🎧 Слухайте цей епізод також тут:
- Soundcloud
- Google Podcasts
- Spotify
- НВ подкасти
- MEGOGO (у застосунку)
Друзі, привіт! Це 10-й випуск нашого подкаста «Напалм». І сьогодні ми говоримо з мешканкою Харкова Танею. Про місто, про те, що відбувалося всі дні війни, і про те, що там зараз. Таню, дуже дякую тобі, що погодилася з нами поговорити. У мене традиційне запитання до всіх гостей: розкажи, будь ласка, про свій день 23 лютого?
Я не дуже добре пам’ятаю 23 лютого. Пам’ятаю ніч на 24 лютого: я дивилася засідання ООН. Просто мені було цікаво, що відбувається. Там виступав голова ООН [Антоніу] Гутерреш і говорив, що треба спинити Путіна. Приблизно за пів години почалися вибухи, які я чула просто з вікна. Такий у мене спогад про ту ніч. Потім я пам’ятаю, як ми бігаємо по квартирі, збираємо якісь речі й біжимо у метро.
Що було в метро, коли ви туди прийшли? Там уже було багато людей?
Були вже люди, так. Люди безперервно йшли. Здебільшого це були сім’ї з дітьми, з собаками, з котами. Ми живемо поруч, наша квартира поряд зі станцією метро «Студентська». О 5 ранку відчиняється метро, і вже за годину було багатенько людей. Усі лавки були зайняті, і сходи. Чесно сказати, це виглядало дуже моторошно. Ніхто не розумів, що відбувається. Самі працівники метро теж нічого не розуміли. Коли вже стало зрозуміло, що таки війна, вони почали допомагати людям в метро, відкривати фонтанчики з питною водою, які ми раніше бачили лише на навчальних відео.
Ти пам’ятаєш перший тиждень? Бо спочатку ніхто не розумів, наприклад, що відбувається в Харкові. Коли почалися щільні обстріли?
Уже все сплелося. Першими у нас постраждали будинки на околиці міста. Це вулиця Бучми, Північна Салтівка. Туди почали потрапляти снаряди. Спочатку не вірилося, що таке може бути в Харкові. Постійно кількість обстрілів та зруйнованих будинків збільшувалась, і це не припинялося. Вже стало зрозуміло, що це не просто прилетіло, а це постійно відбувається. Відтоді нічого не змінюється. Останні дні, як нам здається, трошки менше обстрілів. І ми маємо надію, що все ж таки Збройні сили України відтискають окупантів від міста, і тому ми менше чуємо вибухів. Хоча це може бути ілюзією, бо і вночі, коли ми спимо, бахає, і під вечір постійно стрільбу чуємо.
Яка в місті ситуація з продуктами, ліками, водою? Я розумію, що під постійними обстрілами не дуже походиш, якщо це Салтівка.
Якщо глобально оцінювати гуманітарну ситуацію, то в Харкові серйозних проблем з отриманням продуктів, з водою, з електрикою не було. Якщо потрібна гуманітарна допомога, її можна отримати. Є багато відділень «Нової пошти» та «Укрпошти», де надають цю допомогу. Так, там треба стояти в чергах, це може тривати по кілька годин. І це небезпечно, бо скупчення людей. Але отримати допомогу можна. На Північній Салтівці розбиті будинки, люди там смажать їжу на багаттях. Людей, які залишаються там, все ще багато. Хоча є варіанти евакуації. І міська рада пропонує то в метро переїхати, то в інтернати, заклади різні підготовлені.
В області гірша ситуація. Бо за останніми даними, 24 громади із 56 — тимчасово окуповані. І що там відбувається, ми знаємо тільки уривками. Найскладніша ситуація на Ізюмському напрямку. Так само окуповані Липці, в бік кордону з росією. Пропагандистські російські медіа виставляють відео, де окупанти там щось підвозять. Незрозуміло, наскільки цього вистачає. Ми знаємо історії, людей з конкретними прізвищами, які в окупації ліпили собі млинці із соломи, бо нічого було їсти. Брали недоїдки, залишені окупантами, оці паштети з написами «армія росії». Людям доводилося виживати.
Влада пропонувала виїжджати з міста? Були ж евакуаційні поїзди з вокзалу.
