64 роки тому Ізраїль викрав з Аргентини «архітектора Голокосту» Адольфа Айхмана і засудив до смерті. Історія найбільш розшукуваного нациста у світі

Як Айхман став «архітектором Голокосту»

Адольф Айхман народився у 1906 році в Німеччині. Але дитинство та юність провів у Австрії, бо батька запросили на роботу до місцевої компанії. У 1932-му Айхман вступив до місцевого осередку нацистської партії та її парамілітарного крила СС. Наступного року перебрався до Німеччини, де пройшов військовий вишкіл.

У 1934-му подав заявку на переведення до служби безпеки СС. Айхмана прийняли та відправили на канцелярську роботу до «масонського відділу». За кілька місяців Айхман організував антимасонську виставку, яка сподобалась нацистським високопосадовцям. Після цього він пішов на підвищення — наприкінці 1934-го його перевели до «єврейського» відділу у Берлін.

Досить швидко Айхман став експертом з «єврейського питання» — трохи вивчив ідіш, налагодив звʼязки з місцевими єврейськими організаціями. Та головне, заходився організовувати «добровільну» еміграцію, коли євреїв змушували виїжджати з Німеччини погрозами та економічним тиском. У 1937-му Айхман навіть відвідав Палестину, аби спробувати організувати сюди масову еміграцію. Однак у нацистській верхівці вирішили, що євреї можуть створити у Палестині власну державу, тож від ідеї відмовилися.

У 1938-му після німецької окупації Австрії Айхмана перевели до Відня організувати Центральний офіс єврейської еміграції. Приблизно за рік Австрію покинули понад сто тисяч євреїв. Комплекс заходів з примусової міграції, розроблений Айхманом, почали називати «Віденською моделлю». А його самого згодом відправили керувати вигнанням євреїв з окупованої Чехословаччини.

Після початку Другої світової у вересні 1939-го нацистська політика щодо євреїв змінилася з «добровільної» еміграції на відкриту примусову депортацію. Одним з головних відповідальних за її організацію призначили вже «знаного експерта» Айхмана. Його перевели до гестапо і призначили очільником підвідділу, який займався єврейськими справами. Він швидко вибудував логістичний ланцюжок — координація з поліцією, облік конфіскованого майна та швидке, а головне, дешеве транспортування. Євреїв звозили до перевалкових таборів та гетто у великих містах. Завдяки методам Айхмана до третини депортованих помирало ще в дорозі. Згодом євреїв планували переправити подалі на схід або навіть за океан. Айхман навіть розробив план депортації кількох мільйонів євреїв на Мадагаскар. Але цей задум так і не реалізували.

Після нападу на СРСР у 1941-му нацистська верхівка взялася за «остаточне розвʼязання єврейського питання», тобто за винищення євреїв у Європі. Ця політика геноциду увійшла в історію як Голокост. Відповідальним за виконання на найвищому щаблі був очільник СС Генріх Гіммлер. А от одним з головних виконавців безпосередньо на місцях став Айхман. Йому надали старше офіцерське звання, а підвідділ гестапо, який він очолював, перетворили на повноцінний відділ.

Айхман оперативно організував масові депортації до таборів смерті Треблінка, Собібор, Аушвіц та багатьох інших. Під його безпосереднім керівництвом депортували близько 1,5 мільйона євреїв з усієї Європи. Його методики переймали інші нацисти. За свідченнями очевидців, якось у 1944-му Айхман сам визнав, що на його совісті десь пʼять мільйонів життів.

Наприкінці Другої світової Айхман несподівано зник. Однак про його злочини стало відомо на широкий загал під час Нюрнберзького трибуналу. Тож він став «найбільш розшукуваним нацистом у світі».

Після війни Айхману вдалося втекти

У 1944-му Айхман прибув до Будапешту, аби особисто керувати депортаціями угорських євреїв. Наприкінці грудня того ж року Айхману вдалося втекти з міста перед тим, як його оточили радянські війська. Він повернувся до Берліну і щонайперше знищив усі архіви очолюваного ним відділу гестапо разом зі своїми фотографіями. Зробив собі фальшиві документи на імʼя молодшого офіцера Отто Екмана. А потім вирушив до родини в Австрію, де спокійно прожив до капітуляції Німеччини в травні 1945-го.

На відміну від нацистських вождів, Айхман не надто світився на публічних заходах. Тож його міг впізнати хіба що хтось із безпосередніх начальників чи підлеглих. З документами на імʼя Екмана він у 1945-му потрапив до американського табору для військовополонених, де ніхто не впізнав у ньому «архітектора Голокосту». У березні 1946-го Айхман утік з табору. Він переховувався у німецькій сільській глибинці, кілька разів змінював імʼя, жив у покинутих будинках та перебивався випадковими підробітками на фермах та лісозаготівлі.

