«Якщо нас немає за столом, отже, ми є в меню». Ми зібрали найяскравіші уривки з промов світових лідерів на Всесвітньому економічному форумі в Давосі

«Середні держави повинні діяти разом, бо якщо нас немає за столом, ми є в меню», прем’єр-міністр Канади Марк Карні

[...] Сьогодні світ переживає злам старого світового порядку, кінець доброї історії та початок жорстокої реальності, де геополітика великих держав не підпорядковується жодним обмеженням. Інші країни, зокрема середні держави, як Канада, не безсилі. Вони можуть будувати новий порядок, який відображає цінності: права людини, розвиток, солідарність, суверенітет і територіальну цілісність. Для цього потрібна чесність.

Здається, щодня нам нагадують, що ми живемо в епоху суперництва великих держав. Що порядок, заснований на правилах, зникає. Що сильні можуть робити те, що можуть, а слабкі повинні вистраждати те, до чого їх змушують. Цей афоризм Фукідіда подається як неминучість — як природна логіка міжнародних відносин, що знову доводить сама себе. І стикаючись із цією логікою, країни схильні йти на поступки, щоб ужитися з реальністю, пристосуватися, уникнути неприємностей – сподіваючись, що слухняність дасть їм безпеку. Пристосовуватися. Уникати неприємностей. Сподіватися, що поступливість купить безпеку. Це не спрацює. Тож які в нас варіанти?

У 1978 році чеський дисидент Вацлав Гавел, згодом президент, написав есей під назвою «Сила безсилих». І в ньому він поставив просте запитання: як комуністична система підтримувала себе? Його відповідь починається з продавця овочів. Щоранку він виставляє у своєму вікні гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Він у це не вірить. Ніхто не вірить. Але він все одно виставляє це гасло, щоб уникнути неприємностей, щоб продемонструвати лояльність, щоб з усіма ладнати. Але оскільки кожен власник крамнички на кожній вулиці робить те саме — система зберігається. Не через насильство, а через участь звичайних людей у ритуалах, котрі, як вони самі знають, є фальшивими.

Гавел називав це «життям у брехні». Сила системи походить не від її істинності, а від готовності кожного поводитися так, ніби вона істинна. І її крихкість походить з того ж джерела: коли хоча б одна людина перестає грати роль — коли крамар прибирає своє гасло — ілюзія починає тріщати. Не лише через насильство, а через участь звичайних людей у ритуалах, які вони приватно вважають фальшивими. Друзі, настав час компаніям і країнам зняти свої гасла.

Десятиліттями такі країни, як Канада, процвітали в умовах того, що ми називали міжнародним порядком, заснованим на правилах. Ми знали, що історія про міжнародний порядок, заснований на правилах, була частково фальшивою. Що найсильніші робитимуть для себе винятки, коли це зручно. Що торговельні правила застосовувалися асиметрично. Ця фікція була корисною. І американська гегемонія, зокрема, допомагала забезпечувати суспільні блага: відкриті морські шляхи, стабільну фінансову систему, колективну безпеку та підтримку механізмів вирішення суперечок.

Тож ми виставляли гасло у вікні. Ми брали участь у ритуалах. І ми здебільшого уникали вказувати на розрив між риторикою та реальністю. Ця угода більше не працює. Світ переживає розрив, а не плавний перехід. [...] Кризи у фінансах, охороні здоров’я, енергетиці та геополітиці показали ризики глобальної інтеграції. Великі держави використовують інтеграцію як зброю: тарифи, фінанси, ланцюги постачання стають важелями тиску. [...] Країни повинні будувати стратегічну автономію в енергетиці, продовольстві, критичних мінералах і фінансах, бо коли правила не захищають — захищати себе доводиться самостійно. [...]

Канада була серед перших, хто почув цей тривожний дзвінок, що змусило нас фундаментально змінити нашу стратегічну позицію. Ми прагнемо бути принциповими та прагматичними. Тому ми взаємодіємо широко, стратегічно, з відкритими очима. Ми сприймаємо світ таким, яким він є, а не чекаємо на світ, який би ми хотіли бачити.

Для України ми є основним членом «Коаліції охочих» і одним із найбільших контрибуторів в її оборону та безпеку в розрахунку на душу населення. Ми твердо стоїмо на боці Гренландії та Данії. Наше зобовʼязання за Статтею 5 є непохитним. [...]

[...] Середні держави повинні діяти разом, бо якщо нас немає за столом, ми є в меню.

