🎧 Слухайте цей епізод також тут:
Розкажи про себе, свою історію.
Я Оксана Макарова, із Маріуполя, чоловік мій — військовий, ветеран, який продовжує захищати Україну. Виїхала в самий треш, із сином, із французом [бульдог] і опинилася на іншій стороні країни, аж у Луцьку. По соціальних мережах написала, що нас десять людей із Маріуполя, нам десь треба жити. І люди з Луцька написали: «У нас є хата, ми зараз її швиденько-швиденько намиємо, їздіть до нас». Ми три дні їхали в Луцьк і приїхали. Це було в минулому році, у березні.
Розкажи, як ти виїжджала.
У мене було менше, ніж пів бака пального. Я не ризикувала їхати раніше, тому що думала, що просто стану посеред поля з дитиною, якій півтора року, і все. Я боялась їхати. Я живу біля Драми [Драматичний театр у Маріуполі, який розбомбили окупанти]. Я думала, що Маріуполь — форпост України, все буде окей, звʼязку не було. Чоловік десь на війні, ніхто не приходить, ніхто нічого не каже, ніякий Червоний Хрест до нас не приїжджав. Ти кожен день думаєш, що зараз все закінчиться, завтра перестануть стріляти. А потім, коли Драму розбомбили, коли вже дороги нема, коли вже танк російський їде за вікном, і лежать люди, розумієш, що як би страшно не було, скільки б у тебе бензину не було, треба брати дитину і їхати з міста. Я не знала, де чоловік, що з країною? Стоїть Київ? Не стоїть? Не було звʼязку.
«Лежать люди» — ми говоримо про мертвих людей?
Звісно. Машини по місту не їздили, вже була настільки страшна ситуація в місті. Люди просто йшли по воду, стояли біля вогнища ― не було світла, газу та води. Я останній тиждень із дому не виходила, була в підвалі. Я бачила все з вікна, розуміла, що відбувається, і ситуацію. Це була війна за вікном, і ти просто сподівався, що саме в тебе не прилетить.
А чому ти вирішила в Луцьк їхати?
Я виїхала в Запоріжжя, зʼявився звʼязок, подзвонила чоловіку, кажу: «Все, ми в безпеці». І думаю: «Куди далі їхати?» Я виїхала з ковдрою, каструлею і з горщиком. Що нам їсти, куди їхати далі? Що робити, що в країні? І в соцмережах людина просто відповіла: «Я Олег. Доїдете — тут буде вода, буде опалення, щось придумаємо. Є хата, доведемо її до ладу».
Я у 2014 році переїжджав до Києва, з Луганська, і перша моя хата була така, мʼяко кажучи, жахлива.
Після підвалу в Маріку [Маріуполі], якщо б у хаті була вода — а ми прожили 20 днів без усього, топили сніг і не пили кави, не було де погрітися, ― то будь-яка хата нас влаштовувала.
Що б ти виокремила, що потрібно переселенцям? Бо всі ці гуртожитки та закинуті пансіонати перетворюються на гетто з мишами й тарганами.
Для мене спрацювало найперше, найважливіше ― село. Це була крайня хата перед полем. І в мене була можливість кожен ранок бачити ці поля пшениці, виходити, бачити коників. Там була вода, газ, кухня, умови, але головне ― спокійно. Я там видихнула, і вже за тиждень я змогла зібрати себе докупи і зрозуміти, де я, що я вдома, що це моя земля.
Скільки треба переселенцю, щоб він став на ноги?
Я думаю, що полежати ― три тижні, ще два тижні, щоб просто прийти до тями, переосмислити все. У мене було так: я приїхала, зрозуміла, що дому немає. Я для себе прийняла рішення, що залишаюся тут. Я потрапила в таку атмосферу, де люди мене прийняли, сусіди мені одразу принесли картоплю, сало, іграшки для дитини. Люди, які були зі мною, теж із Маріуполя, швидко зрозуміли, що потрібно заробляти гроші.
От нас було пʼять сімей: один пішов у таксі, хтось пішов на завод фрукти перебирати, хтось іще кудись. Ми тестували простір. Всі ділилися досвідом. Я почала подаватися на гранти. Коли ви всі разом ― хтось може працювати, а хтось побути з дитиною. Ми прожили в тому домі пів року, нам запропонували лишатися скільки нам потрібно. але ми сказали: «Дякуємо», і пішли далі. І вже жили й працювали в нормальних умовах, уже в хороших прямо умовах.
Мені було дуже важко зняти хату, наприклад, у 2014 році. Бо луганська прописка. Ти стикалася з дискримінацією?
Я бачила такі історії, я завжди дивлюся на них і завжди думаю: невже це правда? Я просто не можу в це повірити. Один раз жіночка в аптеці — я тільки приїхала з Маріку, дитина захворіла — я кажу назву ліків російською мовою. І тут позаду мене якась жіночка почала на мене кричати: «Ти на нашій землі, закрий рота». Якийсь чоловік за мене заступився.
Але взагалі тут, у регіоні, жодного разу ні мені особисто, ні машині моїй, ні моїй дитині ніхто ніколи не зробив боляче через те, що я переселенка. Люди можуть підозріло дивитися, ставити якісь питання, щоб просто впевнитися, що я не сепаратистка. Я не стикалася з негативом, мене ніхто не ображав. Мене, навпаки, всі питали, чим вони можуть допомогти. Іноді я читаю страшні історії, як комусь розбили машину за номери. Я не можу в це повірити. А людина, яка сидить у Норвегії, українка, думає: «Так страшно їхати на рідну землю». І не їде. Їдьте. Це все роздуті історії.
Коли ти зібрала себе докупи й вирішила ― треба працювати?
