Як Ірландія стала англійською
Англійці вперше завоювали Ірландію ще в 1171 році. Король Англії Генріх II скористався міжусобицями, які почалися після смерті Верховного короля Ірландії Муйрхертаха Мак Лохлайнна у 1166 році, і пообіцяв підтримку частині ірландської аристократії. Насправді він планував підкорити Ірландію щонайменше з 1158 року, коли отримав від Папи Римського Адріана IV дозвіл на це. У Ватикану був свій інтерес — ірландська церква зберігала широку автономію і часто вступала в суперечки з Папським Престолом.
Король Генріх II, ілюстрація 1859 року.
Getty Images / «Бабель»
Певний час англійські лицарі допомагали ірландським аристократам винищувати одне одного. Спочатку Генріх II планував поставити на чолі Ірландії когось зі своїх родичів, але зрештою вирішив, що надійніше зробити все самому. До того ж він боявся, що його посланець Річард де Клер, який за час війни встиг одружитися з ірландською дворянкою, сам може взяти острів під контроль. Тож Генріх особисто прибув в Ірландію та оголосив себе її правителем. Виснажені громадянською війною ірландські королі визнали його своїм сюзереном.
Так Ірландія стала англійським лордством, а король Генріх II, відповідно, її першим лордом. У 1297 році в ірландців зʼявився власний парламент, хоча ще понад два століття там засідали лише англійці. Час від часу в Ірландії спалахували повстання проти англійського панування, було навіть два нових Верховних короля, які ці повстання очолювали.
У 1534 році через конфлікт з Ватиканом король Генріх VIII почав реформацію і зробив Англію протестантською. Ірландія ж залишалася католицькою, ба більше — туди почали тікати й католики-англійці, які не прийняли реформу. Генріх вирішив, що треба підкорити острів ще раз, і ввів війська. А в 1542 році проголосив Ірландію вже не лордством, а окремим королівством, а себе — її королем.
Король Генріх VIII став «королем Ірландії» у 1542 році.
Getty Images / «Бабель»
Наступне велике повстання відбулося в 1641 році, коли громадянська війна між королем Карлом I і прибічниками парламенту почалася в самій Англії. Ірландці побачили шанс на незалежність і проголосили Ірландську католицьку конфедерацію. Вона проіснувала вісім років — після того як революціонери перемогли короля в самій Англії, їхній лідер Олівер Кромвель у 1649 році знову завоював й Ірландію.
Олівер Кромвель завоював Ірландію під час вторгнення 1649—1651 років.
Getty Images / «Бабель»
Ще одне велике повстання було в 1798 році, коли ірландці надихнулися поразкою англійців у війні в США. І за підтримки Франції спробували здобути незалежність і собі. Але знову не вийшло.
У 1801 році король Георг III оголосив Сполучене королівство Великої Британії та Ірландії. Так Ірландія втратила навіть формальний статус окремого королівства і стала просто частиною Британії. А її парламент обʼєднали з британським.
До початку ХХ століття Ірландія опинилася в жахливому соціально-економічному стані. Ще в 1840-х роках острів охопив голод. Було дві причини: фітофтороз — хвороба рослин, яка чотири роки поспіль нищила врожаї картоплі. Й економічна політика британських лендлордів, які фактично відбирали в селян землю, призначаючи за її оренду непідйомну ціну.
Ірландська спільнота неодноразово зверталася до британського уряду з проханнями допомогти та якось вплинути на лендлордів. Однак єдине, що спочатку запропонували ірландцям, — громадські роботи, на яких можна було щось заробити. Логіка була така: навіщо відправляти на острів додаткове продовольство, якщо в ірландців немає грошей, щоб його купити. Хай спочатку зароблять гроші, а потім отримають продукти. Коли в 1847 році виявилося, що й ця політика не працює, масову загибель ірландців від голоду було вже не спинити.
До 1851 року від голоду загинули до мільйона людей. Ще півтора мільйона — емігрували, переважно у США. Загалом з 1841 до 1901 року населення Ірландії скоротилося майже вдвічі — з восьми до чотирьох з половиною мільйонів.
