій та уявлення про прийнятний результат війни.
Давайте розберемо покроково. Припинення бойових дій.
Для більшості українців війна закінчується тоді, коли припиняються обстріли, бойові дії та людські втрати. Водночас соціологічні опитування показують, що сам по собі режим припинення вогню не завжди сприймають як справжній кінець війни, якщо він не гарантує стабільного миру.
Відповідно, другою важливою складовою уявлення про кінець війни є довготривала безпека. Багато українців повʼязують завершення війни із ситуацією, коли Росія більше не зможе або не наважиться напасти знову. Це можуть бути міжнародні гарантії безпеки, членство в союзах або суттєве посилення оборонних можливостей України. За результатами опитування КМІС 2025 року, 75% українців вважають, що припинення вогню може бути прийнятним лише за умови надійних міжнародних гарантій безпеки.
А питання територіальної цілісності?
Значна частина українців вважають, що війна не буде завершена без відновлення контролю України над усіма або більшістю окупованих територій. У перші роки війни ця позиція була особливо сильною: наприклад, у 2023-му понад 80% українців вважали, що перемога означає звільнення всіх територій до кордонів 1991 року. У подальші роки українці стають більш реалістичними й прагматичними: частина громадян допускають припинення війни без негайного повернення всіх територій, але за умови, що окупація не буде юридично визнана і збережеться перспектива їхнього повернення.
Поняття «кінець війни» тісно повʼязане з тим, як люди уявляють перемогу. Ці уявлення з 2022 року дещо трансформувалися. Спочатку домінували максималістські очікування від перемоги: звільнення всіх територій, повернення до кордонів 1991 року, а іноді навіть розпад Росії. Зараз же більшість українців погоджуються на замороження лінії фронту, якщо будуть гарантії безпеки, вступ в ЄС і збереження санкцій проти РФ; продовження війни до повернення захоплених територій підтримують лише 15%. Під перемогою більшість респондентів розуміють збереження української державності та сталий мир. Таким чином, у масовій свідомості відбувається певна еволюція образу перемоги — від максималістських очікувань до більш реалістичних критеріїв, серед яких головним стає збереження незалежності й безпеки держави.
Чи є в українців потреба у справедливості, коли ми говоримо про російську агресію?
Так, запит на справедливість в українському суспільстві є дуже сильним. Більшість громадян вважають, що без покарання агресора і відшкодування шкоди мир не буде сприйматися як справедливий. Це також пояснює, чому значна частина населення скептично ставиться до мирних домовленостей, які могли б передбачати амністію або відмову від відповідальності за злочини війни. Водночас у суспільстві існує певна напруга між прагненням до справедливості й бажанням якнайшвидше завершити війну. Часто це називають «дилемою між миром і справедливістю», що характерна для багатьох конфліктів. Соціологічні дослідження показують, що потреба у справедливості є однією з ключових характеристик громадської думки в Україні під час війни та значною мірою визначає те, які сценарії завершення війни суспільство вважає прийнятними. У результаті для значної частини українського суспільства справедливість — це не альтернатива миру, а умова стійкого і прийнятного завершення війни.
Тоді уточнімо, що для українців справедливість, як вони її розуміють?
Якщо коротко — це відновлення порушеного морального і політичного порядку після агресії. Соціологічні дослідження показують, що це поняття має комплексний характер і містить кілька складових: покарання винних у воєнних злочинах, відшкодування завданих збитків, повернення або відновлення справедливого статусу територій, а також визнання страждань жертв війни.
Давайте зупинимось на кожній з них, покарання винних — наскільки висока потреба в цьому і чи це стосується більше військово-політичного керівництва або виконавців?
У громадській думці переважає переконання, що відповідальні за агресію і злочини проти цивільного населення мають бути покарані. У дослідженні стосовно правосуддя після війни, проведеному у 2024 році, 82% українців вважають дуже важливим провести суди над відповідальними за злочини війни, включно з політичним і військовим керівництвом Росії. Це свідчить про сильний суспільний запит на кримінальну відповідальність і міжнародні механізми правосуддя. Але тут додам, що рівень знання про конкретні інституції, такі як Міжнародний кримінальний суд або Спецтрибунал з агресії, у населення нижчий, ніж підтримка самої ідеї покарання, люди не розрізняють різні види міжнародних судів.
