Подивіться на обличчя людей на фронті та в тилу: ми попросили 13 українських фотографів обрати по одній найважливішій світлині, яку вони зробили за рік. Підсумки-2025

СЕРГІЙ КОРОВАЙНИЙ. Знімає для українських та міжнародних видань. Зробив фото в лютому 2025 року у Ванкувері.

«У лютому 2025 я знімав виступ української команди ветеранів та учасників бойових дій на змаганнях Invictus Games у канадському Ванкувері, Канада. З поїздки я привіз безліч спортивних кадрів, але цей найголовніший. Це Іван Лавренюк, український ветеран із порушенням зору. На змаганнях Іван здобув срібну медаль у біатлоні: він не бачив траси під час заїзду і стріляв, орієнтуючись лише на звук. Увечері він навчав свою п’ятирічну доньку Сашу плавати в басейні їхнього готелю.

Івана поранили в березні 2024 року на Покровському напрямку, поблизу Очеретиного. Його дружина Тетяна буквально стала його очима. Це одні з найсильніших та найзворушливіших стосунків, які я коли-небудь бачив. У цьому році у них народилася ще одна донька».

ДЕНИС «КІТ». Служить в 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». Воював у Куп’янську, потім на Донеччині. Це фото зроблене біля Сіверська у серпні — вересні 2025 року.

Денис зробив знімок у рамках фотопроєкту «Плівки з передової: фотографії, листи та артефакти українських військових», який організував фотограф Сергій Мельниченко. Сергій надіслав одноразові плівкові камери 25 військовим на різні напрямки фронту, аби вони самі зафіксували своє життя, побут і роботу. Саме на таку одноразову камеру Денис із позивним «Кіт» сфотографував закинутий кіоск біля Сіверська.

МИХАЙЛО МЕЛЬНИЧЕНКО. Знімає для українських та міжнародних видань. Зробив фото в Донецькій області, на Великдень.

«На фото — мій друг, який служить у ЗСУ і працює в службі цивільно-військового співробітництва. Він оформляє, готує і відправляє тіла загиблих. Тут він прибирає рефрижератор.

Я прожив поруч із цим підрозділом півтора тижня і спостерігав за роботою, в якій майже немає слів та зайвих рухів. Лише тиша і моральна відповідальність. Цю роботу зазвичай не бачать. Але, на жаль, війна не завершується навіть після смерті».

МИХАЙЛО ПАЛІНЧАК. Знімає для українських та міжнародних агенцій та видань. Зробив фото для DIE ZEIT на «Картонковому майдані» в Києві 24 липня 2025 року.

ЯКІВ ЛЯШЕНКО. Регулярно знімав для «Бабеля». Служить у батальйоні спеціального призначення «Донбас» (18 Словʼянська бригада, входить до 2 корпусу НГУ «Хартія»). Зробив фото навесні 2025 року на деокупованій території Донецької області — там, де йшли бої.

ОЛЕГ ПЕТРАСЮК. Регулярно знімав для «Бабеля». Служить у 24 окремій механізованій бригаді ім. Короля Данила. Зробив знімок піхотинців своєї бригади в грудні 2025 року на позиціях у місті Часів Яр.

«Більш як півтора року наш підрозділ обороняє Часів Яр. Весь цей час росіяни намагалися його захопити, але так і не змогли зробити це повністю. З пріоритетного для них напрямку Часів Яр перетворився на глухий кут, де вони втратили найбоєздатніші підрозділи.

У сучасній війні піхотні позиції дуже важкодоступні. Проте, якою технологічною не була б війна, визначальним у ній є саме піхотинець. Там, де є наша піхота, немає противника. Сьогодні багато говорять про умови миру. Зрештою саме від піхоти залежить те, якими вони будуть».

ВІКТОР ДЬОМІН. Весільний та інтер’єрний фотограф. Служить у 155 окремій механізованій бригаді ім. Анни Київської. На фото — спільна молитва та причастя військовослужбовців, яку проводить капелан бригади, старший лейтенант Ігор Бігун. Березень 2025 року.

ЛІЗА БУКРЕЄВА. Регулярно знімає для «Бабеля». Зробила знімок на стабілізаційному пункті в Харківській області, в липні 2025 року.

