Південнокитайське море — один із головних морських транспортних шляхів світу. Через нього проходить близько 30% світової торгівлі, а це $3—5 трильйонів щороку. А ще це мільярди барелів нафти та газу. У Південнокитайському морі виловлюють близько 10% усіх світових морепродуктів. Та й загалом населення прибережних до моря країн становить 2,2 мільярда людей.
Для Китаю, який возить морем нафту з Близького Сходу, Південнокитайське море має стратегічне значення. Так само як для Тайваню, В’єтнаму, Філіппін, Малайзії та Брунею, які мають там великі порти. Кожна з цих країн намагається контролювати якомога більше територій всередині Південнокитайського моря. Найбільш ласими шматками є Парасельські острови та острови Спратлі. Утім, боротьба йде й за значно менші острови.
Більшість із них — дуже маленькі незаселені клаптики землі чи просто підводні рифи. Щоб окреслити свою територію, країни зазвичай розміщують там маленькі рибальські хатинки або спостережні пости з кількома військовими.
Китайські будівлі з прапором на рифах у Південнокитайському морі, що належать Філіппінам. Квітень 1995 року.
Getty Images / «Бабель»
Міжнародне морське право визначає, що територія країни, яка має вихід до моря, поширюється ще на 12 морських миль (22,2 км) від берега. Також існує виключна економічна зона — це 200 морських миль від берега (370 км), у межах яких країни мають виключні права на розвідку та видобуток будь-яких природних ресурсів. Майже всі країни у Південнокитайському морі намагаються слідувати цим правилам.
Але не Китай. Пекін висуває територіальні претензії майже на все Південнокитайське море і вважає ці території своїми. Китай каже, що ще кілька століть тому розвідав територію моря та його острови і завжди їх контролював. Офіційні претензії там сформували у 1947 році, після Другої світової війни. Тоді Республіка Китай опублікувала карту, на якій 11 пунктирними лініями визначила свої території у Південнокитайському морі. Комуністи, які захопили владу в Китаї, також підтримали ці претензії, хоча згодом поступилися союзникам із Північного В’єтнаму та прибрали дві лінії. Відтоді й досі територіальні претензії Китаю у Південнокитайському морі так і визначають — «лінією дев’яти пунктирів».
«Бабель»
З 1970-х років Китай підтверджує свої претензії не на словах, а на ділі, один за одним захоплюючи острови. Для цього Пекін використовує дві тактики: «тактику капусти» та «тактику нарізання салямі». «Тактика капусти» — це коли китайці оточують острів, який контролює інша країна, спочатку риболовними суднами, потім морською поліцією, береговою охороною та військовими кораблями. Таким чином острів відрізають від зовнішньої підтримки, поставок їжі та води і згодом захоплюють.
«Нарізання салямі» — це про загальну геополітичну стратегію Китаю і його здатність маленькими кроками досягати великих успіхів, які важко або незаконно здобути одразу. У Південнокитайському морі це виглядає так: Китай поступово захоплює острів за островом, не застосовуючи силу. Кожне окреме захоплення не тягне на те, щоб стати причиною повноцінного військового конфлікту, а все разом дає відчутні результати.
За часів Сі Цзіньпіна китайське острівне рейдерство набрало обертів. Китай не просто брав під контроль підводні рифи й поодинокі скелі. Він почав намивати пісок та створювати повноцінні острови, на яких потім розташовував військові бази. В якийсь момент це явище дістало назву «велика піщана стіна». За кілька років Китай із підводного рифу створював повноцінні військові бази з радіолокаційним обладнанням, системами ППО, а також довгими злітними смугами, де може приземлитися будь-який бойовий або транспортний літак.
Китай змінив стратегію і на морі — він захоплює острови за допомогою воєнізованих «риболовних суден». Ці кораблі нібито призначені для риболовлі, але озброєні кулеметами та водометами. Екіпажі нібито цивільні, але для вилову риби людей у них недостатньо. Корпуси кораблів більш посилені та броньовані, що дозволяє їм з легкістю таранити справжні риболовецькі судна інших країн та фізично відтискати їх від потрібних островів. Ці кораблі регулярно патрулюють Південнокитайське море та запливають у територіальні води інших держав. Їх називають морською поліцією, але їхній флот уже переважає більшість флотів сусідів по регіону. Тим часом китайська берегова охорона також постійно підсилюється новими кораблями, які мають суттєві переваги над конкурентами.
Китаю у Південнокитайському морі протистоять В’єтнам та Філіппіни. Вони також будують військові бази на підконтрольних островах, хоча ті й поступаються китайським у кількості та якості. Прямих бойових зіткнень із китайськими кораблями вони намагаються уникати, але час від часу арештовують китайські риболовні судна. У 2013 році Філіппіни спробували поборотися з Китаєм і в міжнародних інстанціях — арбітраж у Гаазі став на їхній бік, визнав, що Китай порушує міжнародне морське право, а його претензії згідно з «лінією дев’яти пунктирів» необґрунтовані. Пекін каже, що вирішуватиме питання лише у прямих перемовинах з кожною країною окремо.
Китайські військові бази на островах у Південнокитайському морі.
Getty Images / «Бабель»
США не мають претензій на Південнокитайське море, але відіграють важливу роль у регіоні. Вони підтримують міжнародне право та принцип свободи мореплавства, а тому засуджують претензії Китаю. У відповідь на захоплення островів американці проводять у Південнокитайському морі регулярні операції з підтримання свободи навігації (FONOP): американські військові кораблі й авіація патрулюють спірні води, а також демонстративно проходять повз китайські острови. Для США важливо не допустити конфлікту на морі і підтримати своїх союзників — В’єтнам та Філіппіни. З Філіппінами США навіть мають договір про взаємну оборону і у разі агресії зобовʼязані їх захистити.
Присутність США у Південнокитайському морі важлива для тиску на Китай. Ще в 1950-х роках американці пропонували стратегічний план стримування комуністичних Китаю та СРСР за допомогою острівних поясів з американськими військовими базами. Перший пояс проходив через Курильські острови, Японію, Тайвань, Філіппіни, Малайзію та В’єтнам. Другий — через Японію, Гуам, Палау та Нову Гвінею. А третій — через Алеутські острови, Гаваї, Американське Самоа, Фіджі та Нову Зеландію.
«Бабель»
Будь-який конфлікт у Південнокитайському морі може призвести до найбільшої світової проблеми — прямого воєнного зіткнення між Китаєм і США. Деякі експерти вважають це море навіть більш небезпечним, ніж Тайвань. Бойові дії там можуть призвести до втрат трильйонів доларів, а ВВП країн регіону впаде на 10—33%. Оскільки це також головний шлях для імпорту та експорту з Китаю — конфлікт призведе до росту цін на нафту і глобальної торговельної кризи.