У 1948 році Айхман однією з «пацючих стежок» дістався Італії. Там він за допомогою католицьких священників отримав нові фальшиві документи на імʼя аргентинського громадянина Рікардо Клемента. Кілька років переховувався по непримітних монастирях. Потім за рекомендаційним листом від католицької церкви йому оформили гуманітарний паспорт від Міжнародного комітету Червоного Хреста. З цим паспортом він у червні 1950-го відплив до Аргентини.

Кілька років Айхман облаштовувався на новому місці. А в 1952-му зважився приїхати до Німеччини. Тут він удруге побрався зі своєю дружиною, уже під своїм новим прізвищем Клемент. Потім вивіз її разом із трьома синами до Аргентини. Вони спокійно зажили у невеличкому будиночку на вулиці Гарібальді у передмісті Буенос-Айресу. Айхман змінив кілька низькооплачуваних робіт, допоки не влаштувався на місцеву філію заводу Mercedes-Benz. Там він швидко піднявся до керівника одного з відділів.

Як Айхмана вистежили та вивезли до Ізраїлю

Вполювати нацистського злочинця допоміг німецький єврей Лотар Герман, який ще до початку Другої світової емігрував до Аргентини й оселився у Буенос-Айресі. Якось у середині 1950-х його донька познайомилася з хлопцем на імʼя Ніколас Клемент. Він почав вихвалятись перед дівчиною «героїчними заслугами батька перед рейхом і особисто перед фюрером». А згодом взагалі проговорився, що справжнє прізвище його родини — Айхман. Герман повідомив про це ізраїльську розвідку. У 1957-му її агенти приїхали до Буенос-Айресу, однак не змогли достеменно підтвердити, що це саме той Айхман. Та й загалом не повірили, що колишній високопосадовий нацист може жити у такому скромному будинку без електрики, води та газу на околиці міста.

За кілька років Моссаду вдалося зібрати більше відомостей про Айхмана та його родину, коли ті ще жили в Німеччині та Австрії. Тоді ж зʼявилась інформація, що в Аргентині переховується й інший нацистський злочинець Йозеф Менгеле. У березні 1960-го тодішній глава Моссаду Ісер Харель знову відправив агентів до Аргентини на пошуки Менгеле, а заразом ще раз перевірити особу «Клемента».

За кілька тижнів спостереження агенти таки пересвідчилися, що скромний працівник заводу — це саме Айхман. Тодішня аргентинська влада була лояльною до колишніх нацистів та постійно відхиляла запити на їхню екстрадицію. Тож у Моссаді почали планувати операцію з його викрадення, в якій взяли участь близько 30 агентів. Вони вивчали звички, розпорядок дня та маршрути Айхмана. Орендували кілька будинків у віддалених районах, де можна було б утримувати бранця. І заразом намагались не привертати уваги аргентинської поліції. Наприклад, якось один з агентів потрапив в автомобільну аварію і заплатив іншому водієві купу грошей за те, аби той не викликав правоохоронців.

У травні випала нагода вивезти Айхмана літаком ізраїльської делегації, яку запросили на святкування 150-ї річниці незалежності Аргентини. До цього часу Харель розраховував «убити двох зайців», тобто спіймати ще й Менгеле. Однак на його слід вийти так і не вдалося. Тож вирішили зосередитись на Айхмані. Пізно ввечері 11 травня 1960-го його викрали на автобусній зупинці неподалік дому, коли він повертався з роботи.

Девʼять днів Айхмана тримали в одному з орендованих будинків, щоб остаточно підтвердити його особу. Та він швидко сам в усьому зізнався, назвав свої номери посвідчень у нацистській партії та в СС. Айхман підозрював, що за ним стежать, але заявив, що йому вже набридло тікати. Він підписав заяву про те, що погоджується виїхати з Аргентини й постати перед судом, однак до останнього думав, що його повезуть до Німеччини. У ніч на 20 травня Айхмана накачали транквілізаторами та під виглядом хворого члена екіпажу вивезли літаком до Ізраїлю. За кілька днів до цього один з ізраїльських пілотів, які привезли делегацію, «потрапив в аварію» і отримав довідку, що терміново потребує відправлення додому під наглядом лікаря. Саме за документами на імʼя цього пілота й вивезли Айхмана.

Решті екіпажу та пасажирам літака повідомили про те, кого перевозять на борту, лише після того, як літак покинув повітряний простір Аргентини. Сам Айхман поводився спокійно. Відійшовши від транквілізаторів, він привітав агентів з успішною операцією і попросив поїсти. Літак сів на дозаправлення в Дакарі та прибув до Ізраїлю 22 травня. Наступного дня тодішній ізраїльський премʼєр Давид Бен-Гуріон під час виступу у парламенті офіційно заявив, що до країни вдалось переправити нацистського злочинця Адольфа Айхмана, над яким влаштують публічний суд.