«Я зробила цю фотографію влітку, на стабпункті, коли команда медиків 4 окремого батальйону приймала важкого пораненого після евакуації з позицій. Вона про братерство, про боротьбу за життя, про те, скільки людей стоїть за спиною піхотинця. Хочеться жити так, щоб було не соромно дивитись їм в очі. Бажаю всім нам цього».

ЮЛІЯ КОЧЕТОВА. Знімає для українських та міжнародних видань. Зробила знімок у Києві на прощанні з родиною Галич, у серпні 2025 року.

«Коли я озираюсь на цей рік — згадую прощання з 24-річною Надією Галич та її донькою, дворічною Ангеліною. А точніше — момент, коли над маленьким дитячим гробом підняли кришку і весь натовп, двір, повітря навколо завмерли і не змогли дихати. Діти ховають дітей. Для мене це найстрашніше.

З колонок гратиме Chi Mai Морріконе, люди нестимуть іграшки, а через дорогу вируватиме життя на звичайному дарницькому ринку і продаватимуть живі квіти — такі яскраві, що аж боляче дивитись».

САША МАСЛОВ. Знімає для українських та міжнародних видань. Зробив знімок у харківській квартирі своїх батьків, яка постраждала від вибуху «шахеда» в липні 2025 року.

«Мамина квартира. Вона засмічена склом, воно усюди, вікна вибиті, одні дверні рами пошкоджені, інші вибиті повністю. Я не любив відчиняти та зачиняти двері, коли дитиною бігав по цій квартирі. Добре, що здихались. Мамині студентські квитки. Наші сімейні фотографії лежать навколо так, ніби хтось намагався відшукати потрібну і розклав їх по квартирі.

Я заходив у багато розбомблених і обстріляних квартир та будинків, але зайти в той, де ти пам’ятаєш кожен дрібний куток, кожну нішу й щілину, — це дивне й моторошне відчуття. Ліфт усе ще працює — через два дні після удару. «Шахед» влучив у 9 поверх із боку входу у внутрішній двір будинку, де я виріс. Він убив літню жінку й зруйнував два поверхи. Жінка, яка загинула, спала. Сподіваюся, вона нічого не відчула».

ВІТАЛІЙ ЮРАСОВ. Фотограф та документаліст. Зробив фото на «вишках Бойка» влітку 2025 року.

«Вишки Бойка» — це мережа бурових газовидобувних платформ, що розкидані по акваторії Чорного моря, ворог окупував їх ще у березні 2014 року. Після початку великої війни Сили оборони методично вибивали ворога з вишок, адже той, хто їх контролює, може встановити на них засоби РЕР та РЕБ та моніторити всю акваторію Чорного моря.

У рамках спільної роботи над документальним фільмом режисера Олександра Небиловича «Боротьба за Чорне море» я документував побут і життя бійців загону Nobody у складі «Спецпідрозділу Тимура» на цих платформах. Бійці ГУР зіграли ключову роль у поверненні контролю над вишками «Таврида» та «Україна» та досі «випалюють» ворога на інших платформах.

Вони несуть службу на величезній металевій бляшанці розміром з десятиповерховий будинок, яка розташована за 100 км від узбережжя та завжди стоїть на одному місці. З неї неможливо відійти, коли тобі заманеться, плече евакуації — це шість-вісім годин морем. Над ними постійно висить ворожий «Форпост» або «Оріон», а над Кримом постійно чергують російські Су-30, які час від часу запускають по них ракети. Це дуже складно. Але хлопці працюють уже третій рік, вони просуваються вперед, проводять рейди на ворожі вишки, не дають ворогу вільно почуватися в акваторії Чорного моря».

ПАВЛО ЮЗ. Знімає для українських та міжнародних видань. Зробив фото восени 2025 року на Запорізькому напрямку.

«Я вже не згадаю, де бачив стільки зірок — наче я десь сам, загублений, блукав на просторах Всесвіту. Платою за це було постійне дзижчання дронів над головою, «виходи» артилерії в нашу сторону та вперше в житті відчути, що таке «по нас працює танчик».

КАРІНА ПІЛЮГІНА. Знімає для The Ukrainer. Зробила фото на острові Зміїний у серпні 2025 року.

«Острів Зміїний для мене — це символ спротиву. Великою честю було його відвідати, задокументувати його життя, бачити український стяг, відчувати запах Криму і вірити, що одного дня півострів теж буде звільнений».