З XII століття, відколи в Європі почалися системні гоніння на євреїв, у деяких лідерів громад виникала думка про повернення на Ізраїльську землю та в Єрусалим. У другій половині XIX століття виникла повноцінна політична течія — сіонізм, який мав на меті створити на Близькому Сході незалежну державу євреїв.
Ще в XI столітті до нашої ери давньоєврейські племена заснували в Палестині Юдейське царство. Та на кінець ХІХ століття Палестина вже близько 400 років перебувала під владою Османської імперії, її населяли головним чином араби. І їм, звісно, не подобалося, що єврейські поселенці почали скуповувати та заселяти тут землі.
Під час Першої світової війни британська влада хотіла заручитися підтримкою єврейських громад. У 1917 році зʼявилася «Декларація Бальфура», де британці пообіцяли посприяти «створенню в Палестині національного осередку для єврейського народу». Наступного року декларацію підтримали Франція, Італія та США.
Колишній британський міністр внутрішніх справ Герберт Самуель (у капелюсі) прибуває до Єрусалиму, щоб стати першим верховним комісаром Палестини, липень 1920 року.
Getty Images / «Бабель»
Після Першої світової Османська імперія розпалася, тому Британія отримала шанс виконати свою обіцянку. У 1920 році Палестина потрапила під її управління за рішенням Ліги націй. Решта територій, які потрапили під британське управління після війни, як-от Йорданія, Ірак, Камерун, згодом стали незалежними державами. Але з Палестиною все було складно. Примирити місцевих арабів з євреями-переселенцями ніяк не вдавалось. Між ними спалахували конфлікти, які нерідко переростали в сутички та погроми із загиблими з обох боків.
У 1936 році палестинські араби влаштували масштабний страйк за національну незалежність. Вони вимагали, аби з Палестини забрались і євреї, і британці. Уже наступного року страйк переріс у збройне повстання, під час якого загинули понад 5 000 арабів, близько 300 євреїв і 262 британських солдати.
Британські солдати обшукують затриманих палестинських арабів, 1937 рік. Британський військовий поліцейський обшукує єврея в Палестині, 1938 рік.
Getty Images / «Бабель»
Для розслідування причин заворушень у Палестині британський уряд створив наприкінці 1936 року спеціальну Королівську комісію під керівництвом парламентаря лорда Вільяма Піла. У доповіді, представленій 7 липня 1937 року, члени комісії дійшли висновку, що між арабами та євреями в Палестині існує «нерозвʼязуваний конфлікт», а їхні національні інтереси несумісні. Тоді вперше пролунала пропозиція розділити Палестину на єврейську та арабську держави.
Британія спробувала втілити цей план на практиці, та все застопорилось іще на етапі переговорів з представниками арабського та єврейського народів. Зрештою в 1938 році британський уряд офіційно заявив, що «політичні, адміністративні та фінансові труднощі, повʼязані з пропозицією створити незалежну арабську та єврейську державу в Палестині, настільки великі, що таке розвʼязання проблеми є нездійсненним».
Вільям Піл виступає під час засідання Палестинської королівської комісії в Єрусалимі, 1936 рік.
Getty Images / «Бабель»
Наближалася Друга світова війна. Аби зняти напруженість у Палестині, а заразом і заручитися підтримкою арабів, Британія запровадила обмеження на еміграцію євреїв. Та вийшло тільки гірше. Кілька сотень тисяч євреїв, тікаючи від Голокосту в Європі, нелегально переселилися до Палестини. Радикальні єврейські угруповання почали влаштовувати теракти проти військ Британії в регіоні. А місцеве арабське населення так само продовжувало сприймати британців як окупантів і вимагати власної незалежної держави.
Окрім цього, і в сусідніх арабських державах, як-от у Єгипті, Лівані, Сирії, Саудівській Аравії, лунали заклики до знищення всіх євреїв у Палестині. А ті, своєю чергою, готувалися до збройного протистояння у відповідь. Тим часом до кінця Другої світової єврейське населення Палестини зросло до понад пів мільйона проти приблизно 50 тисяч на початку 1920-х.
Нелегальні єврейські мігранти з Європи прибувають у порт Хайфи, березень 1945 року.
Getty Images / «Бабель»
Зрештою Британії все це набридло. У лютому 1947 року вона заявила, що відмовляється від мандата на управління Палестиною і передає питання про майбутнє регіону на розгляд новоствореній Організації Обʼєднаних Націй.
В ООН створили Спеціальний комітет щодо Палестини. Після довгих обговорень вирішили, що до нього не будуть входити пʼять постійних членів Радбезу ООН. Натомість долю Палестини вирішували «нейтральні держави». У травні 1947-го склад комітету сформували з представників Австралії, Канади, Чехословаччини, Гватемали, Індії, Нідерландів, Перу, Швеції, Уругваю, Югославії та Ірану.
Норвезький політик і генсек ООН Трюгве Гальвдан Лі (праворуч) спілкується з членами Спеціального комітету з Палестини, травень 1947 року.
