Російські воєнні злочинці спокійно подорожують світом, а Інтерпол не хоче їх розшукувати. Чому так і що із цим робити — пояснюємо

Як росіян оголошують у міжнародний розшук

Після Революції гідності, коли багато підозрюваних у злочинах втекли з України, в українському законодавстві дозволили спеціальне досудове розслідування без участі підозрюваного. І суд «in absentia» — без участі обвинуваченого, але з обов’язковою участю його адвоката.

Зараз в Україні ідентифікували близько 600 російських воєнних злочинців, і вже над 118 пройшли суди. Але лише 17 росіян були особисто на судових засіданнях — решту вироків оголосили заочно, бо обвинувачені зараз у Росії або на окупованих територіях.

Зазвичай коли підозрюваний не відповідає на виклики слідства, або відомо, що він за кордоном, його спочатку оголошують у розшук по Україні. А далі — в міжнародний розшук через Інтерпол. Тоді у всіх 196 країнах-членах Інтерполу поліція матиме досьє цієї людини, і її можуть затримати під час перевірки документів. Після цього Україна може запросити екстрадицію.

Але у воєнний час все набагато складніше. І жодного росіянина, пов’язаного з воєнними злочинами в Україні, Інтерпол у розшук не оголосив. Українські правоохоронці скаржилися, що з 2014 року Інтерпол так вчиняв з різних мотивів. Вже у 2023 році міністр внутрішніх справ Ігор Клименко заявив, що Інтерпол показав себе як організація, що грається в політику, а не виконує функції, для яких існує.

Логіка ж Інтерполу така. В його статуті є третя стаття, за якою Інтерпол не розглядає запити політичного, військового, релігійного або расового характеру. Тож запити щодо війни в Україні він може відхиляти офіційно. Наприклад, Росія не зможе оголосити в міжнародний розшук своїх військових, які втечуть з армії та схочуть дати свідчення проти своїх командирів. Коли країна подає запит на розшук, Комісія з контролю за файлами Інтерполу перевіряє його на відповідність статуту. І якщо комісія визначає, що це, наприклад, політичне переслідування, то розшук не оголошують.

Після створення міжнародних трибуналів щодо Югославії та Руанди, Спецсуду щодо Сьєрра-Леоне, а також Міжнародного кримінального суду до Інтерполу стали надходити численні запити на міжнародний розшук воєнних злочинців. Вже тоді між країнами-членами точилися суперечки, чи підпадають ці злочинці під захист третьої статті статуту.

Тому у 2010 році Інтерпол ухвалив резолюцію, що може оголосити в розшук підозрюваних і звинувачених у воєнних злочинах, злочинах проти людяності та в геноциді лише в трьох випадках.

• Перший — якщо запит подає міжнародний трибунал, спецсуд чи Міжнародний кримінальний суд. Тобто в майбутньому до Інтерполу зможе звертатися і спецтрибунал щодо злочину агресії з боку Росії, якщо його вдасться створити.
  
  Є й російські військові, яких можна було б уже оголосити в міжнародний розшук через Інтерпол. Наприклад, російських генералів Сергія Кобилаша та Віктора Соколова, ордери на арешт яких МКС видав взимку 2024 року за атаки на українську енергетичну інфраструктуру. «Бабель» звернувся до МКС із запитанням, чи збираються звертатися до Інтерполу, але в офісі прокурора МКС відповіли, що «не коментують питання щодо поточних розслідувань». Однак з попередньої практики МКС можна очікувати, що суд звернеться до Інтерполу, коли висуне підозрюваним звинувачення.
  
  Щодо Володимира Путіна та уповноваженої при президенті РФ з прав дитини Марії Львової-Бєлової, на яких теж є ордери МКС, питати немає сенсу — таких прецедентів міжнародного розшуку в історії Інтерполу в принципі не було.
  
  Ймовірно, Міжнародний кримінальний суд скоро зможе обходитися і без Інтерполу. Досі МКС не мав власних можливостей затримувати або відстежувати фігурантів розслідувань. Але наприкінці 2023 року суд відкрив вакансії в новоствореній Групі розшуку підозрюваних втікачів ― це і слідчі, і аналітики, і юристи, радники з міжнародного співробітництва та інші експерти. «Бабель» звернувся до МКС і запитав, як працюватиме група, але там такі питання не коментують.
• Другий випадок, коли Інтерпол може оголосити в розшук підозрюваного у воєнних злочина, — якщо запит подає Рада Безпеки ООН чи інший субʼєкт, якому вона дала відповідний мандат. У випадку з російськими військовими цей сценарій малоймовірний, бо Росія має в Радбезі право вето.
• І третій випадок — якщо країна, громадянина якої подають у розшук, дає згоду на це. Шанси, що Росія погодиться шукати власних військових, наближаються до нуля, отже, такий шлях Україні теж не підходить.