Великий голод. Сім'я на руїнах свого будинку в Кілларні, 1888 рік. Приватна колекція.
Getty Images / «Бабель»
Боротьба за незалежність
У 1905 році ірландські націоналісти на чолі з журналістом Артуром Ґріффітом заснували партію «Шинн Фейн». Спочатку в її програмі не йшлося про повну незалежність Ірландії — партія вимагала бодай статусу окремого королівства на кшталт Угорщини у складі Австро-Угорської імперії.
На той час навіть серед англійських парламентарів і політиків були прихильники такого або подібного підходу. У самій Ірландії автономії вимагала не лише «Шинн Фейн», але й широкі верстви населення. У 1909 році британський парламент почав обговорювати законопроєкт «Акту про гомрул», який мав повернути Ірландії власний парламент. У 1912 році третю версію проєкту врешті внесли в парламент, але виявилося, що не все так просто.
Значна частина ірландського населення північних графств — Ольстеру — не хотіла автономії. В Ольстері й досі багато протестантів, які лояльно ставляться до Британії. Тому проєкт «Акту про гомрул» викликав обурення на півночі, пів мільйона людей підписали протестний лист проти автономії Ірландії. У 1913 році зʼявилися парамілітарний Ольстерський добровольчий корпус і тимчасовий уряд Ольстеру, які мали завадити католикам-автономістам захопити владу. У відповідь націоналісти почали формувати власні озброєні загони.
У 1914 році «Акт про гомрул» проголосували, але чинності він мав набути лише після завершення Першої світової війни, яка щойно почалася. Ольстер заспокоїли тим, що на нього акт не розповсюджувався і він залишався під юрисдикцією британського парламенту.
Ірландські добровольці зі зброєю. Родичі загиблих під час стрілянини в Дубліні. Вартовий закриває двері казарми Королівських шотландських прикордонників, які брали участь у придушенні Великоднього повстання.
Getty Images / «Бабель»
Але ірландці вирішили не чекати кінця війни. Двадцять четвертого квітня 1916 року в Дубліні спалахнуло Великоднє повстання. Добровольці-націоналісти та соціалісти з Ірландської громадянської армії обʼєдналися і захопили ключові державні будівлі Дубліну. Вони вимагали негайної незалежності для Ірландії.
Лондон відправив 16 тисяч військових, щоб придушити бунт. До 30 квітня повстанці програли. Лідера націоналістів Патріка Пірса й очільника Ірландської громадянської армії Джеймса Конноллі стратили. Однак усе тільки починалося.
Барикада повстанців. Британці танком ламають барикади та двері в Дубліні під час Великоднього повстання.
Getty Images / «Бабель»
У 1918 році на виборах у британський парламент в Ірландії перемогла партія «Шинн Фейн», яка на той час вже відійшла від автономізму і вимагала незалежності. Вона отримала 73 місця в Палаті громад із 707. «Шинн Фейн» почала відповідально виконувати свою програму — відмовилася засідати в Лондоні, створила власний парламент в Дубліні та на першому ж його засіданні в 1919 році проголосила незалежність Ірландії.
Уряд очолив лідер «Шинн Фейн» Еймон де Валера, якого для цього витягнули з вʼязниці, куди його посадили після проголошення незалежності. А міністром внутрішніх справ став Майкл Коллінз — командир озброєних «Ірландських добровольців». До них знову приєдналися робітники з Ірландської громадянської армії, разом вони утворили першу Ірландську республіканську армію.
Лідер «Шинн Фейн» Еймон де Валера (в костюмі) у 1921 році. Арештовані в Дубліні члени «Шинн Фейн».
Getty Images / «Бабель»
Британія за традицією ввела війська. Почалася війна.
З боку ІРА війна була партизанською. Вони нападали на британські конвої, поліцейські відділки, казарми. Влаштували індивідуальний терор проти чиновників і військових. Британці відповідали каральними акціями. Для цього Королівську ірландську поліцію підсилили рекрутами, зробивши її більш схожою на армію. Через колір форми їх називали «чорно-брунатними». Переважно це були англійські ветерани Першої світової, загалом до 10 тисяч.
