«Це великий злочин проти безпомічних людей». У квітні дві російські ракети влучили в харківську психлікарню. Як лікарі та пацієнти повертаються до життя — репортаж «Бабеля»

Автор:
Софія Коротуненко
Редактор:
Юліана Скібіцька
Дата:
«Це великий злочин проти безпомічних людей». У квітні дві російські ракети влучили в харківську психлікарню. Як лікарі та пацієнти повертаються до життя — репортаж «Бабеля»

Чергова кухарка Тетяна Іванівна виходить з розбитого харчоблока в ніч на 27 квітня 2024 року.

Яків Ляшенко / «Бабель»

У ніч на 27 квітня 2024 року росія вдарила двома ракетами С-300 по Салтівському району Харкова. Прилетіло на територію Третьої обласної клінічної психіатричної лікарні. Найбільше постраждали відділення № 14, де лікуються близько 60 пацієнтів, і харчоблок — ударна хвиля пошкодила покрівлю і повибивала майже всі вікна, по стінах пішли тріщини. Обійшлося без жертв, лише одній пацієнтці скло посікло голову. Лікарню швидко відновили — у перші дні після обстрілу робітники полагодили електрику, відремонтували каналізацію й водогін, зашили панелями всі вибиті вікна. Журналістка «Бабеля» Софія Коротуненко приїхала до психлікарні тиждень потому, 6 травня, поговорила з адміністрацією, працівниками, деякими пацієнтами та лікаркою-психіатром і професоркою Оленою Хаустовою. Розповідаємо про черговий воєнний злочин росіян і його жертв.

1.

Двадцять сьомого квітня кухарка Третьої обласної клінічної психіатричної лікарні Тетяна чергувала на харчоблоці. Тетяні близько 60 років. Вночі роботи не було, тож вона спокійно пішла спати. У харчоблоці є невелика кімната, щільно заставлена меблями — великою шафою, тумбочкою і кількома ліжками. Тетянине — найближче до виходу, навпроти двох великих вікон. Жінка мала прокинутись о пʼятій ранку, щоб закипʼятити воду в котлах для ранкового чаю, який пацієнти за розкладом пʼють о сьомій.

Близько 00:30 в Харкові оголосили повітряну тривогу. За кілька хвилин перша ракета С-300 влучила біля чотирнадцятого відділення. Від ударної хвилі харчоблок здригнувся. Тетяна схопилася з ліжка, встигла взути капці й вибігла в коридор. Одразу після цього друга ракета влучила в землю перед харчоблоком — зникло світло, вилетіли вікна, Тетянине ліжко засипало уламками скла й асфальту.

Шеф-кухарка лікарні Олена в момент ударів була вдома, ще не лягала спати і готувалася до ранкової зміни. Їй зателефонувала перелякана Тетяна: «Олено Михайлівно, у нас приліт».

— Вона тоді мені сказала, що в неї в душі назавжди поселилося відчуття страху. Її врятувало лише те, що перший удар стався не біля кухні. Там настільки велике каміння летіло в кімнату, стільки було уламків від скла, — згадує Олена і руками в білих рукавичках показує розмір уламків. — Рятувальники сказали, що Тетяна Іванівна могла б не вижити, якби не сховалася.

Розмовляючи з Оленою, Тетяна навпомацки знайшла вихід. Вся підлога була вкрита дрібними уламками скла і шматками деревʼяних віконних шибок. Важкі вхідні двері заклинило від ударної хвилі. Біля них Тетяна і дочекалася рятувальників, які просто вибили двері. Черговий лікар дав жінці заспокійливе.

Корпус відділення № 14 після обстрілу.
Одне з вибитих вікон харчоблока. На підлозі й поверхнях уламки скла і деревʼяних шибок.
Перед відділенням № 14  глибока вирва від ракети С-300.

Корпус відділення № 14 після обстрілу. Одне з вибитих вікон харчоблока. На підлозі й поверхнях уламки скла і деревʼяних шибок. Перед відділенням № 14 глибока вирва від ракети С-300.

Яків Ляшенко / «Бабель»

— Наша Тетяна Іванівна молодець, ще цілий день відпрацювала свою зміну. Ходила, усміхалась, — каже заступник директора з технічних питань Володимир Стасенко.

Стасенко високий, з темним волоссям, в якому пробивається сивина. Під час розмови з нами постійно відволікається — вітається з колегами, тисне їм руки і відповідає на запитання. Про Тетяну він говорить з усмішкою, а авіаудар описує стисло, не входячи в деталі. Натомість багато жартує — переконує, що адміністрація легко впоралася з наслідками.

