🎧 Слухайте цей епізод також тут:
Розкажи свою історію, як ти їхала, що в тебе було вдома, куди ти переїхала?
Я Ірина Добровольська, приїхала зі своєю сімʼєю понад рік тому, 6 квітня 2022 року. Коли почались інтенсивні обстріли, ми вирішили все ж таки виїжджати, але в той час було зручно ― був евакуаційний потяг. Ми поїхали до Львова, нам дуже пощастило, бо ми виїхали за два дні до цієї трагедії з обстрілом на залізничному вокзалі. Добрались більш-менш нормально, звісно, що в потягу було багато людей, але як могло бути інакше ― багато хто хоче виїхати в такий час. Коли ми приїхали на вокзал, то там чекали люди ще з минулого дня. Окрема черга була для тих, у кого маленькі діти, окрема черга, мені здається, для тих, у кого є якісь люди з інвалідністю, ну і просто для дорослих. Люди проводили там дуже багато часу, майже цілий день, без жодних умов, але вони допомогали одне одному. Ми добрались до Львова і поїхали далі ― до Луцька. Тут ми живемо фактично із 7 квітня 2022 року, скоро майже півтора року буде. У принципі, вже адаптувалися гарненько за цей час. Спочатку, я думаю, як кожній людині, хто міняє місце свого проживання, складно через те, що нічого не знаєш, немає друзів, не всі родичі з тобою, змінюється повністю твоє життя, змінюється житло, робота, навіть магазини, у які ти до цього ходив. Але потихеньку адаптуєшся, бо все одно хочеться безпеки, хочеться миру, хочеться спокою.
Учора теж був обстріл ― рівно за рік після того, як обстріляли вокзал, росіяни влучили ракетою в піцерію.
Так, то самий центр: там піцерія, там площа, сквери, майданчики, там всі гуляють. І то ж не ніч була, то ще був вечір і якраз літо, там багато хто був, навіть школярі. Це все дуже-дуже-дуже страшно. Коли дивишся такі кадри, фотографії, а особливо відео, усе одно не віриться, що таке може бути. Бо памʼятаєш, скільки разів заходив у ті магазини, скільки разів там гуляв, бо це якраз наш район. У голові воно взагалі якось не вкладається, що таке зараз коїться.
Ти сказала, що дивишся на свої вулиці. Чим ти займалася у Краматорську? Що в тебе було, яке в тебе було життя?
У Краматорську в мене було доволі гарне життя, у мене було своє житло. Ми нещодавно купили його, а потім почали робити ремонт. Сподівалися, як і всі, що найближчі років 10―15―20 можна буде спокійно жити, відпочивати. Робота була, друзі на роботі. Дуже гарний колектив, працювала поруч із домом. Усе змінилося, то просто жах. І багато в кого була така ситуація. І, звісно, коли все змінюється, стає складно жити.
Коли ти переїхала, що було перше, із чим ти зіткнулася? Що тебе емоційно чіпляло?
Не знаю, мені, мабуть, було складніше багато часу думати й сумувати. Дивишся новини, як дома стає все гірше, як багато загиблих. Саме тоді окупували Маріуполь. Думати про це було складно, а коли я пішла на роботу, мені стало легше, бо, по-перше, у мене тут дуже гарні колеги, а по-друге, коли серед людей перебуваєш ― легше. Учора телефонувала колега, каже, що в неї така депресія і вона вже не спілкувалася з людьми. А я думаю: треба якось виходити на звʼязок, бути серед людей.
Дуже складно, коли нічим не займаєшся і в тебе багато часу про це все думати. А коли працюєш, щось потрібно шукати, щось робити, то воно легше, бо в тебе є справи.
У тебе був якийсь стартовий капітал на перші два місяці?
Ми ж якраз вкладалися в ремонт, здається, відпочивати нікуди не їздили. Усе одно тут є допомога, навіть якщо ти приїжджаєш без капіталу, можна оформити виплати. Найголовніше ― роботу шукати, бо це ж не місяць-два, це надовго. Усе потихеньку можна налагодити.
Безкоштовне житло може якось стимулювати шукати роботу? Бо коли в тебе є щось безкоштовне, це трохи розслабляє.
Ні, мені здається, що це дуже корисно. Єдине ― я не знаю, на який час це повинно бути безкоштовно. Бо якщо назавжди, ніхто нічого взагалі не буде шукати, усі до цього звикнуть. Якийсь повинен бути термін, умовно 6 місяців, коли людина може шукати роботу. Якщо назавжди, то людина розслабиться, звикне до такого життя, ось і все.
А ще мені здається, дуже складно людям похилого віку, вони навіть не завжди наважуються виїхати через те, що точно не зможуть собі знайти роботу. Таким людям обовʼязково треба допомагати.
Підтримка потрібна всім, але в кожного свої запаси, своя робота. Але ж буває, робота неофіційна. Тому знову кажу: насамперед треба підтримувати людей з інвалідністю, похилого віку, людей з дітками.
Що ти зараз робиш у Луцьку? Де ти живеш, чим займаєшся?
Живу разом зі своєю сімʼєю. До речі, ми ще нашого котика перевезли ― їхав до нас через всю Україну. На початку червня я вже вийшла на роботу. Працюю лікарем, мені стало набагато легше.
Спілкуєшся з кимось із Краматорська? А нові друзі в Луцьку є?
Звичайно, я підтримую звʼязок. У Луцьку познайомилась з одним лікарем. До речі, ми до цього працювали у Краматорську в сусідніх лікарнях. Бачила одних своїх пацієнтів, у них маленькі діти, часто бувала в них вдома, то знала їх добре.
Що тобі потрібно, щоб було дуже комфортно жити?
Мені здається, по-перше, житло, по-друге, щоб була робота. Робота ― обовʼязково. І в принципі, я вже зорієнтувалась, де які магазини, ринки, мені вже всього достатньо. Знаю, де перукарні. Важливо, щоб були парки, сквери. На те, щоб зорієнтуватися, потрібно трошки часу, але це нестрашно.
Що б ти порадила переселенцям? Багато хто не хоче покидати свої домівки.
Життя ― одне і все. Немає більше нічого важливого, бо всі будівлі, квартири, коли бачиш, як люди опиняються під завалами, ― воно нічого не варте, усе із собою не вивезеш. Потрібно виїжджати, рятувати своє життя і життя своїх рідних, забирати своїх тварин, а вже на новому місці все налагоджувати. Є люди, є допомога. Ніколи не знаєш, куди прилетить.
Найцінніше ― це життя. Щоб «Бабель» жив, підтримайте нас донатом: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]