Місяці через два. У нас [вдома] було багато і нерухомості, і грошей, і все було. І знаєш, коли дитина тільки зʼявляється, ти все робиш: дім, ремонт, у тебе все налагоджено. І ти така «хоба!» — і без нічого, переселенка, і чекаєш чоловіка з війни, і взагалі в шоці.
Це який місяць був?
Десь червень, я вже почала рухатися в сторону гранту. Розуміла, що я буду робити собі майстерню. Я дуже парилася через те, що чоловік прийде з фронту, і що ми будемо робити? Я хотіла, щоб у нього вже була якась майстерня, своя справа, і ми могли далі заробляти, щось робити, а не просто чекати. Я хотіла робити атмосферу для нас, для нашої сімʼї, робочої, і щоб у нас усе було ок, показати чоловіку: «Ти працюй, ми тут теж працюємо, все буде добре».
З чого ти починала? Як це було? Розкажи про перші два-три тижні. Що ти зараз робиш?
Я спочатку зробила собі якийсь куточок у цій хаті в селі. У Маріуполі я була підприємцем, у мене була майстерня з епоксидної смоли. Всі дівчата, з якими я працювала, ― вони підтримували зі мною контакт. Всі мені почали відправляти якісь матеріали, щоб я могла починати майструвати. І так зʼявилась ідея робити студію-майстерню в Луцьку. Я зрозуміла, що треба подаватися на грант. А тут чоловік на війні. Треба спорядження. Я подалася ще на одну програму. Спорядження я шити вмію. Купила спершу мікромашинку. Знайшла варіант, як йому пошити це спорядження, відправити, тому що його ніде нема. Тканину мені прислали з Польщі, маріупольці, хтось іще щось прислав. Тобто я шукала варіанти, щоб зробити й відправити.
Ось так зʼявилася майстерня, яка зараз працює. У нас чотири людини, і ми відшиваємо й відправляємо спорядження. Я знайшла собі спонсорів, знайшла можливість працювати, допомагати хлопцям. Майстерня з епоксидної смоли існує, грант я великий теж отримала, але поки епоксидка чекає, тому що я зараз налаштована і працюю тільки для хлопців і для чоловіка,
А хто в тебе зараз працює?
Вони місцеві дівчата. Дуже хотіла найняти переселенців. Думала, зараз прийду і скажу: «Дівчата, давайте до мене, є місця, плачу 20 тисяч гривень». Ніхто не прийшов. Думала, зараз всі просто прибіжать, я хотіла допомагати, я там-сям кричала, що мені потрібні люди, що я допоможу навчитися, що я все покажу. Ніхто не прийшов, взагалі. А потім зрозуміла, в чому справа. Тут регіон, у якому шиють усі.
Зараз я дівчатам пропоную і умови, і зарплати, тому вони до мене йдуть, я рада. В чому проблема переселенців? Вони налаштовані трошки по-іншому, коли опиняються в якихось готелях. У них через якийсь час складається враження, що їм усі винні: принести гуманітарку, дати гроші, зробити умови. У мене такого не було. Треба рухатись, а не сидіти на місці
Ти відчуваєш різницю між громадою Маріуполя, де ти була, і тим, де ти зараз живеш? Сумуєш за рідними вулицями, людьми?
Перший рік я все порівнювала, навіть бруківку, дитячі майданчики, все в мене в порівнянні з Маріуполем. Мені моря не вистачає. Рік пройшов, я зрозуміла, що це зовсім інше місто. Зараз перестала порівнювати.
У Львові переселенців-бізнесменів за ручки водять і кажуть: «Ось вам приміщення, тільки залишайтеся». А все що є в мене ― це моя заслуга. Ніхто мені тут не допоміг нічим. Мені це трошки неприємно. Я бачу до себе відношення як до підприємця — з боку податкової, з боку ще когось, постійно якісь питання, якісь претензії, наїзди. А в принципі, поки мені всього достатньо. Не може ж бути на всіх фронтах однаково, реально? Люди роками копали картоплю, а тут приїхала якась і будує бізнес. Я їм не подобаюся, але мені все одно.
У тебе зʼявилися друзі в громаді?
Я підтягнула сюди маріупольців. Сказати, що близьких друзів я тут завела ― ні. Є розбіжності в поглядах. Менталітет трошки інший. Я навіть церкву собі тут знайшла. Сучасну, модну. Коротше, мені там спокійно, класно, я приходжу на проповідь, слухаю, мене це бадьорить, у Маріуполі я такого не робила. Але тут мені це допомагає. От бачиш, різниця між регіонами на мене вплинула, мені допомагає.
Є щось, що тебе дуже сильно зачепило і тригернуло тут?
Коли дитина пішла в садок. Вона трохи розмовляє російською. Я дуже боялася, що будуть ображати. Я начиталась оцих страшних історій, про те як дітей цькують. Як там цю білявку звуть?
Фаріон?
Так, Фаріон. І я прямо боялася, що мою дитину почнуть ображати, штовхати, бити. Я дуже боялася за дитину. Я скажу тобі, що дарма. Зараз він ходить у звичайний садок, це кайфово. Це наші страхи всередині нас.
У тебе є якісь поради, які можуть допомогти переселенцям?
Я почала гребти в тому напрямку, який мене надихав. Я зрозуміла, де я можу, де я сильна, чого я хочу сьогодні, не висмоктувати з пальця ідею, а дійсно робити. Подумайте, що вас надихає, що вам близьке, чим ви завжди хотіли зайнятися. Ви знайдете для себе варіант, тому що в країні можливостей зараз мільйон. Бездіяльність ― це найгірше.
Люди допомагають одне одному, а ви допоможіть «Бабелю» донатом: 🔸у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].