Польща знову дорікає Україні за «Волинську різанину». Україна справді винувата? І чого саме вимагають поляки? Максимально коротко

Чого вимагають поляки і чому саме зараз?

Головна вимога поляків — дозволити ексгумувати та перепоховати жертв Волинської трагедії на території України. Про це наприкінці вересня 2024-го заявив заступник міністра закордонних справ Польщі Владислав Теофіл Бартошевський. При цьому він додав, що Польща порушить це питання в Раді Євросоюзу, де вона головуватиме з січня 2025-го.

За кілька днів міністр національної оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш виступив з більш категоричною заявою. Мовляв, Україна не вступить до ЄС, «доки не буде вирішене «волинське питання».

Тема Волині в Польщі є болючою національною трагедією. Утім, вона нерідко має й політичне забарвлення. На тлі минулорічних парламентських виборів польські чиновники вимагали вибачень від українського президента Володимира Зеленського. Польський парламент минулого літа ухвалив резолюцію з вимогою до України визнати свою провину у Волинській трагедії. А один з найвпливовіших польських політиків, лідер партії «Право і справедливість» Ярослав Качинський за кілька місяців до виборів 2023-го заявляв, що українці вчинили над поляками більш жахливий геноцид, ніж нацисти.

Зараз польські політичні сили готуються до президентських виборів, які відбудуться в травні 2025 року. Звідси й такі категоричні заяви Владислава Косіняк-Камиша, який є лідером «Польської народної партії» і кандидатом у президенти на минулих виборах. У схожому ключі висловлюється й нинішній польський премʼєр та лідер партії «Громадянська платформа» Дональд Туск. Своєю чергою, нинішній президент Анджей Дуда, який підтримує партію «Право і справедливість», виступає проти блокування вступу України до ЄС через Волинську трагедію, бо це тільки гратиме на руку Путіну.

Що сталося на Волині у 1940-х роках? Три історичні наративи

Наратив Тімоті Снайдера. У 1939—1944 роках землі Галичини та Волині, які в міжвоєнний період входили до складу Польщі, пережили три окупації — спочатку радянську, потім нацистську і знову радянську. Обидва режими винищували насамперед польську та українську еліту на цих територіях. Вони посилили конфлікт між двома народами на цих територіях за принципом «поділяй і володарюй», залучаючи колаборантів з обох боків.

На початку 1940-х на Волині діяли три українські військово-політичні формування: ОУН(б) на чолі зі Степаном Бандерою, ОУН(м) на чолі з Андрієм Мельником, і автентична УПА Тараса Бульби-Боровця. До кінця 1942-го провідною силою стала ОУН(б), яка почала іменувати свої загони Українською повстанською армією. Німці фактично обезголовили ОУН(б): заарештували провідника Степана Бандеру та знищили приблизно чотири пʼятих керівної верхівки. Тож на чолі ОУН(б) лишилась переважно недосвідчена, але радикально налаштована молодь. Саме вони, зрештою, і влаштували етнічні чистки поляків.

Після поразки нацистів під Сталінградом і поляки, і українці розраховували, що Німеччина та СРСР виснажаться, та планували цим скористатись. У керівництві ОУН(б) розраховували вибороти незалежну українську державу, спочатку на Галичині та Волині, а потім на решті українських етнічних територій. Польський еміграційний уряд у Лондоні прагнув відновити Польщу в кордонах 1939 року. Тож наказав своїй підпільній Армії Крайовій готуватись встановлювати збройний контроль над Галичиною та особливо Волинню, де поляки були етнічною меншиною.

Навесні 1943-го ОУН(б) вирішила діяти на випередження, але замість військової операції влаштувала етнічні чистки. На цей час до збройних загонів УПА, що були під керівництвом ОУН(б), втекла більша частина українців, які служили в німецькій допоміжній поліції. Вони принесли німецьку тактику оточення і знищення сіл, яка виявилась доволі дієвою. Поляки почали у відповідь знищувати українські села з не меншою жорстокістю. Це робили й партизани Армії Крайової, й загони польської самооборони. Німці підлили масла у вогонь, використовуючи в каральних операціях проти українців польських поліцейських-колаборантів. Це стало приводом для УПА посилити етнічні чистки поляків влітку 1943-го, до яких почали долучатися й українські селяни.

