🎧 Слухайте цей епізод також тут:
Розкажи про своє рідне місто, будь ласка.
Я з Харкова, наразі знаходжуся в Луцьку. Мій Харків — найчудовіше місто в Україні саме для мене. Це моє рідне місто найкращих краєвидів, рейвових клубів, прекрасних людей, супертусовок, меганавчання. Воно для мене завжди в серці, найгарніше, і я обовʼязково повернусь.
Коли ти виїхала?
З Харкова я виїхала у вересні минулого року, моя психіка не витримала, я, напевно, не така сильна вдалася, а ще більше я переживала саме за психіку і безпеку своєї дитини.
Як ви виїжджали?
Ми виїжджали саме в той день, коли прилетіло в нашу ОДА на площі. Ми ночували в підвалі, бо чути, коли летять літаки, щось гуде, і ти не розумієш, що летить і звідки летить. Я всіх своїх умовила піти ночувати в підвал. Звісно, ми не виспалися.
Потім дуже довго шукали людину, яка нас відвезе до певного місця, де нас мали забрати. Потягом ми не наважилися їхати, бо бачили, що відбувається, скільки покинутих речей, скільки покинутих тварин залишалося на нашому вокзалі. Це жахіття, якийсь сюрреалізм. Надворі ХХІ століття, а ти не розумієш, що відбувається, куди бігти, що хапати. У мене не вкладалося в голові, що буде далі. Дуже довго чекали на цього таксиста. Потім місто почали обстрілювати. В мене була паніка, як ми доїдемо, куди ми доїдемо. І в яку сторону летить — ніхто нічого не розуміє. Сіли, так швидко машиною в Харкові я ще не їздила. Спочатку ми виїхали в Харківську область. Там було більш-менш спокійно. В той бік нічого не летіло, дай боже, хай і не летить. Там у нас родичі, жили гуртом, дванадцятеро людей.
Як ви потрапили в Луцьк?
Луцьк ми вибрали навмисно. У мене там рідна бабуся, їхали до неї. Знала, що я тут зможу зупинитися, мені дадуть прихисток, якщо в мене навіть не буде чого їсти, пити ― мені це дадуть. У селі під Харковом я довго сидіти не могла. Панічні атаки, сирени, мене тіпало від кожного звуку. Роботи ніякої немає. Я вирішила, що нерви мої можуть здати, треба щось робити. Коли я щось роблю, мені стає легше — ти відволікаєшся, рухаєшся далі. Я і в селі волонтерила, весь час на телефоні, перекидала одні sms іншим, моніторила чати, шукала хлопцям якісь запчастини. Чим могла, тим допомагала. Але потрібна була справжня робота.
Ким ти працювала до великого вторгнення?
Артдиректором та директором з маркетингу ресторану «Старгород». Також я працювала в дитячій медіашколі викладачем сценічної мови. У нас діти журналісти, актори, діти, які знімаються в рекламах. Дуже класна медіашкола в нас була і є (поки що її не закрили), звичайно, зараз ніхто там не займається. Я вчила правильно розмовляти, працювати на камеру. Вела свята, співала, писала сценарії, втілювала їх у життя. Працювала з дорослими і з дітьми.
Який був перший день у Луцьку?
Нас зустріли рідні. Для мене то була найдовша поїздка на потязі: замість пʼяти годин їхали пʼятнадцять. Ночували у Львові на вокзалі з малим. І потім вже добрались до Луцька. Вийшла і не повірила своїм очам: усе розмірено, все спокійненько. Ввечері мене здивували ліхтарі. У нас у Харкові був блекаут, вимикали все. І не дай боже, у когось світло горіло. Там усім страшно, всі всього бояться. А тут усі на розслабоні, їздить міський транспорт і зовсім по-іншому дихається.
Коли ти відлежалась, подумала про все, що відбулося, і пішла працювати? Скільки на це пішло часу?
Мене завжди рятує творчість. Ми почали з малим гуляти по місту, і я помітила, що на одній з вулиць співають музиканти і збирають гроші. Будь-хто міг доєднатися, заспівати і збирати кошти для ЗСУ. Виступало багато колективів, знаменитих, незнаменитих, дитячих, будь-яких. Я дуже люблю співати, звернулася до того прекрасного молодого чоловіка, кажу: «Допоможіть, мені дуже треба заспівати і зробити внесок своїм голосом». Мені дуже допомогли ― на свій день народження я вже співала на цій алеї. Почала потрохи оживати, пішла в центр зайнятості. Зрозуміла, що за моїм фахом зараз не на часі шукати роботу. Кому потрібно когось розважати, коли навколо війна? Довго нічого не могла знайти.
Потім мені підказали, що є програма з грантами. Це для мене нове. Я ніколи в житті не писала грантів, я не знала, що це таке. Пройшла платне навчання. І самостійно, з третього разу, подала свій грант в останній день. У серпні мені надали грант, і я ожила. У мене ніколи в житті ніколи не було бізнесу. Я навіть не уявляла, звідки я візьму кошти на ремонт приміщення, на доставку того, що мені треба за грантом купити. Я просто не розуміла нічого в паперах. Я не знала, до кого мені звернутися по консультацію.
Я сіла і думаю: «Клас, я виграла грант і що далі?» Це був квест.
Якщо ми уявимо, що в тебе не було б у Луцьку рідних, скільки часу потрібно переселенцям, щоб вони не лежали обличчям до підлоги й не чекали на допомогу від держави?
Таким самим людям як я — я б запропонувала підтримку. Багато людей, які приїжджають у нове місто, почуваються самотніми, нікому не потрібними, перебувають у такій безвиході. Вони не знають, що їм робити, не знають, що тут є, які є програми для переселенців. Багато людей просто закриваються самі в собі, перебувають у своєму світі, чекають, як і всі, на перемогу й нікуди не рухаються.
Нам треба гуртуватись, обмінюватися інформацією. Я розумію, що всі у різному психологічному стані, але якби була якась певна інформаційна платформа, на якій висвітлювалися б усі події — курси, гуманітарна допомога — було б простіше. Ми створили свою групу, щоб обмінюватися інформацією. Де яка гуманітарна допомога, де проходить яке навчання, що для переселенців, як платити за квартиру, якої немає, або на що можуть розраховувати переселенці. Нам, переселенцям, не вистачає інформації і підтримки одне одного.
Хто більше допомагає — держава чи бізнес?
У Луцьку є шелтери, якими займаються громадські організації, так само я знаю, що місто дає гуртожитки, в яких живуть переселенці. Мені пощастило з житлом, дозволили жити в квартирі і платити тільки за комуналку. Але більшості не вистачає коштів на оренду квартир. Грошей на це ніхто не дає. Якщо ми навіть складемо допомогу, яка виділяється державою — це дві тисячі на дорослу людину, а три тисячі на дитину — вийде пʼять тисяч гривень. Це дуже мало. Людині треба піти працювати, влаштувати свою дитину в садочок або в школу. Можливо, у людини є ще чоловік, який або військовий, або так само намагається щось заробити і допомагає. Тому найбільша проблема ― житло. І не кожний зможе жити в гуртожитку, по шість людей у кімнаті. Житло — це ключове.
Щоб ми працювали й далі, нам потрібен ваш донат: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]