«Путін зазнав поразки у всіх своїх стратегічних цілях», президент Фінляндії Александр Стубб

Дякую українським військовим, які захищають Європу сьогодні. Якщо говорити про мирний процес, я вважаю, що ми в хорошому становищі зараз. Сполучені Штати, Україна та Європа, а точніше «Коаліція охочих», — на одній сторінці. Ми зараз на конкретному етапі, де розглядаємо від п’яти до семи документів, які стосуються гарантій безпеки, пакета процвітання та багатьох інших. [...] Втім, я не переконаний, що Росія прийме цей мирний договір.

Тому ми маємо сфокусуватися на тому, що є зараз і в найближчому майбутньому — як допомогти Україні. [...] Давайте прояснимо, що Путін зазнав невдачі в усіх своїх стратегічних цілях. По-перше, він хотів захопити Україну і зробити її російською, але провалився. Він не захопить Україну, і Україна стане членом Європейського Союзу. По-друге, він хотів унеможливити розширення НАТО, але він отримав дві суттєві військові сили в складі Альянсу і подвоїв свій кордон з Альянсом, бо Фінляндія (і Швеція) приєдналися. По-третє, він хотів поширити свою владу в усьому світі — я маю на увазі в регіоні. Подивіться, що відбувається в Центральній Азії і на Південному Кавказі. Подивіться, що відбувається в Ірані, в Сирії, у Венесуелі. Це не є історіями успіху з погляду Кремля.

[...] Я повністю незгоден з тим, що Росія перемагає у військовому плані. За останні тисячу днів Росія просунулася максимум на один відсоток української території. Сьогодні ціна цього — 1 000 загиблих солдатів щодня, це приблизно 30 тисяч на місяць з російського боку. Водночас російська економіка страждає: нульовий валовий дохід, немає резервів, інфляція зростає. [...] Я вважаю, що Росія не хоче закінчувати війну зараз, тому що це занадто дорого для Путіна. Ми повинні продовжувати допомогати Україні та ще більше тиснути на російську економіку — і тоді ми побачимо, що Україна врешті переможе в цій війні.

«Бути щасливим васалом — це одне. Бути нещасним рабом — це зовсім інше», премʼєр-міністр Бельгії Барт де Вевер

[...] Дотепер ми намагалися заспокоїти нового президента в Білому домі. Ми були дуже поблажливими, також і щодо мит. Ми були поблажливими, сподіваючись отримати його підтримку у війні в Україні. Але зараз перетинається так багато червоних ліній, що перед нами постає питання самоповаги. Бути щасливим васалом — це одне. Бути нещасним рабом — це зовсім інше. Якщо ми відступимо зараз, ми втратимо свою гідність. А це, мабуть, найцінніше, що можна мати за демократії. Ми маємо сказати Дональду Трампу тут і зараз: або ми залишаємось разом, або ми будемо розʼєднані. І якщо ми будемо розʼєднані — це кінець 80-річної ери Атлантизму. Як сказав Антоніо Грамші: «Старий світ помирає, а новий ще не народився, тому ти живеш у час монстрів». І зараз саме Дональду Трампу вирішувати, ким він хоче бути — партнером чи тим самим монстром.

[...] Ми вирішили допомогти Україні й надати €90 мільярдів. Це те, що ми мали зробити, щоб вона продовжувала боротися. Тому що США більше не беруть у цьому участі, вони самі по собі — і це погано. Шлях, який ми пройшли, щоб домовитися про таку допомогу, можливо, не найкращий приклад політики. Але врешті ми отримали результат. [...]

Водночас ми не зробили домашнього завдання. Ми вірили в обʼєднаний Захід й ігнорували всі сигнали, насолоджуюсь дивідендами миру. Ми не переозброювалися, не змінювалися, саме тому ми в слабкій позиції зараз. [...] Я виріс у 80-х, коли Захід непохитно вірив у суверенітет і демократію. Тепер же ми бачимо абсурдну ситуацію: у конфлікті між тиранією і свободою США раптом заявляють про свій «нейтралітет». І це відбувається прямо на зустрічі «Коаліції охочих» — проукраїнських, демократичних союзних країн, які кажуть: «Ми приїхали сюди разом, тому що один з нас зазнає загрози російської агресії, ми маємо його підтримати». Путін це бачить. Наша розʼєднаність — це його сила.