Зрештою, в українсько-польському протистоянні переміг Сталін. Польща стала частиною країн соцтабору й не повернула собі Галичину та Волинь. Але й українці не отримали незалежної держави навіть на цих землях — вони увійшли до складу Радянської України. Згідно з архівними документами, які оприлюднила СБУ після публікації книги Снайдера, СРСР теж провокував конфлікти між українцями та поляками. До кінця 1945-го на Західній Україні діяли близько 150 спецпідрозділів НКВС, які нападали на польські села під виглядом бійців УПА.

Наратив Польського інституту нацпамʼяті. У лютому 1943 року українські націоналісти з ОУН(б) вирішили виселити неукраїнське населення з теренів Волинського воєводства, які вони вважали українськими землями. Це переросло в систематичне знищення польського населення, особливо в селах. Кульмінацією стали події 11 липня 1943-го, коли бойові загони ОУН-УПА атакували близько сотні польських сіл на Волині. Упродовж 1943—1945 років українські націоналісти атакували близько 4 300 населених пунктів і вбили від 80 до 120 тисяч поляків. Цей геноцид поляків отримав назву «Волинська різанина».

Наратив Українського інституту нацпамʼяті. Протистояння між українцями та поляками в роки Другої світової підігрівали нацистський та комуністичний режими. Цьому також посприяла дискримінаційна політика Польщі на західноукраїнських землях, що входили до її складу у міжвоєнний період. Українські націоналісти дійсно влаштовували масові вбивства поляків на Волині у 1943—1945 роках. Водночас польські підрозділи Армії Крайової та селянські батальйони теж вдавалися до масових убивств українського цивільного населення. Встановлено імена близько 30 тисяч польських та близько 10 тисяч українських жертв цих обопільних убивств. Тож події на Волині є трагедією для обох народів, і примирення варто шукати за формулою «Просимо пробачити і пробачаємо».

Що зараз робить Україна?

Про готовність до діалогу щодо «чутливих тем минулого» заявив міністр закордонних справ України Андрій Сибіга 1 жовтня 2024 року під час візиту до Польщі: «Обговорили конкретні технічні, а не політичні кроки, щоб нарешті вирішити питання ексгумацій, яке вже довгий час отруює наш політичний діалог».

Того ж 1 жовтня 2024-го в Українському інституті національної памʼяті повідомили, що в 2025 році планують провести пошуки жертв Волинської трагедії на території Рівненської області. Відповідні звернення від поляків надходили впродовж року. І Україна готова їм допомогти, «попри війну і складну економічну ситуацію».

В установі нагадують, що щонайменше тричі з 2019 року польська сторона отримувала дозволи на проведення робіт та досліджень на польських місцях памʼяті в Україні. У 2022-му це питання закріпили у меморандумі на рівні міністерств культури двох держав. Він мав набути чинності після припинення воєнного стану на території України.

Утім, у 2023-му Україна пішла назустріч і провела спільні українсько-польські дослідження поховань на Тернопільщині. Натомість Польща так і не відновила, як обіцяла, у первинному вигляді меморіальну таблицю на братській могилі воїнів УПА на горі Монастир, яку розбили вандали ще у 2015 році.

Глава Українського інститут нацпам’яті Антон Дробович пише, що заяви Польщі про ексгумації жертв Волинської трагедії мають радше політичний підтекст: «Більшість заяв та резонансних коментарів робили саме політики різного рівня… Цей процес має завершитися ухваленням спільної рамкової заяви на найвищому політичному рівні, яка розставить крапки над і, засудить політизацію історії, акцентує на пріоритеті чесності та примирення після майже десятиліття турбулентності».

Ми намагаємось обʼєктивно розповідати про найсуперечливіші історичні події. Підтримайте «Бабель»: https://babel.ua/donate