Заступник директора з технічних питань Володимир Стасенко.

Яків Ляшенко / «Бабель»

Після обстрілу, о 00:35, шеф-кухарка Олена розбудила його телефонним дзвінком і повідомила про вибух. Саме Стасенко взяв усе під контроль — викликав рятувальників, телефоном організував роботу чергових працівників і тих, хто приїхав зранку.

— Я одразу почав усю банду обдзвонювати. Ви, взагалі, спробуйте вночі всіх попіднімати, коли вони сплять. Поки кожному розтлумачиш, що сталося, — згадує Стасенко.

О пʼятій ранку, коли в місті закінчилася комендантська година, до лікарні приїхали адміністрація і представники міської та обласної влади. Разом з комісією інженери описали наслідки атаки — обстріл пошкодив не тільки будівлі та вікна, а й каналізацію і системи водо- і електропостачання. Пацієнтів чотирнадцятого відділення тимчасово перевели до інших корпусів. Частина співробітників прибирала скло й уламки, а решта — працювала з пацієнтами за звичним графіком.

Шеф-кухарка Олена роздає пацієнтам обід.

Яків Ляшенко / «Бабель»

Зранку до лікарні приїхала Олена і організувала роботу на харчоблоці. Ранковий чай пацієнти отримали на дві години пізніше — зникла електроенергія, тому воду кипʼятили на вогнищі. Сніданок готували вже на кухні — співробітники запустили генератор. Близько 14:00 ремонтники повернули світло, і кухня запрацювала у звичному режимі. Про обстріл нагадували лише порожні віконні рами.

— Паніки не було жодної. Все організували і зробили як треба, — коротко говорить Стасенко. — Того ж дня волонтери привезли матеріали і почали зашивати вікна.

Кухарки готують обід в одній з кімнат харчоблока. Більшість вікон забита OSB-плитами.

Яків Ляшенко / «Бабель»

2.

Шостого травня біля постраждалого корпусу чотирнадцятого відділення нас зустрічає заступник директора з медичної частини Геннадій Бондарчук. Він стоїть там, де була вирва від ракети — її вже засипали піском, землею і щебенем. Навпроти чотирнадцятого відділення — стара закинута споруда. Колись це була частина «Сабурової дачі» — резиденції генерал-губернатора Харківщини Петра Сабурова, яку побудували ще в 1796 році. Після смерті Сабурова за заповітом маєток дістався місцевому «Будинку божевільних». Тож у 1820 році там побудували психлікарню, яку харківʼяни досі називають «Сабуровою дачею». Кількість пацієнтів лікарні поступово збільшувалася, у 1870-х роках адміністрація добудовувала нові корпуси — зокрема і той, що постраждав від авіаудару 27 квітня. Десятиліттями психлікарня була найбільшою в Російській імперії.

Покинута старовинна будівля, у минулому — одна зі споруд «Сабурової дачі».

Яків Ляшенко / «Бабель»

Після обстрілу історичну будівлю не відновлювали, лише відгородили червоно-білою стрічкою. Найбільше постраждала прибудова до цієї споруди — одна з її стін майже повністю зруйнована, дерев’яні двері викривлені й більше не зачиняються, навколо розкидані цегла і скло. Вже майже шість років ця будівля в аварійному стані. Її закрили після того, як у деяких місцях провалилася підлога і дерев’яні перекриття почали прогинатися під працівниками.

— Наразі ми нею не користуємось. Це в нас така пам’ятка архітектури, — говорить Геннадій Бондарчук. Він постійно тримає руки схрещеними, на питання відповідає коротко, а коли мовчить — невдоволено піджимає губи.

Заступник директора з медичної частини Геннадій Бондарчук.

Яків Ляшенко / «Бабель»

Лікар Олег, який працював у лікарні з 2000 року, а нещодавно звільнився, розповідає — закладу бракує фінансування вже понад сорок років, тому адміністрація не може якісно відремонтувати ні нові, ні старі корпуси. Бондарчук, навпаки, запевняє, що в корпусах постійно роблять косметичний ремонт, а до обстрілу планували оновити відділення інтенсивної терапії.

Бондарчук стоїть біля відділення № 14 на місці, де була вирва від ракети.

Яків Ляшенко / «Бабель»

На фасадах більшості корпусів тріщини, у багатьох місцях відпала плитка й штукатурка, десь посипалась цегла. Будівля чотирнадцятого відділення відрізняється від інших лише вибоїною в даху і брудом, що обліпив стіни після вибуху. У віконних отворах, які волонтери забили фанерою, залишились уламки дерев’яних рам і погнуті сірі ґрати.

