Розкажи трохи про себе.
Я навчаюся в одинадцятому класі. Цікавлюся політикою, історією, займаюся громадським активізмом. Став цікавитися цим після повномасштабного вторгнення. Хотілося боротися проти несправедливості, долучитися до чогось важливого і правильного.
Як ти придумав цю ініціативу з памʼятниками?
Це був вересень 2022 року. Тоді ще не було ніякого двіжу з памʼятниками, я і мій друг просто вирішили підняти проблему саме Пушкіна. Ми обмалювали його бюст на станції метро «Університет». А потім за пару днів побачили, що хтось іще обмалював памʼятник Щорсу [біля цієї ж станції] та вже памʼятник Пушкіну [біля метро «Шулявка»]. Думаю, з цього все і почалося. Чому я прийшов до цього? Просто усвідомлював, що мені і ще багатьом киянам не подобаються залишки російської імперської політики на території України. Тож вирішив боротися проти цього в такий спосіб.
Памʼятник Щорсу.
Олег Слабоспицький / «Бабель»
А чому саме памʼятники?
Ну, це ж маркер. Взагалі, тема національної памʼяті, національних героїв, як на мене, дуже важлива. І памʼятники — це символ, Пушкін — це символ і амбасадор російської культури, яка є окупаційною.
У вас є якась група людей, яка займається цими акціями?
Більшість акцій я робив сам. Мене підтримували різні люди, але більше словами, а не діями. Вже зараз, коли є позитивні зрушення, більше людей доєднуються, кажуть, давай разом це робити. Це мої ровесники, однокласники або ті, хто вчиться зараз на першому курсі. Їм так само не подобається засилля російської культури, і вони хочуть щось із цим робити.
Скільки всього таких акцій було?
Треба рахувати. Пушкін, Кирпонос, Космодем’янська, Булгаков. Думаю, десь близько двадцяти усього.
Меморіальна табличка на музеї Булгакова.
Getty Images / «Бабель»
В інших регіонах України теж проводять акції проти російських памʼятників. Ти спілкуєшся з цими людьми?
Так, я бачив ці акції, але проблема в тому, що ці люди теж шифруються і їх неможливо знайти. Але думаю, вони знають, що робимо ми, ми знаємо, що роблять вони, — і подумки точно підтримуємо одне одного. Якби в нас вийшло обʼєднатися, було б круто.
Наскільки сильно в твоєму житті була взагалі присутня російська культура? Як ти до неї ставився?
У мене завжди була проукраїнська позиція, хоча я, напевно, як і всі українські підлітки, теж був русифікованим. Але намагався говорити українською, хоча багато людей з мого оточення були російськомовні. Я довго займався футболом і в цьому середовищі часто стикався з нерозумінням. [До повномасштабного вторгнення] виникали різні контраверсійні ситуації, по типу, а чого українські [футбольні] коментатори говорять про росію як про країну-агресора. У нас спорт багато в чому залишився совковим, тренери та футболісти, в основному, говорили російською. Після вторгнення більшість перейшла на українську. Але влітку цього року мене перевели в іншу команду, і там усе набагато гірше. Багато хто говорить російською, слухає російську музику, через це в мене було багато конфліктів і сутичок. Зокрема тому я перестав займатися футболом, бо було дуже некомфортно в такому середовищі.
Пам'ятник екіпажу більшовицького бронепоїзда «Таращанець» біля вокзалу «Дарниця».
Олег Слабоспицький / «Бабель»
У школі, як і всюди, бувало по-різному. Там теж було і є багато проблем з російською мовою, але я намагаюся якось власним прикладом це змінювати, займатися просвітництвом, якщо так можна сказати. Дехто в школі знає, чим я займаюся, багато хто підтримує. Вчителі коли-як — як ідею може й підтримують, але точно не підтримують методи.
Як ти думаєш, чому когось змінила повномасштабна війна, а когось ні?
Це глобальна проблема, бо дуже багато років було дуже багато усього російського. Можливо, людей не сильно торкнулася війна зараз, у них не воюють родичі, вони нікого не втратили. Тому й не усвідомили, але я не вважаю, що це їх виправдовує. В мене тато воює з 24 лютого, сестри молодші через війну живуть не в Україні. Ну і я сам постійно в Києві, тому війна мене безпосередньо торкається.
Чи є в тебе якась надмета? Чого ти хочеш домогтися своїми акціями?
Ну от зараз Пушкіна знесли, це велика перемога. Я сподіваюся, що Київ позбудеться маркерів російської окупації — це не тільки памʼятники, це і вулиці, і зупинки, і церкви. Ми далі будемо боротися проти Булгакова, причому не тільки проти дошки, а й проти музею — це наша наступна головна ціль. Напевно, надмета — це щоб українська політика національної памʼяті була сконцентрована саме на українських героях.
Getty Images / «Бабель»
А які в тебе плани на майбутнє?
Я планував вступати на політологію в Могилянку, а коли мені виповниться 18, мобілізуватися. Але мій тато, який зараз воює, сказав, що корисніше буде спочатку отримати диплом, а вже потім мобілізуватися. Але це ж дуже довго, тому я поки не знаю, що саме буду робити. Зараз я розвиваюся в темі дронів, хочу стати оператором БпЛА чи отримати якусь іншу спеціальність, яка з цим повʼязана. А далі вже як піде.
А наша надмета — залишатися незалежними та працювати для вас. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].