За інформацією «Бабеля», Україна постійно проводить консультації з Інтерполом щодо російських воєнних злочинців. Тільки навесні 2024 року Україна переконувала Інтерпол оголосити в розшук близько пʼятнадцятьох росіян, яких звинувачують у вбивствах, зґвалтуваннях, катуваннях. Однак результат консультацій поки невтішний. Чому Інтерпол відмовляє і як це аргументує — невідомо, бо подробиці перемовин засекречені. У штаб-квартирі Інтерполу в Ліоні на запит «Бабеля» не відповіли.

Співрозмовник «Бабеля» в Інтерполі пояснює, що в цій темі потрібно діяти обережно, щоб росіяни потім не скористалися з цього. Бо Росія якраз має досвід співпраці з Інтерполом. Наприклад, у 2014 році за запитом Росії Інтерпол подав у розшук Дмитра Яроша, за звинуваченням в екстремізмі. Картку зняли лише у 2016 році. У 2018-му Інтерпол так само оголосив у міжнародний розшук Степана Капіноса, якого російські правоохоронці називали причетним до справи Павла Гриба — українця, якого росіяни виманили в Білорусь і там викрали, а згодом звинуватили в підготовці теракту. Гриба обміняли у вересні 2019 року.

Були й випадки, коли вдалося переконати Інтерпол відмовити Росії. Нацгвардійця Віталія Марківа у 2017 році затримали в Італії за підозрою у вбивстві італійського репортера Андреа Роккеллі та перекладача Андрія Миронова під Слов’янськом у 2014 році. Суд в Італії тривав три роки. В листопаді 2020-го Марківа виправдали й повернули в Україну. Але вже в грудні Росія розпочала власне розслідування за тим самим звинуваченням, Басманний суд Москви заочно арештував Марківа, і Росія вирішила подати його в міжнародний розшук. Але Україна переконала Інтерпол цього не робити саме з посиланням на третю статтю статуту, довівши, що звинувачення проти Марківа є необґрунтованими й політично заангажованими.

Розшук через двосторонні угоди

Ще один варіант для України, щоб заарештувати росіян, — це двосторонні угоди про міжнародно-правову допомогу. Це складний процес, бо такі запити треба окремо розсилати по всіх країнах на кожного підозрюваного — це величезний обсяг документів. І немає гарантій, що країна погодиться когось затримувати, бо за такими договорами вона сама вирішує, чи задовольняти запит.

А це вже політичне питання — чим кращі стосунки країни з Росією, тим менше шансів, що вона видасть Україні росіянина. Співрозмовник, знайомий з процедурами екстрадиції, пояснив «Бабелю», що, наприклад, Туреччина чи ОАЕ добре подумають перед тим, як відповідати на запити України, бо мають тісні відносини з Росією і навряд чи захочуть їх псувати.

З країнами ЄС простіше: вони краще співпрацюють, і в деяких з них є універсальна юрисдикція, що дає їм можливість самим розслідувати міжнародні злочини й звертатися до Інтерполу. У таких випадках Інтерполу важче відмовляти, бо розшук оголошує «третя сторона», що не має політичної зацікавленості у справі.

Як розповів «Бабелю» співрозмовник з правоохоронних органів, інколи європейські країни не хочуть видавати злочинців Україні, оскільки тут вони в небезпеці через постійні обстріли. Саме через це на заході України побудували захищені тюрми з укриттями.

«Якщо, наприклад, суд на Полтавщині, їх не возять до суду, а вони по відеоконференції беруть участь у судових засіданнях. Тобто сам суд під загрозою обстрілу, а підозрюваний в безпечному місці», — каже правоохоронець.