Вхід до харчоблока сильно постраждав — обсипалася плитка і черепиця, покришилися бетонні сходи.

Яків Ляшенко / «Бабель»

Праворуч від корпусу — харчоблок. Це довга будівля з бетонних блоків, що вціліли після удару. Навколо головного входу, через який вночі вибралася кухарка Тетяна, ще не прибрали землю та уламки декоративної плитки. Частина вікон закрита фанерою, кухарі працюють у напівтемряві. На стінах облущена фарба, пліснява й бруд від землі. На колонах і деяких поверхнях розбита плитка, на стелі плями — протікає дах. Працівники своїми силами відновлюють приміщення — наприклад, зафарбовують іржу на трубах та в мийниках. З нового тут лише кухонні котли. Шеф-кухарка Олена пояснює, що після обстрілу прибирали самі, тому відмили лише підлогу й робочі поверхні.

У харчоблоці обсипалась плитка зі стін та колон.
Деякі вікна забиті OSB-плитами.
Кухарі прибрали наслідки обстрілу і працюють у напівтемряві.

У харчоблоці обсипалась плитка зі стін та колон. Деякі вікна забиті OSB-плитами. Кухарі прибрали наслідки обстрілу і працюють у напівтемряві.

Яків Ляшенко / «Бабель»

Подивитися палати не можна — до них уже повернулися пацієнти. На світлинах, які зробив фотограф у ніч атаки, видно, що палата — це невелика кімната, щільно заставлена односпальними ліжками, застеленими брудною запраною постіллю. Пацієнти сплять впритул одне до одного, місця для власних речей немає.

Через вибите вікно відділення № 14 можна побачити, що пацієнти сплять у маленькій палаті на старих запраних постелях.

Яків Ляшенко / «Бабель»

Бондарчук не хоче показувати укриття. Формально каже, що робити це забороняє закон про психіатрію, за яким не можна розголошувати відомості про стан психічного здоров’я особи та її приватне життя. Однак до чого тут укриття — незрозуміло.

— Наші пацієнти мають свої особливості. Це не звичайні люди, які за командою встали і пішли в укриття, — роздратовано пояснює Бондарчук. — Через звуки сирени ситуація у відділенні зазвичай дуже напружена. Для пацієнтів це стрес, і вони просто нікуди не хочуть іти.

На світлинах, які фотограф зробив у ніч обстрілу, видно, що пацієнти відділення № 14 спускаються в укриття. Хоча Бондарчук наполягає на протилежному.

Яків Ляшенко / «Бабель»

Капітального ремонту, що його потребують відділення і харчоблок, поки не планують, не вистачить коштів. Спершу полагодять найнеобхідніше — вікна і дах.

— Усі питання вирішуються, і все буде відновлено в найкоротший термін, — говорить заступник директора, уникаючи конкретних дат. — Ви колись робили ремонт? Під час робіт постійно з’являються нові нюанси, і все це може затягтися. До осені, сподіваємося, закінчимо.

Біля харчоблока залишилася гора невикористаного піску, яким засипали вирви від ракет.

Яків Ляшенко / «Бабель»

3.

На задньому подвір’ї лікарні — невелика черга з пацієнтів, які отримують їжу. Поруч з ними санітарки, вони допомагають підопічним пересипати її із залізних контейнерів у невеликі відра. Пацієнти несуть відра до своїх відділень, де санітарки розкладатимуть їжу по тарілках.

Перед харчоблоком в черзі за їжею вишикувалися пацієнти та їхні наглядачки.
Пацієнти допомагають санітаркам і кухарям донести їжу до відділень.

Перед харчоблоком в черзі за їжею вишикувалися пацієнти та їхні наглядачки. Пацієнти допомагають санітаркам і кухарям донести їжу до відділень.

Яків Ляшенко / «Бабель»

— Мене Наталя звати. Я тут була під час обстрілу, лікуюсь у першому відділенні, — починає розповідати одна з пацієнток і ставить відра з їжею на землю. Вона невисокого зросту, з темним волоссям. Говорить хаотично і ніяково усміхається. Її перериває одна із санітарок — сварить, що та зупинилася, і веде в бік корпусу.

Інший пацієнт у черзі читає вірші, ймовірно, власного авторства. Йому близько 35 років, вдягнений у сірі штани і блакитну футболку, яку час від часу смикає. Коли до нього підходить фотограф, починає говорити гучніше і виразніше, розправивши плечі. Представляється Артемієм.