Так, «Укрзалізниця». Перший місяць багато було охочих виїхати, була паніка, скупчення на вокзалі. І тривалий час були евакуаційні поїзди. Люди чекали годинами, щоб на них потрапити, можна було й добу просидіти. Зараз евакуаційні поїзди призначають час від часу. «Укрзалізниця» це все публікує. Але зараз налагоджені і регулярні поїзди, тому можна виїхати. Водночас є автобусні волонтерські можливості. Досі існують волонтерські організації, які своїми силами вивозять із Харкова, і це працює.
Чи хтось повертався? Може, хтось виїхав у перші дні й потім повернувся?
Так, ми такі історії як журналісти висвітлювали. Наприклад, була дівчина, яка повернулася за 2–3 тижні. Були потяги, на яких поверталися з Польщі, з інших країн. Люди пояснювали, що тут залишаються їхні рідні, або хтось близький, хто воює і обороняє місто. І самі вони не можуть увесь час перебувати за кордоном. Поверталися й ті, хто просто відчуває свій зв’язок із Харковом. Хоча небезпека залишається, щодня обстріли, гинуть люди. Якщо снаряд прилітає не в будинок, то він прилітає в машину. Двоє людей вчора згоріли живцем просто на проспекті селища Жуковського. Їхала легкова машина, і в неї потрапив снаряд. І такі історії щодня відбуваються.
Щодо завалів. Був цілий десант із людей, які поїхали розбирати те, що було в Бородянці, від якої нічого не залишилось, або в Ірпені. Десь за тиждень там усе розібрали. Я розумію, що ситуація інша, тому що в Київській області зараз немає обстрілів. Як у Харкові із завалами, їх розбирають? Хто це робить?
Завали розбирають рятувальники. Перші тижні на посилення харківським рятувальникам поїхали підрозділи із сусідніх областей — Полтавської та Сумської. Не всі завали розібрані на цей час. За даними міськради, це понад 1 900 будинків тільки житлових, які зруйновані або напівзруйновані. Окремо волонтери таким не займаються, або я просто не знаю. Але знаю, що є ініціатива ДСНС підключатися на допомогу рятувальникам. Можливо, такі випадки є. Але в умовах постійних обстрілів не впевнена, що рятувальники допускають цивільних до розбору завалів.
Ти пам’ятаєш 2014 рік у Харкові: мітинги й прапор «ХНР». Чи змінилися настрої людей у Харкові після початку цієї війни?
Так. Люди говорили, що ми [з росіянами] сусіди і «братські» народи. Після того як в їхній будинок потрапляє снаряд, вони бачать цю агресію наживо, уже ні про які розмови про «братські» народи не йдеться. Журналісти, які «в полі» працюють, постійно зустрічають людей, які хотіли б звернутися до путіна. Вони звертаються напряму, це для них можливість сказати: «Що ти витворяєш?!» Це все часто супроводжується нецензурною лайкою, бо інших слів просто немає, коли ти стоїш на руїнах своєї квартири, в яку ти вклав все, і в тебе нічого не залишилося. Напередодні зустріли дідуся, який прийшов до будинку, а в нього чотири верхні над ним поверхи склалися в його квартиру після обстрілу. В нього не залишилося ні посуду, нічого. Він сидить на лавці біля під’їзду, який просто сплюснувся. Які тут слова можуть бути до росії? Симпатії ніхто не висловлює. Але, якщо вірити даним прокуратури та СБУ, [в Харкові] постійно затримуються люди [яких підозрюють у співпраці з ворогом].
Коригувальники?
Так. Або досі пишуть у соцмережах на підтримку росії. Такі історії все ж трапляються. Ти правильно сказав, що до всіх цих подій Харків вважався напівватним середовищем. Хоча коли відбулося вторгнення, то, попри чиїсь прогнози, верхівка нашої влади, ані міська, ані обласна, не здала місто. Це спричинило хвилю патріотичних висловлювань на її адресу.
Цікаво, а що Міша там робить?
Добкін?
Так!
Ми знаємо, що він живе, там де і жив, у Лісопарку. Це одна із зон, яка постійно обстрілюється. До нього на подвір’я прилітали снаряди «Градів». І це можна побачити в інстаграмі. Його риторика дійсно змінилася. Він у своїх соцмережах висловив публічну підтримку Володимиру Зеленському.
Він збирався волонтерити. Але не знаю, чим ця історія закінчилася.
Так. Серед останніх постів у нього: хочу обміняти свій Harley, мотоцикл, на машину для ЗСУ. Отака ситуація, він висловлює підтримку Збройним силам.