Далі ви назвали репарації та відшкодування збитків.
Так, компенсація шкоди, завданої війною, є другою важливою складовою справедливості. І тут ідеться не лише про компенсації постраждалим громадянам, але й про відшкодування державі за зруйновану інфраструктуру. За результатами згаданого дослідження, 90% українців вважають дуже важливими репарації або інші форми матеріальної компенсації, які повинна виплатити Росія. При цьому понад половину респондентів саме репарації називають одним з найважливіших елементів відновлення справедливості після війни.
Одне із соціологічних досліджень про те, що українцям потрібно для справедливого миру.
«Бабель»
А що означає відновлення справедливого статусу територій?
Для значної частини українців справедливість також повʼязана з територіальним питанням. Ідеться про відновлення контролю України над окупованими територіями або принаймні про відмову визнавати їхню анексію. Таким чином, територіальна цілісність виступає не лише політичною чи військовою метою, але й символом справедливого результату війни.
Ви також сказали, що для українців справедливість — це визнання жертв і встановлення правди.
Так, ще одним важливим виміром справедливості є моральне відновлення — визнання страждань жертв, встановлення правди про злочини війни та збереження памʼяті про загиблих. У згаданому дослідженні 75% респондентів вважають дуже важливим встановлення правди про злочини війни, а 94% — пошук і встановлення долі зниклих безвісти. Це показує, що для українського суспільства справедливість означає не лише покарання винних, але й суспільне визнання і документування трагедії війни.
А українці готові особисто говорити про те, що вони пережили?
Багато людей готові свідчити про пережитий досвід — це видно, наприклад, із великих архівів свідчень цивільних, де вже зібрано понад 140 тисяч історій. Але дослідження також показують, що участь жертв у судових процесах або публічних свідченнях може бути психологічно складною і потребує спеціальної підтримки. Тому соціологи та правозахисники говорять про потребу психологічної допомоги, захисту свідків і можливість давати свідчення у безпечному форматі.
Українці загалом підтримують поєднання кількох механізмів встановлення правди: судових процесів, документування свідчень і меморіалізації жертв. Опитування про памʼять війни (наприклад, дослідження Rating) показують, що українці вважають важливими збереження памʼяті про загиблих, створення меморіалів, документування історій війни, державну політику памʼяті. Такі практики розглядаються не лише як історична памʼять, але і як частина справедливості після війни.
Давайте поговоримо про колаборантів. Чи враховують українці умови, в яких люди опинилися в окупації, коли оцінюють дії колаборантів?
Українці вимагають реального покарання для колаборантів і враховують умови, в яких опинилися люди в окупації, але, на мій погляд, недостатньо. За законом колаборантами є тільки ті, хто добровільно співпрацює з владою, а не вимушений робити це під тиском. У вересні 2022 року ми запитували про тих, хто залишився на окупованій території, респонденти мали вибрати, який з двох варіантів відповіді ближчий до їхньої точки зору: «Більшість жителів, які досі проживають на територіях, окупованих після 24 лютого, продовжують проживати там, тому що справді підтримують росіян або їм просто байдуже до України» або « Більшість жителів, які досі проживають на територіях, окупованих після 24 лютого, — жертви обставин, вони хотіли б повернення контролю України над цими територіями». Першу відповідь вибрали лише 12%, а більшість (72%) вважали, що жителі окупованих територій є жертвами обставин і чекають повернення української влади (інші не знали, що відповісти).
У грудні 2022 року в аналогічному опитуванні 83% висловили співчуття окупованим українцям, а 6% — засудження.
Чи вимагають українці реального покарання для них і чи достатньо люстрації для певних категорій?