— Тут город, в котором родные, тут город, в котором любовь, тут город, который отныне ми гордо героем зовем, — Артемій артистично розводить руками і посміхається в камеру. — Тут город, где кучка футбольных фанатов, россии под жепу дала. И пусть ураганы, пусть грады и пусть там летит «Искандер». Харьков — город, где и НАТО схватило огромнейший хер.

Артемій виразно читає вірш і позує для фото.
На кульмінації вірша стає на одне коліно і пропонує поцілувати руку.

Артемій виразно читає вірш і позує для фото. На кульмінації вірша стає на одне коліно і пропонує поцілувати руку.

Яків Ляшенко / «Бабель»

На кульмінації вірша чоловік стає на одне коліно і просить зробити спільне фото на пам’ять. Він каже — потрапив у психлікарню, бо з дитинства читав забагато віршів.

— Я зараз лежу в третьому відділені. Коли стріляли, було страшно, але ми все пережили, — швидко говорить Артемій. — Я колись бував у чотирнадцятому відділенні, 7 вересня 2000 року. Ви краще подивіться, чим нас годують тут смачненьким — рис, нагетси, капусточка.

Поки Артемій набирає їжу і позує з відрами перед фотографом, до нас заговорює інший пацієнт, Саша. Він худорлявий і низького зросту, одяг на ньому трохи завеликий. Спочатку Саша запевняє, що працює в лікарні. Та коли буфетниця його виправляє, починає ділитися всім — як потрапив до лікарні, умовами життя, враженнями про їжу. Йому приємно, що його уважно слухають. Говорить, у лікарні таке трапляється нечасто.

Фіолетовий светр трохи завеликий на Сашу.
Саша несе відра з їжею до свого відділення.

Фіолетовий светр трохи завеликий на Сашу. Саша несе відра з їжею до свого відділення.

Яків Ляшенко / «Бабель»

Щоб знов привернути до себе увагу, Артемій починає викрикувати рядки віршів і прохає фотографа зняти його на фотокамеру. Після цього згадує, що він академік філологічних наук і збирається наступного року отримати Нобелівську премію.

— Ви приходьте до нас ще, заходьте частіше, — наостанок кричить Артемій і разом із санітаркою йде до корпусу.

Артемій прощається і йде до третього відділення.

Яків Ляшенко / «Бабель»

На лавці сидить темноволосий чоловік років тридцяти, він зняв футболку і приспустив штани нижче попереку. Йому, як і деяким пацієнтам, дозволяють гуляти самостійно, без нагляду санітарів. На запитання відповідає односкладно — через обстріл уже не переймається, у лікарні йому подобається, але дуже чекає на виписку.

Пацієнт чекає на маму на лавочці перед одним з корпусів.

Яків Ляшенко / «Бабель»

— Скоро мама приїде і буде розмовляти [з лікарями], коли я вже вийду. Я тут уже більш як місяць, — пояснює чоловік. — Хочу додому дуже.

Володимир Стасенко вважає, що обстріл майже не нашкодив пацієнтам — через свої хвороби вони не зрозуміли, що взагалі відбулося. Геннадій Бондарчук не погоджується — каже, після обстрілу емоційний стан пацієнтів значно погіршився, але персоналу вдалося його стабілізувати. Деяким пацієнтам призначили сильніші препарати.

Лікарка-психіатр і професорка Національного медичного університету імені О. О. Богомольця Олена Хаустова каже, що лише частина пацієнтів, з дуже тяжкими психічними станами, могла не зрозуміти, що сталося. Через обстріли і війну вони можуть перебувати в стані постійної ретравматизації. Це сильно ускладнює роботу лікарів — пацієнти зазвичай одужують лише тоді, коли події, що їх травмують, закінчуються.

— Це все великий злочин проти безпомічних людей, — говорить Хаустова, — Лікарня асоціюється з безпечним місцем, де людині обовʼязково допоможуть. Але лікарі не можуть зробити так, щоб обстрілів не було.

«Бабель» розповідає складні історії. Ваші донати роблять нашу роботу трохи легшою:🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]

Ця публікація стала можливою завдяки підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в межах Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені в цій публікації, не обовʼязково відображають погляди USAID, уряду США або УГСПЛ. Відповідальність за вміст публікації несуть винятково автори та редактори сайту «Бабель».

USAID є однією з провідних установ світу у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів і допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності й стійкості та сприяє зміцненню національної безпеки й економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року. За цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, перевищила $3 мільярди. Серед поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні — зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку й енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоровʼя та помʼякшення наслідків конфлікту в східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до відділу звʼязків із громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт або на сторінку у Facebook.

Автор:
Софія Коротуненко
Редактор:
Юліана Скібіцька
Теги:
воєнні злочини

Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо