Є якийсь вичерпний перелік світових чи західних медіа, яким можна довіряти?
На жаль, вичерпного переліку немає. Хоча є різні міжнародні ініціативи, які займаються проблемою довіри до медіа та дотримання журналістських стандартів. Наприклад, свій список сертифікованих європейських медіа має програма The Journalism Trust Initiative, яку заснували «Репортери без кордонів». Але жодні такі списки не будуть вичерпними — у США та Європі надто багато медіа, і на їхній аналіз пішли б місяці, або й роки. За цей час деякі з них змінили б власників, керівництво та редакційну політику, і аналіз довелося б починати заново. Тому аналізувати джерела інформації доведеться самостійно. А ми допоможемо.
Які ознаки якісного медіа?
Для початку просто подивіться, що ви можете дізнатися про конкретне медіа з його сайту. Там має бути сторінка чи сторінки з інформацією про членів редакції та авторів, а в ідеалі — посиланнями на їхні сторінки в соцмережах. Відповідальні медіа також окремо розкажуть вам про свою редакційну політику або місію, бачення та особливості своєї роботи.
Також варто подивитися на стилістику. Хайпові, «сенсаційні» і відверто жовті заголовки, перенавантаження картинками, часто сумнівної якості — це погано. Виважені заголовки, чітке розмежування обʼєктивних фактів і субʼєктивних коментарів та думок — це добре. Будь-які рекламні та партнерські матеріали мають маркуватися відповідною плашкою. Якщо ви бачите, що відверта реклама подається як обʼєктивний журналістський матеріал, — це тривожна ознака. Ну і, звісно, відповідальне медіа намагається посилатися лише на достовірні джерела та уникає сумнівних.
Українські ЗМІ постійно посилаються на іноземні. Вони ж фільтрують свої джерела! Навіщо мені це робити?
Українські ЗМІ теж різні. Інститут масової інформації щороку складає список медіа, які не вдаються до маніпуляцій. Читаючи їх, можете бути впевнені, що там посилань на відверто сумнівні джерела не буде. До речі, «Бабель» теж у цьому списку. Але бувають випадки, коли навіть написану за стандартами новину можна зрозуміти неправильно, не розуміючи, хто саме та в яких умовах її писав. Або цілком правдивий текст може мати занадто жовтий заголовок, який викличе зайві емоції. Тому завжди варто досліджувати першоджерела.
То треба погуглити власників медіа?
Так, але часто прізвище власника чи назва компанії не допоможе щось зрозуміти. Наприклад, американський канал Fox News належить холдингу News Corp медіамагната Руперта Мердока. Але йому належить безліч ЗМІ по всьому світу: британські газети The Sun, The Times, The Sunday Times; американські видання New York Post і The Wall Street Journal; австралійські The Australian, The Daily Telegraph, Herald Sun та багато інших. Все це — різні медіа з різною редакційною політикою, тому що холдинг Мердока займається насамперед бізнесом, а не журналістикою.
Тому в цьому випадку важливіше дивитися на редакційну політику саме каналу Fox News, який був заснований у 1996 році суто для консервативної американської аудиторії. Генеральним директором каналу до 2016 року був Роджер Ейлс — медіаконсультант усіх президентів-республіканців від Річарда Ніксона до Дональда Трампа.
Fox News відкрито підтримує Республіканську партію. Це впливає і на новини про Україну. Якщо республіканці в передвиборчій кампанії використовують тезу про те, що президент-демократ Джо Байден витрачає забагато грошей на допомогу Україні, то ця теза зʼявиться і на Fox. Найрадикальніші тези зазвичай бувають у політичних оглядачів, які беруть відповідальність за свої субʼєктивні думки на себе. Наприклад, власне шоу на Fox веде оглядач Такер Карлсон, який нещодавно назвав Володимира Зеленського «темною силою та інструментом тотального знищення».
Тобто щоразу потрібний аж такий детальний аналіз?
В ідеалі так, але, звісно, на це не вистачить часу. Інколи медіахолдинги мають єдину редакційну політику з найважливіших питань. Наприклад, найбільший такий холдинг в Європі — німецький Axel Springer SE. Йому належать німецькі видання Die Welt і Bild, польське Fakt та американські Politico, Insider і Business Insider.
Axel Springer публічно заявляли, що журналісти усіх їхніх видань мають розділяти певні ідеї — підтримувати НАТО, обʼєднану Європу, територіальну цілісність Ізраїлю, вільну ринкову економіку. Тому можна заздалегідь зрозуміти, яких думок на сторінках цих видань не буде.
При цьому самі медіа цього холдингу дуже різні: Die Welt та Politico — серйозні суспільно-політичні медіа, а Bild — таблоїд.
І що це означає? Bild треба менше довіряти?
В принципі так. Таблоїд у сучасному світі — це щоденна газета або інше видання, орієнтоване насамперед на сенсаційність заголовків та спрощений скорочений формат подачі інформації. Той самий Bild неодноразово звинувачували в порушенні журналістських стандартів. Тому якщо в них виходить стаття про те, як Зеленський сперечається із Валерієм Залужним про долю Бахмуту, не виключено, що журналісти переказують чутки, а не мають у розпорядженні підтверджену інформацію.
Найбільші таблоїди, окрім Bild — британські газети The Sun, Daily Mail і The Daily Mirror, американські The Globe, National Enquirer чи San Francisco Examiner, австралійські The Advertiser і the Herald Sun, польський Fakt та багато інших. Впізнати їх можна за яскравими обкладинками та великими заголовками.
Хоча інколи й таблоїди мають рацію. Наприклад, вони так само попереджали про повномасштабне вторгнення росії в Україні напередодні 24 лютого 2022 року, і робили це багато активніше за більшість серйозних видань. Карта майбутнього вторгнення, яку опублікував Bild, у цілому виявилася цілком правдивою.
Важливо! Таблоїди часто бувають сатиричні за формою, але цілком серйозні за змістом. Їх варто відрізняти від літературно-сатиричних та гумористичних видань, таких як американське The Onion чи українське UaReview, які прямо кажуть, що видумують новини для сміху.
Анонімні джерела інформації — ознака таблоїда?
Ні. Анонімні джерела зустрічаються в різних виданнях, навіть із дуже серйозною репутацією. Це легко пояснити — журналіст міг дійсно поспілкуватися з топчиновником чи іншою людиною, яка володіє релевантною інформацією. Але з безлічі причин ця людина захотіла залишитись анонімом.
У таких ситуаціях читач має просто зважати на цей факт і не довіряти інформації на сто відсотків. Наприклад, текст The Washington Post, у якому йшлося про те, що західні союзники вимагають залишити Бахмут і піти на переговори з росією. Вже за тиждень Джо Байден приїхав до Києва та запевнив, що рівень підтримки України залишається незмінним. І на кінець березня ці анонімні коментарі досі не стали офіційними. Це не означає, що журналісти Washington Post збрехали, цілком можливо, що такі розмови серед американських чиновників дійсно існують. Просто анонімний коментар залишається лише симптомом певних процесів, масштаб яких ми не можемо оцінити. Це був привід для аналізу, але не для паніки.
Буває і навпаки. Наприклад, напередодні 24 лютого газета The Washington Post писала про повномасштабне вторгнення з посиланням на чотири анонімних джерела серед американських високопосадовців. Але згодом розкрила одне прізвище — представника Пентагону Джона Кірбі. Коментар став офіційним.
А прізвище автора матеріалу має значення?