Також європейці незадоволені умовами в наших вʼязницях. У липні 2023 року російський найманець Ян Петровський, який воює проти України з 2014 року, летів до Франції через Фінляндію. Його затримали, бо Фінляндія раніше заборонила йому вʼїзд в країну. Україна попросила Фінляндію видати Петровського — в Україні його підозрюють у воєнних злочинах. У грудні 2023 року Фінляндія відмовила в екстрадиції через умови в українських тюрмах, але розпочала власне розслідування щодо воєнних злочинів Петровського. Фінські слідчі вже були в Україні та збирали докази. Самого Петровського тримають під вартою.

Досвід Міжнародних трибуналів

Проблема ще й у тому, що навіть розшук Інтерполу — це не гарантія того, що підозрюваного затримають. Про це каже досвід міжнародних трибуналів. Наприклад, Міжнародний трибунал щодо Югославії декілька років не міг нікого затримати, бо злочинці переховувалися в країнах, які їх не видавали. Тож довелося працювати спеціальному підрозділу самого трибуналу, який відстежував і навіть виманював злочинців. І залучати спецслужби різних країн.

Один з представників Міжнародного залишкового механізму для кримінальних трибуналів, якому не можна себе називати, розповів «Бабелю», що зазвичай розслідування кожної справи втікача триває щонайменше рік. Але пошук має бути активним, недостатньо просто розіслати ордери на арешт.

«Червона картка Інтерполу не є корисним документом — це просто папірець, так не заарештовують втікачів. Щоб їх заарештувати, потрібні активні розслідування. Підозрюваного треба досконально вивчити, зрозуміти про нього все: де він може бути, які імена використовує, скільки грошей має, яке його оточення, з ким він пов’язаний, хто йому допомагає. Іноді їхнє оточення може дати багато інформації», — каже співрозмовник.

Коли ж втікачі переховуються в країнах, які їх підтримують на державному рівні, доводиться залучати дипломатію.

«Потрібно працювати з кожною країною, зустрічатися з міністрами, генеральними прокурорами, начальниками поліції. Ми створили робочі групи з багатьма країнами світу, щоб співпрацювати в пошуку злочинців», — згадує він.

Співрозмовник наводить приклад арешту Ратко Младича і Радована Караджича, які переховувались у Сербії, і було зрозуміло, що без співпраці з цією країною їх не дістати.

«Ми знали, що Сербський уряд чогось хоче, наприклад вступу до ЄС, потребує фінансової підтримки низки країн, в тому числі США. Тож питання видачі Младича і Караджича прив’язали до цих питань», — пояснює співробітник трибуналу.

За його словами, і зараз від боснійського правосуддя переховуються декілька сербів — Сербія не видає своїх громадян, як і багато інших країн. Тому Сербії пропонують самій провести такі суди.

Інколи працює аргумент про те, які саме злочини скоїв утікач. Якщо він ґвалтував, знущався з беззахисних жінок, катував, відрізав кінцівки чи виколював очі, то сама країна може не надто хотіти, щоб він там жив.

«Тому можна питати: чи відчуватимуть ваші громадяни себе в безпеці, коли такі люди вільно ходитимуть по ваших вулицях», — каже співрозмовник.

Сам факт розшуку також може сильно псувати життя злочинцю та обмежити його комфорт, навіть якщо його неможливо спіймати. Один з воєнних злочинців Руанди, колишній командир президентської охорони Проте Мпіранья переховувався від правосуддя спочатку в Конго, але потім був вимушений переїхати в Зімбабве. Спочатку в нього було багато грошей, він жив комфортно, водив звʼязки з «великими людьми». Але з часом гроші закінчилися. Він намагався заробляти гроші – займався бізнесом.

«Виявилося, що він добре вміє вбивати людей, але не вміє вести бізнес, тож заробляти в нього особливо не виходило, і він продовжував витрачати кошти, які привіз із собою», — розповідає співрозмовник.

Мпіранья захворів. Грошей на лікування не вистачило, і 50-річний колишній руандійський командир помер у 2006 році.

«Якби він не мав переховуватися, а провадив звичайне життя, він би без проблем зміг подолати цю хворобу, але він помер. Помер бідною, знедоленою людиною без сімʼї та підтримки. Його поховали під вигаданим іменем на гігантському цвинтарі в Зімбабве. Чи є це справедливістю? В прямому сенсі ні. Але потерпілі отримали певну сатисфакцію», — розповідає співробітник трибуналу.

Також завжди є випадки, коли винні в злочинах намагаються втекти, наприклад до Європи, під виглядом біженців. Тож є вірогідність, що їх затримають.

«Головне — не сидіти склавши руки, а працювати, робити все, що можна», — каже він.