В іншому дослідженні, проведеному КМІС для ГО «Опора» у серпні 2022 року, значна частина опитаних вимагали кримінальної відповідальності для окремих категорій окупованих громадян України. Майже 70% вважали за необхідне кримінальну відповідальність, якщо люди погоджувались «обійняти керівну посаду в окупаційній адміністрації для забезпечення життєдіяльності», і це цілком зрозуміло. Але вимога кримінальної відповідальності для деяких інші категорій населення не така однозначна. Наприклад, половина опитаних вимагали кримінальної відповідальності для тих, хто отримав російський паспорт, стільки ж — для вчителів, які «погодилися викладати предмети за російською програмою», 37% — для пенсіонерів, які отримують російські соціальні виплати, 24% — для лікарів. Але що ж мали робити пенсіонери, якщо окупанти унеможливили отримання українських пенсій? А після вбивства вчителів у Бучі чи Маріуполі мати претензії до тих, хто продовжує працювати у школі, і вважати це добровільною співпрацею з окупантами — це теж недостатньо враховувати умови, в яких вони перебувають.
У липні — серпні 2024 року КМІС проводив опитування для Представництва президента в АР Крим та фонду «Партнерство за сильну Україну», результати якого показують доволі нормальне ставлення до мешканців в окупації. Наприклад, до українців, які проживають на тимчасово окупованих територіях Запорізької, Херсонської та Харківської областей, 63% опитаних ставляться добре, 29% нейтрально і тільки 5% погано. Але теж із вимогою покарання для окремих категорій.
На мою думку, дуже важливо, щоб Україна мала чітку інформаційну політику і зуміла донести до населення окупованих регіонів, хто вважається колаборантом, а хто ні. Важливо також формувати серед населення позитивне ставлення до українців, які залишились на окупованих територіях України. Тоді ми маємо шанси на успішну реінтеграцію окупованих територій.
Наскільки великий розкол в українському суспільстві та що може його обʼєднати?
Питання про можливі розколи серед населення постійно турбують соціологів, і КМІС намагається моніторити ці процеси. Є ризик, що можуть виникнути суперечності та нова соціальна диференціація громадян України за поведінкою під час повномасштабної війни й за зусиллями із захисту України — «Де був і що робив під час війни?». Можна виокремити щонайменше пʼять груп: (1) ті, хто воював у лавах Сил оборони України; (2) ті, хто залишався в Україні під час війни й не покидав своєї домівки; (3) внутрішньо переміщені особи; (4) люди, які виїхали за кордон (біженці) — окремо варто розрізняти біженців, які легально покинули територію України, і чоловіків, які нелегально виїхали за кордон; 5) люди, які перебували на окупованій території. І тут теж можуть виникати різні проблеми стосовно «старих» територій, які були окуповані у 2014 році, і «нових», окупованих за останні чотири роки.
Між цими групами можуть виникати певні непорозуміння, які переростуть у серйозні суперечності, якщо суспільство не буде намагатися попередити можливі проблеми. Наприклад, ті, хто в лавах Сил оборони, можуть звинувачувати тих, хто в безпеці, у розвагах і «нормальному» житті під час війни. Ті, хто залишився в Україні, можуть звинувачувати біженців, які проживають у Європі, у відсутності патріотизму і в тому, що вони насолоджуються життям у ЄС, тоді як інші українці страждають від постійних ракетних і дронових атак ворога. Це активно обговорюється в соціальних мережах і може знижувати мотивацію біженців повертатися додому. А до тих, хто залишився на окупованих територіях, частина українців ставляться як до колаборантів (хоча абсолютна більшість зберігає нормально-позитивне ставлення).
З усіх проблемних груп найкращим є ставлення до ВПО, і є надія, що тут буде менше проблем соціальної напруги, ніж з іншими групами. Найбільші проблеми є у ставленні до українців, які є етнічними росіянами, хоча за останнім переписом кількість росіян зменшилася з 17 до 3 відсотків. Утім, поки що всі розбіжності й соціальна напруга не досягає рівня розколів, а інтеграція суспільства зараз, мабуть, найвища за весь час існування України як незалежної держави. Ми це не завжди відчуваємо, бо більшість населення орієнтується не на дані соціологічних досліджень, а на соціальні мережі. А дописувачі в соціальних мережах набагато більш агресивні та нетолерантні, ніж населення в цілому. До того ж йде інформаційна війна, агресивності додають і російські боти, і пожвавлення політичної боротьби в Україні.