Getty Images / «Бабель»
До осені 1947 року комітет напрацював кілька варіантів розвʼязання палестинського питання:
- дві незалежні, але обʼєднані економічно держави, а важливе для обох релігій місто Єрусалим мало перейти під міжнародний контроль;
- арабо-єврейська федерація;
- єдина унітарна держава, але з домінуванням одного з народів;
- дві максимально ізольовані одна від одної держави;
- система кантонів з широкою автономією, на кшталт швейцарських, тільки на рівні міст та сіл.
Три останні варіанти майже одразу відкинули як нездійснені, а щодо двох перших розпочалися запеклі дебати. Зрештою більшість країн-членів комісії підтримала перший варіант, Іран, Індія та Югославія виступили за федерацію, а Австралія утрималась. Таким чином ООН по суті повернулася до ідеї «двох держав для двох народів», яку озвучила британська комісія лорда Піла ще в 1930-х.
Карта поділу Палестини відповідно до резолюціїї Генасамблеї ООН від 29 листопада 1947 року. Жовтим кольором виділені арабські території, бірюзовим — єврейські. Зеленим кольором виділено межі попереднього плану поділу, розробленого Спецкомітетом ООН щодо Палестини. Керівники єврейських організацій у США біля макета карти поділу Палестини, який затвердила Генасамблея ООН, 29 листопада 1947 року.
Wikimedia; Getty Images / «Бабель»
План поділу доопрацював окремий комітет ООН. І, на перший погляд, він мав непоганий вигляд. Майбутня єврейська держава отримувала 56% Палестини, але з малозаселеними територіями пустелі Негев у східній частині регіону. Та все одно на єврейських територіях переважало арабське населення — близько 510 тисяч проти 499 тисяч євреїв.
Такий поділ територій передбачав, що обидві держави матимуть єдину транспортну мережу й комунікації, спільно користуватимуться іригаційною системою та природними ресурсами. Посилити звʼязки мав економічний та митний союз, а також спільність валют. Окрім Єрусалиму, статус території під міжнародним контролем отримував також і Вифлеєм.
Бразильський політик, президент Генасамблеї ООН Освальдо Аранья оголошує ухвалення резолюції про поділ Палестини, 29 листопада 1947 року.
Getty Images / «Бабель»
Резолюцію з відповідним планом поділу Палестини висунули на голосування Генасамблеї ООН 29 листопада 1947 року. За неї проголосували 33 країни — головним чином Європа, а також Північна та Південна Америка, проти 13 — переважно країни Близького Сходу, 10 утримались — серед них опинилась і Велика Британія. Таїланд не брав участі в голосуванні. Цього виявилося достатньо для ухвалення резолюції. Вона мала набрати чинності по завершенні дії британського мандата в Палестині у травні 1948 року.
Євреї у Тель-Авіві святкують ухвалення резолюції ООН про поділ Палестини, 29 листопада 1947 року. Демонстрації в Каїрі проти резолюції ООН про поділ Палестини, 16 грудня 1947 року.
Getty Images / «Бабель»
Єврейська спільнота, хоч і мала певні претензії до резолюції, але в більшості вітала її ухвалення. Адже вона втілювала їхню головну мету — створення власної незалежної держави. Палестинські араби, ясна річ, не збиралися віддавати євреям ані клаптика землі. Таку ж позицію мали й сусідні арабські держави. Ще після звіту Спеціального комітету ООН з Палестини єгипетський дипломат і перший генсек Ліги арабських держав Аззам Паша пригрозив євреям війною на знищення: «Це буде небезпечна різанина, яка ввійде в історію поряд із війнами Хрестових походів».
Представники арабських країн у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку перед голосуванням щодо резолюції про поділ Палестини, листопад 1947 року.
Getty Images / «Бабель»
Британці не надто вірили у життєздатність резолюції ООН. У грудні 1947 року останній британський верховний комісар Палестини генерал Алан Каннінгем спрогнозував війну, внаслідок якої територію, виділену під створення арабської держави, поділять між собою Сирія, Йорданія та Єгипет.
Його прогноз справдився досить швидко. Після завершення британського мандата в Палестині опівночі 14 травня 1948 року Єврейський національний комітет оприлюднив Декларацію незалежності Ізраїлю. А вже наступного дня війська коаліції арабських держав увійшли на території Палестини — так почалася Перша арабо-ізраїльська війна. Ізраїль зрештою зміг не тільки відстояти незалежність, а й захопити додаткові палестинські землі. Решту територій, відведених під арабську палестинську державу, як і пророкував генерал Каннінгем, поділили між собою її арабські сусіди. А арабо-ізраїльський конфлікт у регіоні не вщухає й донині.
Ізраїльський офіцер вперше піднімає національний прапор після проголошення незалежності на тлі Першої арабо-ізраїльської війни, 8 червня 1948 року.
Getty Images / «Бабель»
Ми чесно розповідаємо про найсуперечливіші історичні події. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].