Якщо він [Путін] стежить за новинами й бачить, що зараз країна НАТО погрожує іншій країні НАТО військовим вторгненням, це не відмовить його продовжувати війну проти України? і це, безумовно, не відмовить китайців від вибору імперіалістичної політики

«Автократії можуть мати підданих, але демократії мають партнерів та надійних друзів», канцлер Німеччини Фрідріх Мерц

[...] Ми повернулися в епоху боротьби великих держав. Світовий порядок, який тримався на законах останні тридцять років, розвалюється. Цей новий світ тримається лише на силі, і він небезпечний. [...]

Нам не варто сприймати ці зміни як неминучу долю. Ми не мусимо просто підкорятися новому порядку — у нас є вибір і можливість впливати на майбутнє. Але ми маємо бути реалістами й визнати сувору правду. [...] Сьогодні сила Європи тримається на трьох речах: безпеці, конкурентоспроможності та єдності. По-перше, нам потрібно вкладати величезні кошти в оборону. По-друге, треба швидко піднімати економіку. По-третє, ми маємо триматися разом — як усередині Європи, так і з тими, хто поділяє наші цінності. Ми вже це робимо. Важливо пам’ятати: світ, де все вирішує лише сила, небезпечний для всіх — спочатку для малих країн, а потім і для великих. [...] Моя країна, Німеччина, вже проходила цей шлях у минулому столітті. Вона втягнула світ у чорну прірву.

[...] США зараз прагнуть посилити вплив у Гренландії для захисту Арктики. Ми погоджуємося: загроза з боку Росії в цьому регіоні та її війна проти України — це реальні виклики для всіх нас. [...] Але в цю нову епоху Європа має діяти рішуче та суверенно. Ми не повинні відмовлятися від НАТО. Навпаки, ми вже інвестуємо сотні мільярдів євро у власну безпеку, зміцнюючи Альянс. Попри всі труднощі, не варто розривати партнерство зі США. Довіра всередині НАТО — це те, що робить нас сильнішими за будь-яку автократію. [...] Бо автократії можуть мати підданих, але демократії мають партнерів і надійних друзів.

«Не можна констатувати, що Росія виграла чи виграє війну зараз», керівник Офісу президента України Кирило Буданов

Не можна констатувати, що Росія виграла чи виграє війну зараз, бо тоді цієї розмови не було б. [...] Перемовний процес триває. Коли ви говорите, що Україна повинна мати місце за столом перемовин — це некоректно [бо вона вже там]. Але так само важливо памʼятати, ми не можемо викинути Росію із цього процесу, ми пробували — не вийшло. Треба зрозуміти, що є неприємні люди й навіть країни. Заплющені очі тут не допоможуть, тому нам потрібно мати справу з ними, на жаль. [...]

Я вдячний Сполученим Штатам, Європі, Канаді й усім, хто ці роки допомагав. Нам потрібна буде ваша підтримка зараз, бо без вашої залученості в цей процес наша позиція ще більше послабиться. [...] Зі слабкої позиції говорити буде майже неможливо. Тому, будь ласка, будьте з нами. Нам потрібен справедливий мир, гарантії безпеки, план відбудови й відновлення, але чвари всередині не допоможуть.

[...] Вже понад десятиліття Росія використовує «загрозу НАТО» як головний аргумент для агресії проти України. Окупація Криму базувалася на цьому ж міфі й тезі про «єдиний народ». [...] Очевидно, що Кремль знову висуватиме вимоги, але реальний результат переговорів ми дізнаємося лише з часом.

«Занадто часто в Європі щось інше завжди є більш нагальним, ніж справедливість», президент України Володимир Зеленський

Усі памʼятають чудовий американський фільм «День бабака» з Біллом Мюрреєм та Енді Макдавелл. Але ніхто не хотів би жити так, повторюючи те саме тижнями, місяцями і, звісно, ​​роками. Та саме так ми зараз і живемо. І це наше життя. А кожен форум, подібний до цього, це доводить.

Тільки минулого року в Давосі я завершив свою промову словами: «Європа повинна знати, як захистити себе». Минув рік — і нічого не змінилося. Ми все ще в ситуації, коли я мушу сказати ті самі слова. Але чому? Відповідь полягає не лише в загрозах, які існують або можуть з’явитися. Кожен рік приносить щось нове — для Європи та для світу. Усі звернули увагу на Гренландію. І це зрозуміло – більшість лідерів просто не знають, що із цим робити. Здається, що всі тільки й чекають, поки Америка «охолоне» щодо цього питання, сподіваючись, що це мине. Але що, як ні?