А що може обʼєднати українців?
Насамперед українців обʼєднує спільна боротьба з ворогом, боротьба за незалежність і виживання держави. Після 2022 року підтримка незалежності України досягла історично найвищих значень — понад 90% жителів. У дослідженнях КМІС більшість українців також заявляють, що готові підтримувати опір агресії стільки, скільки буде потрібно. Це створює спільну рамку: незалежність і безпека держави сприймаються як базова цінність, що обʼєднує різні групи населення. Також українців обʼєднує екзистенційний характер війни, коли вони кажуть про цілі росіян, то дві головні — фізичне знищення українців і знищення України як держави. Тому підтримка одне одного критична для виживання. Крім того, війна сформувала відчуття спільної долі, оскільки майже всі родини прямо або опосередковано зачеплені війною — через службу в армії, втрати, вимушене переселення або економічні труднощі. Такий спільний досвід підсилює солідарність і готовність до взаємної підтримки.
«Бабель»
Іншим фактором є процес формування української громадянської національної ідентичності — від зміцнення самоідентифікації громадян як українців до переосмислення історичної спадщини в культурних впливах. Відсоток громадян, які вважають себе передусім громадянами України, зріс із 40% у 1992—2004 роках до майже 80% після початку повномасштабної війни у 2022—2024 роках. Зросла також популярність державних свят. Потужний волонтерський рух і взаємодопомога стали важливим соціальним клеєм. Соціологи часто говорять про появу «горизонтального суспільства», де люди активно підтримують одне одного без посередництва держави.
Як я вже казав, багатьом українцям важливо, щоб завершення війни сприймалося як справедливе — щоб агресор поніс відповідальність, а жертви отримали визнання і підтримку. Такий результат може сильно сприяти національній консолідації. Інакше є загроза поширення почуття ресентимента, яке може негативно вплинути на консолідацію суспільства.
Відбудова країни та європейська інтеграція можуть стати новим спільним проєктом. Подібні процеси після великих криз часто формують відчуття спільної мети й майбутнього. Для більшості громадян курс на інтеграцію з Європейським Союзом є важливою стратегічною метою. Підтримка вступу до ЄС у різних опитуваннях перевищує 80%, що робить цю ідею одним з найпотужніших символів майбутнього розвитку країни. Зараз майже зникла регіональна різниця в геополітичних орієнтаціях, у ставленні до ЄС, НАТО та різних країн світу. Негативне ставлення до Росії та росіян і сприйняття їх як загрози теж надовго залишиться фактором інтеграції нашого суспільства.
Чи готові та чи хочуть українці діалогу з росіянами, наприклад, для встановлення істини, пошуку і покарання злочинців, гарантій неповторення?
Українці погоджуються на перемовини на рівні держав, особливо щодо обміну полоненими, пошуку і покарання злочинців, гуманітарних питань, зокрема повернення дітей. Але проти будь-якого діалогу з росіянами.
Що, на думку українців, гарантуватиме, що Росія не нападе знову?
Українці взагалі не дуже вірять в такі гарантії. Приблизно 70% громадян не вірять в успіх нинішніх переговорів про мир, а 57% вважають, що навіть якщо будуть різні гарантії і буде підписаний мир, Росія все одно знову нападе на Україну. Утім, більшість українців готові на мир при «заморожуванні» кордонів на лінії зіткнення за певних умов. Звісно, найкращим варіантом був би вступ до НАТО, але всі розуміють, що зараз це нереалістично. З інших умов українці вважають можливим підписувати мирну угоду, коли будуть три види гарантій: угоди ратифікують парламенти країн-гарантів; війська союзників будуть на території України — і не десь в тилу, а близько до лінії розмежування; сильна українська армія і багато зброї. Ще однією гарантією міг би бути швидкий вступ до ЄС.