Саме на совісті «чорно-брунатних» найжорстокіші каральні акції. Наприклад, у грудні 1920 року вони спалили майже весь центр міста Корк — підпалили будинки, в яких, за їхньою інформацією, жили активісти ІРА. Вогонь перекинувся на інші будівлі, але коли прибули пожежники, «чорно-брунатні» відігнали їх пострілами. Зрештою вигоріли понад 300 будівель, зокрема мерія і бібліотека.
Загони ІРА тренуються під час Війни за незалежність.
Getty Images / «Бабель»
За місяць до того в Корку були запеклі вуличні бої, а 21 листопада ввійшло в історію як Кривава неділя — спочатку бійці ІРА вбили 14 агентів британської розвідки, а потім «чорно-брунатні» відкрили вогонь по натовпу цивільних на футбольному матчі. На що ІРА відповіла засідками та раптовими атаками на вулицях міста.
Британія ще відновлювалася після Першої світової, і навіть така партизанська війна обходилася їй надто дорого. До того ж звична тактика не працювала — після чергової каральної акції членів ІРА ставало ще більше. Тому в 1921 році Британія запропонувала компроміс — Ірландія отримує парламент і статус домініону, але шість північних графств Ольстеру залишаються британськими.
Лідери ІРА погодилися і 6 грудня 1921 року уклали Англо-ірландський договір, який проголосив Ірландську Вільну державу в статусі домініону. Але напередодні ратифікації договору в ірландському парламенті лідер партії «Шинн Фейн» Еймон де Валера виступив різко проти. Ситуацію підігрівало те, що влада нової Ірландії мала скласти присягу британському королю, від чого деякі депутати та міністри відмовилися. Стався перший розкол в ІРА та серед ірландських незалежників загалом. Почалася нова війна — громадянська.
Члени ірландського комітету на переговорах з Британією. Підписання англо-ірландської угоди в 1921 році.
Getty Images / «Бабель»
З одного боку були де Валера, значна частина «Шинн Фейн» та ІРА і тодішній міністр оборони Кахал Бру. З іншого — теж частина ІРА, яка тепер стала Національною армією, колишній польовий командир ІРА і міністр внутрішніх справ, а тепер міністр фінансів Майкл Коллінз і навіть засновник «Шинн Фейн» Артур Ґріффіт, який в новій Ірландії став президентом.
У серпні 1922 року Ґріффіт помер від серцевого нападу, а Коллінз загинув у перестрілці з колишніми соратниками. Водночас ІРА відійшла в гірські райони, не витримавши протистояння з Національною армією. Населення переважно бажало пожити спокійно, ірландці не хотіли вбивати ірландців, тому нових рекрутів у ІРА майже не було.
Солдати Першої Дублінської бригади барикадують дорогу і готуються до атаки під час Громадянської війни в Ірландії. Війська Вільної держави стріляють із 18-фунтової польової гармати з вершини Генрі-стріт у Дубліні під час Громадянської війни в Ірландії, приблизно 1922 рік. Вибух під час битви за Дублін, 1922 рік.
Getty Images / «Бабель»
У 1923 році де Валера запропонував уряду мир, і 30 квітня ІРА припинили збройну боротьбу. Хоча «Шинн Фейн» повернулася до парламенту лише у 1926 році, коли скасували вимогу присягати англійському королю. Цікаво, що майже одразу «Шинн Фейн» знову розкололася — де Валера разом із соратниками створив радикальнішу партію «Фіанна Файл».
У 1932 році вона перемогла на виборах, але цього разу де Валера пішов до незалежності іншим шляхом. Повстань не було, натомість він почав потроху міняти законодавство.
У 1937 році парламент ухвалив нову Конституцію, яка скасувала статус домініону, хоча певні звʼязки з Британією залишалися — Ірландія досі була частиною Британської Співдружності. Повну незалежність Ірландія отримала в 1949 році.
Еймон де Валера на сходах урядової будівлі в Дубліні після завершення роботи над новою ірландською Конституцією.