Часто — так. По-перше, не треба плутати редакційні матеріали з колонками. Багато ЗМІ мають спеціальний розділ для публіцистики. Там публікуються колонки конкретних авторів з їхніми субʼєктивними думками, які не претендують на обʼєктивність. Колонки за замовчуванням не редагують ґрунтовно. І редакції зазвичай уточнюють, що позиція автора може не збігатися з їхньою. Тому якщо політичний аналітик Гарун Їлмаз в лютому 2022 року писав для Al Jazzera, що вторгнення росії в Україну точно не буде, це було суто його особистою (помилковою) думкою, а не прогнозом медіа.
У березні 2023 року проросійській групи в соцмережах поширили текст британського журналу The Spectator як доказ того, що «мешканці Донбасу не хочуть бути частиною України». Виявилося, що йшлося про колонку публіциста Овена Метьюза, який не має жодних даних опитувань чи досліджень, а просто так вважає, спираючись на таку ж субʼєктивну думку французької журналістки. Маніпуляція, до якої вдаються пропагандисти, коли посилаються на такі колонки, проста — субʼєктивні думки видаються за обʼєктивний аналіз.
По-друге, біографія журналіста, який публікує щось сенсаційне і контроверсійне, має значення. Наприклад, у лютому 2023 року американський журналіст Сеймур Херш опублікував розслідування, в якому прямо звинуватив США в підриві газопроводу «Північний потік — 2». Херш — лауреат Пулітцерівської премії, який прославився успішними розслідуваннями злочинів американської армії у Вʼєтнамі чи тортур у вʼязниці «Абу-Грейб». Але останні десять років його часто звинувачують у тому, що він поширює конспірологічні теорії та відбілює тиранів. Наприклад, Херш заявляв, що не вірить у застосування хімічної зброї режимом Башара Асада в Сирії.
У найпростіших випадках біографія автора просто дасть зрозуміти, що він псевдоексперт. Тобто людина, яка взагалі не має компетенції робити заяви на певну тему. Класичний приклад — Ерік Драйцер, якого російський пропагандистський канал Russia Today з 2015 року видавав за політолога. Насправді Драйцер продає автомобільне страхування в Нью-Йорку. І навіть якщо ви не дивитеся Russia Today, ви все одного можете натрапити на його «експерті висновки», бо він і зараз веде власний подкаст для американського журналу CounterPunch.
Є якісь ресурси, де я можу перевірити достовірність джерел?
Авжеж, багато організацій і медіа по всьому світу роблять фактчекінг. Перевірити англомовний контент допоможуть: AFP Fact Check від Агентства Франс Прес, Snopes, PolitiFact, Reality Check від BBC, Fact Check від Reuters, Full Fact. Вони роблять зовнішню перевірку фактів — моніторять публікації інших медіа та контент соцмереж і розвінчують брехню, досліджуючи її джерела чи просто вказуючи на відсутність доказів і розбіжності.
Існують і глобальні організації, такі як The International Fact-Checking Network (IFCN) від американського Poynter Institute for Media Studies, яка перевіряє та сертифікує самих фактчекерів.
Якщо треба перевірити новину іншою мовою, можна подивитися список найбільших фактчекерів за країнами. Якщо мова про специфічні медіа, наприклад науково-популярні, то є окремі ресурси — SciCheck, Climate Feedback чи Health Check.
Навпаки, якщо ви не знаєте, де саме перевірити новину чи твердження, то можете скористатися пошуком у Google Fact Check Tools.
Але все ж, чому я не можу просто поширити в соцмережах посилання, яке мені подобається?
Тому що поширення інформації — це відповідальність. Фейки не були б такими успішними, якби користувачі соцмереж не допомагали їх розповсюджувати. Дослідження показали, що до 59% посилань у соцмережах — це репост інформації, яку не читали. Тобто люди часто роблять висновки про зміст лише на основі заголовка. Інше дослідження показало, що, роблячи репост інформації не читаючи, людина починає вірити у власну експертність у тій сфері, якої ця інформація стосується. Таким чином можна самому стати джерелом дезінформації. Тому, перш ніж поширити посилання, варто ознайомитися зі змістом та джерелами. І якщо щось викликає у вас сумніви — не поширювати його.