Стільки говорили про протести в Ірані, але вони потонули в крові. Світ недостатньо допоміг іранському народу, і це правда, він залишився осторонь. У Європі святкували Різдво та Новий рік. Сезонні канікули. На той час, як політики повернулися до роботи та почали формувати позицію, аятола вже вбив тисячі людей. А чим стане Іран після цього кровопролиття? Якщо режим виживе, він пошле чіткий сигнал кожному хулігану – «вбий достатньо людей, і ти залишишся при владі». [...] Європа навіть не спробувала виробити власну відповідь.

Погляньмо на Західну півкулю. У Венесуелі Мадуро заарештований і перебуває під судом у Нью-Йорку. Але Путін — ні. Йде четвертий рік найбільшої війни в Європі з часів Другої світової. Людина, яка її розв’язала, залишається на свободі й навіть бореться за доступ до заморожених активів у Європі. І знаєте що? Він має певний успіх. [...] Саме Путін намагається вирішити, як слід використовувати заморожені російські активи, а не ті, хто має владу покарати його за цю війну. Російські активи заморожені — і я вдячний за це. [...] Але коли постало питання використати їх для захисту від агресії, рішення заблокували. Путін зумів зупинити Європу.

[...] Через позицію США тема Міжнародного кримінального суду фактично зникла з порядку денного. Так само немає реального прогресу зі створенням Спеціального трибуналу щодо агресії Росії проти України. [...] Чого бракує — часу чи політичної волі? Занадто часто в Європі щось інше завжди є більш нагальним, ніж справедливість.

[...] Ми працюємо над гарантіями безпеки після війни, але вони не працюватимуть без США.

Європа любить говорити про майбутнє, але уникає дій сьогодні — саме тих дій, які це майбутнє визначають. [...] Чому США можуть зупиняти танкери «тіньового флоту», а Європа — ні? Російська нафта йде вздовж європейських берегів і фінансує війну. [...] Її потрібно зупинити, конфіскувати й використати на користь Європи.

Сьогодні НАТО існує значною мірою завдяки вірі в те, що США втрутяться. Але що, як ні? Це питання є в голові кожного європейського лідера. Якщо надсилати 30 чи 40 солдатів у Гренландію — що це за сигнал? Це не захист. Або Європа реально захищає регіон, або її не сприйматимуть серйозно. [...] Якщо російські військові кораблі вільно плавають навколо Гренландії, Україна може допомогти – у нас є досвід і зброя, щоб гарантувати, що жоден із цих кораблів не залишиться. Вони можуть потонути біля Гренландії так само, як і біля Криму. Для нас море не є першою лінією оборони, тому ми можемо вживати заходів, і ми знаємо, як там воювати. [...]

Щодо Ірану — світ чекає дій США. Європа майже нічого не пропонує. Коли свободу не захищають, наслідки завжди повертаються. Білорусь у 2020 році — приклад цього. А тепер російські ракети «Орєшнік» розміщені в Білорусі — в межах досяжності більшості європейських столиць. Цього б не сталося, якби білоруський народ переміг у 2020 році. [...] Санкції не зупинили потоки нафти та фінансування війни.

Ті, хто руйнує Європу зсередини, не гають ні дня. Кожен «віктор», який живе за рахунок європейських грошей, намагаючись продати європейські інтереси, заслуговує на ляпаса. [...]

Росія виробляє ракети лише тому, що має доступ до компонентів з-за кордону — зокрема з Китаю, Європи, США та Тайваню. Про це всі знають. Але ракети продовжують виробляти. [...] Новий світовий порядок не можна побудувати словами. Його створюють дії.

Європа має бути сильною. [...] Україна готова допомогти всім необхідним, щоб гарантувати мир і запобігти руйнуванню. Сьогодні нам потрібна ця сила, щоб захистити нашу власну незалежність. Але вам також потрібна незалежність України — бо завтра вам, можливо, доведеться захищати свій спосіб життя. І коли Україна з вами, ніхто не витиратиме об вас ноги. У вас завжди буде спосіб діяти вчасно.

Багато людей вірять, що якось все владнається само собою. Але ми не можемо покладатися на «якось». Для справжньої безпеки недостатньо віри — віри в партнера, у щасливий поворот подій. Жодні інтелектуальні дискусії нездатні зупинити війни. Нам потрібні дії. Світовий порядок виникає з дій. І нам просто потрібна сміливість діяти.

Без дій зараз немає й завтра. Давайте покладемо край цьому «Дню бабака». І так — це можливо.