Міжнародна реакція на викрадення Айхмана

Після викрадення Айхмана на сполох забила Аргентина. Тодішній президент Артуро Фрондісі погрожував розірвати дипломатичні відносини та закидав ізраїльтянам застосування ледь не нацистських методів для викрадення громадянина Аргентини.

Як показали згодом розсекречені документи, викраденням Айхмана переймалось і ЦРУ. Американські спецслужби нерідко вербували шпигунів серед нацистських утікачів у Латинській Америці. Окрім цього, вони побоювались, що мішенню Моссаду можуть стати й нацистські науковці та інженери, яких таємно вивезли працювати на США. Ще більше захвилювались у службі безпеки Західної Німеччини, бо Айхман міг розповісти про нацистське минуле урядовців.

У червні 1960-го на вимогу Аргентини зібралось екстрене засідання Радбезу ООН. На ньому ухвалили резолюцію, яка визнавала, що викрадення Айхмана порушує суверенітет Аргентини, і вимагала від Ізраїлю «відповідної компенсації». Причому резолюцію підтримали США, Британія та Франція, які вважались союзниками Ізраїлю.

Ізраїль на дебатах в ООН представляла тодішня очільниця МЗС і майбутня премʼєрка Голда Меїр. Вона заявила, що Айхмана викрали «приватні особи, з яких навіть не всі були ізраїльтянами». Тому цей інцидент можна вважати лише «ізольованим порушенням аргентинського законодавства», що не входить до компетенцій ООН. Позаяк ніхто, навіть самі аргентинці не можуть пояснити, що слід розуміти під «відповідною компенсацією», прописаною в резолюції.

Простими словами Меїр пропонувала, щоб Ізраїль та Аргентина просто розібрались між собою. Так, власне, і сталось. Уже на початку серпня 1960-го Аргентина та Ізраїль у спільній заяві визнали порушення аргентинського суверенітету, але погодились припинити суперечку. Те, що викрадення Айхмана було спецоперацією Моссаду, санкціонованою урядом, Ізраїль визнав тільки в середині 2000-х.

Як судили Айхмана

Ізраїльський уряд влаштував максимально публічний суд над Айхманом. Судову залу розширили на 750 місць для відвідувачів. На процес запросили журналістів з найбільших видань світу, із зали вели радіо- та телетрансляцію. Самого Айхмана охороняли максимально ретельно, аби уникнути самосуду. Місце його увʼязнення тримали в секреті, охоронці проходили постійну перевірку, щоразу перевіряли їжу вʼязня на предмет отрути. На засідання Айхмана возили у бронетранспортері, а в залі суду для нього облаштували спеціальну кабіну з куленепробивним склом.

У той час іноземні юристи не мали права виступати в ізраїльських судах. Тож для Айхмана зробили виняток спеціальною постановою уряду. «Певен, що буде неможливо знайти ізраїльського адвоката, єврея чи араба, який би погодився його захищати», — заявив міністр юстиції Ізраїлю Пінхас Розен. Запросили німецького адвоката Роберта Серватіуса, який був відомий захистом нацистських воєнних злочинців на Нюрнберзькому процесі.

Суд над Айхманом почався у квітні 1961 року. Йому висунули звинувачення у злочинах проти людяності, воєнних злочинах, злочинах проти єврейського та інших народів, а також у приналежності до нацистських злочинних організацій. Загалом було 121 засідання, на яких розглянули кілька сотень документів та заслухали понад сто свідків.

Айхман будував свій захист на тому, що лише виконував накази нацистської верхівки й займався організацією перевезень, а сам особисто нікого не вбивав. Він стверджував, що ніколи не був переконаним антисемітом, а до євреїв ставився так само, як і до інших народів, з якими на той час воювала Німеччина. Однак у грудні 1961-го суд визнав вину Айхмана та засудив його до страти.

«Настала черга останнього слова Айхмана. Він говорив, що його провина полягала у слухняному виконанні. Але він не належав до правлячої кліки, він був жертвою, а покарання заслужили лише нацистські лідери. Та його надії не справдились, суд не повірив йому», — писала американсько-німецька історикиня і письменниця Ханна Арендт, яка висвітлювала суд для журналу The New Yorker. Згодом вона описала поведінку Айхмана в суді фразою «банальність зла».

Айхман подавав апеляцію до Верховного суду Ізраїлю, звертався до ізраїльського президента Іцхака Бен-Цві з проханням про помилування, просив екстрадувати його до Західної Німеччини. Але всі його подання та апеляції відхилили. Айхмана повісили у вʼязниці в ніч з 31 травня на 1 червня 1962 року. Тіло спалили, а останки розвіяли над морем поза територією Ізраїлю. Айхман і досі лишається останнім із засуджених до смертної кари в Ізраїлі, кого реально стратили.

Віримо, що рано чи пізно російські воєнні злочинці теж опиняться на лаві підсудних. А «Бабель» обовʼязково дочекається, щоб висвітлювати ці процеси, завдяки вашим донатам: 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].