Getty Images / «Бабель»
ІРА, теракти й сучасність
Найрадикальніша частина ІРА ніколи не припиняла свою війну. Навіть у 1923 році, коли де Валера пішов на мирову з урядом і склав зброю, деякі загони не виконали цей наказ. Ба більше, у 1936 році сам де Валера, колишній командир ІРА, а тоді вже премʼєр-міністр, оголосив їх поза законом, а деяких лідерів увʼязнив.
Ірландія тримала нейтралітет під час Другої світової війни, але з 1942 по 1944 рік ІРА влаштувала кілька диверсій та нападів на англійських військових обʼєктах в Ольстері. За однією з версій, на звʼязок з ІРА вийшла німецька розвідка, а диверсії були інспіровані Абвером.
Коли в 1949 році Ірландія остаточно стала незалежною, в ІРА залишився лише один привід продовжувати боротьбу — Північна Ірландія досі була британською. В ІРА її вважали окупованою. Почався період сучасної історії Ірландії, відомий як Смута.
Армійські інженери зносять залишки стовпа Нельсона в Дубліні. Пам'ятник був зруйнований бомбою тижнем раніше — члени ІРА підірвали його на честь п'ятдесятої річниці Великоднього повстання. Солдати британської армії патрулюють квартал Богсайд в місті Лондондеррі під час зіткнень між католицькою меншістю і протестантами, 26 серпня 1971 року.
Getty Images / «Бабель»
Без підтримки офіційної Ірландії ІРА не могли дозволити собі навіть повноцінної вуличної війни з Британією. Тому зосередилися на терактах, диверсіях і раптових точкових нападах. Тільки в 1956 році ІРА провела в Ольстері 600 різних силових акцій.
Головними противниками ІРА тоді були поліція та різні лоялістські добровольчі організації, які також взялися за зброю. Але в 1969 році Британія була змушена ввести в Північну Ірландію додаткові війська. Того ж року ІРА вчергове розкололася — «офіційна» її частина виступила за суто політичну боротьбу, а Тимчасова ІРА продовжила збройну.
В ольстерських містах Белфаст і Деррі ІРА контролювала цілі райони — вулиці перегороджували барикадами, виставляли свої блокпости. І вже лоялісти влаштовували там теракти.
Найкривавішим став 1972 рік. Тридцятого січня британські військові розстріляли мирну демонстрацію католиків у Деррі — 13 людей загинули, багатьох поранили. Ці події відомі як ще одна Кривава неділя.
У відповідь ІРА влаштували серію терактів. Спочатку 20 березня підірвали авто в Белфасті — 7 людей загинули на місці, ще 148 були поранені. А 21 липня відбулася Кривава пʼятниця — півтори години в Белфасті вибухали бомби, загалом близько двадцяти. Девʼятеро загиблих, 130 поранених.
Поліція і пожежники перед будівлею Кримінального суду і військкомату у Вайтхоллі, де вибухнула бомба ІРА, внаслідок чого одна людина загинула та сотні людей були поранені.
Getty Images / «Бабель»
Британія вдалася до нової тактики — заарештованих бійців ІРА почали катувати. Це називали системою «Пʼяти методів» — катування незручними позами, сенсорною депривацією, білим шумом, відсутністю сну і води з їжею. А в 1976 році політичних вʼязнів-ірландців прирівняли до звичайних кримінальних злочинців. У відповідь вони влаштували серію акцій непокори та нападів на охорону. У 1981 році командир ІРА в тюрмі Мейз в Ольстері Боббі Сендс оголосив голодування, яке підтримали ще 22 вʼязні. Десятеро з них, зокрема й сам Сендс, померли. У жовтні того ж року Британія помʼякшила тюремний режим для бійців ІРА.
Двадцять сьомого серпня 1979 року ІРА підірвала яхту адмірала Луїса Маунтбеттена, колишнього генерал-губернатора Індії, який приїхав в Північну Ірландію на відпочинок. Загинув сам Маунтбеттен, один працівник яхти та кілька родичів адмірала, зокрема його 15-річний онук. У відповідь на критику за смерть цивільних в ІРА заявили, що загиблі з власної волі приїхали у країну, де йде війна, тому мали розуміти, що може статися будь-що.
У 1980-х ІРА перейшла до терактів в самій Англії. Двадцятого липня 1982 року бомба вибухнула під час параду військовослужбовців у Гайд-парку і Риджентс-парку в Лондоні. Загинули 11 солдатів. У 1984 році ІРА підірвали бомбу на конференції Консервативної партії в готелі в Брайтоні. А в 1991 році навіть обстріляли з міномета лондонську резиденцію премʼєр-міністра на Даунінг-стріт.
20 липня 1982 року — Тимчасова ІРА підриває бомби під час параду військовослужбовців у Гайд-парку і Риджентс-парку в Лондоні. Від вибуху загинули 11 солдатів. Готель, пошкоджений після нападу ІРА. Бомба вибухнула в будівлі під час конференції Консервативної партії 1984 року. Брайтон, Англія.
Getty Images / «Бабель»
Увесь цей час тривав і політичний процес щодо статусу Північної Ірландії. Ще в 1985 році Ірландія та Британія підписали нову угоду, за якою шість графств Ольстеру залишаються британським, тільки якщо більшість населення регіону це підтримує. А в 1993 році Британія закликала до широких переговорів між усіма сторонами конфлікту й обіцяла амністію всім, якщо у переговорів будуть результати.
Однак щоразу політичним домовленостям заважали нові теракти. У 1997 році, коли частина Тимчасової ІРА почала схилятися в бік перемовин, від них відкололася нова радикальна Справжня ІРА, яка продовжила збройну боротьбу.
У 1998 році уряди Ірландії та Британії, а також усі головні політичні партії півночі — як католицькі, так і протестантські, уклали Белфастську угоду. Основне: Північна Ірландія залишається британською, допоки більшість населення не вирішить інакше на референдумі; у Північній Ірландії формують новий парламент; створюють кілька консультативних рад, куди входять ірландці, британці, католики, протестанти та всі зацікавлені сторони; забороняється будь-яка дискримінація католиків; підписанти гарантують, що будуть використовувати лише мирні політичні методи.
Період Смути офіційно закінчився. Тимчасова ІРА підтримала угоду і до 2005 року саморозпустилася. А от Справжня ІРА — ні. Вони відповіли терактом в місті Ома в тому ж 1998 році, коли від вибуху на карнавалі загинули 29 людей і майже 200 дістали поранень.
Наслідки вибуху в Омі, 1998 рік.
Getty Images / «Бабель»
У 2012 році Справжня ІРА розпалася, але на її місці виникла Нова ІРА. Яка по суті продовжує війну і зараз, хоча в значно менших масштабах. У 2022 році вона взяла на себе відповідальність за бомбу, що вибухнула біля поліцейського автомобіля в місті Страбан. Тоді ніхто не постраждав. У квітні 2023 року Нова ІРА планувала зірвати візит Джо Байдена в Белфаст, але їй це не вдалося.
У сучасних Ірландії та Ольстері ставлення до ІРА залежить від того, про який період і яку саме ІРА мова та кого саме про це спитати. У Нової ІРА зараз майже немає публічної підтримки. З історичними подіями все складніше.
Наприклад, 85% виборців «Шинн Фейн» у Північній Ірландії вважають, що в період Смути треба було вести збройну боротьбу, бо тільки так можна було схилити Британію до перемовин. А 73% виборців Соціал-демократичної і лейбористської партії з цим рішуче не погоджуються і кажуть, що боротьба ІРА забрала забагато життів цивільних.
Ольстером наразі керує коаліційний уряд, до якого входять і представники «Шинн Фейн», і члени пробританської Демократичної юніоністської партії. І там дискусії про методи ІРА теж тривають. Перший міністр Північної Ірландії від «Шинн Фейн» Мішель ОʼНіл публічно заявляла, що альтернатив партизанській війні у другій половині ХХ століття справді не було. А депутати від Демократичної юніоністської партії її за це публічно засудили.
Як казали стародавні друїди, хочеш здобути щастя — підтримай незалежну журналістику: 🔸 у гривні, 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].