Але дивно, чому він не виїхав? У нього ж купа квартир у Києві була.
Війна змінює людей.
Як змінилися умови твоєї журналістської роботи?
Я щодня сплю у підвалі. І працюю звідти. В мої обов’язки входить діджитал «Суспільного. Харків» — телеграм, інстаграм, ютуб, стрічка на сайті, усі ці штуки. У нас є люди, які працюють «у полі», їх стало менше, бо не всі у Харкові. І не всі знають особливості роботи під час воєнних дій. Так історично склалося, що від моменту вторгнення на всі гарячі точки або у звільнені села, де можуть бути заміновані території, виїздить наш шеф-редактор Слава Мавричев, а інші працюють у місті. Він більш-менш підготовлений, розуміє, як діяти в екстрених ситуаціях. Хоча безпечних місць зараз у Харкові немає. Є рекомендація усім працювати з підвалів, із безпечних місць, із бомбосховищ. Виходити на вулицю зрідка і тільки на завдання, щоб максимально зберегти життя всіх. Щодо зв’язку, у нас є можливості, інтернет забезпечили, світло у нас є.
Ой, у нас тривога. Останні дні не сказати, щоб багато тривог, трошки таки поменшало.
Звук тривоги треба на щось поміняти. Бо чути це неможливо.
Я не знаю, можливо в Києві уже більш відповідально ставляться до тривоги. Але в Харкові це зараз просто ілюзія. У нас не всюди її чути. І не всі люди реагують, почали зволікати [з переміщенням в укриття]. Але цього робити не можна. Кілька днів тому ми стали свідками, як людина йшла і наперед не думала, де їй сховатися. Просто посеред дороги загинула. Нам потрібно постійно пам’ятати про те, що гуляти не можна.
Я бачив якесь відео, де в центрі Харкова висаджували квіти.
Так. Це у нас така метаморфоза міста. Попри обстріли комунальники працюють як несамовиті. І коли для всіх існує така категорична рекомендація не перебувати на вулицях, ми бачимо, як вони висаджують квіти й постійно працюють на всіх можливих ділянках. З одного боку, ми маємо бачити, що життя триває, і не сумувати, але з іншого — під час такого прибирання у парку Горького дістав поранення озеленювач. Слава богу, що з ним все окей, його виписали з лікарні. Але писали, що поряд із серцем пройшов осколок, і нічого доброго в цьому немає. У мене є багато запитань до міської влади щодо такої несамовитої роботи комунальних працівників.
У Луганську у 2014 році, коли почалася війна, були обстріли міста, і при цьому міський голова, тоді Сергій Кравченко, виганяв комунальників садити петунії.
Так, але все ж багато комунальників роблять це не з-під палки. Це видно з їхніх слів, коли ми спілкуємося. Це їхні почуття. Вони самі виходять і хочуть показати, що місто живе, місто працює і місто ми відновимо. Ми маємо поставити їм пам’ятник після всього, що вони роблять. Але велике питання до міської влади, наскільки вони бережуть цих працівників? Чи не можна у певних районах відкласти роботи?
Можеш описати, як виглядає твій типовий день?
Я вилажу з підвалу і починаю приймати весь контент, що його напрацьовують наші колеги. Щоб виставити в телеграм.
Ти працюєш у сховищі?
Я в приватному будинку знаходжуся, вдома, у нас є підвал. І коли обстрілів немає, то можна працювати з дому, вилізти з підвалу. Наш шеф-редактор також перебуває у сховищі у себе вдома. Хтось виїхав і працює дистанційно, хтось — із підвалів, з квартир. Є монтажери. Є відповідальні за соцмережі.
А як виглядає побут? Кав’ярні, наприклад, працюють у місті?
У центрі поступово відкривається бізнес, а от у нас нічого такого немає. Є одна піцерія, яка на доставку працює. Відкриваються на свій страх і ризик. Обстріли ж постійно відбуваються. Сімнадцятого квітня був потужний обстріл центру міста, постраждало багато магазинів, п’ятеро людей загинуло, понад двадцять дістали поранення.
Про область багато чого ми не знаємо. Я підписалася на всі можливі чати, які є. Хоча там і зв’язку часто немає, але люди якось видираються на дахи, пагорби, ловлять зв’язок і намагаються передати щось своїм рідним або просто написати в мережі. Вакуум інформації — це дуже болісно. Про те, що відбувається в селах, які під постійним вогнем. Як людей змушують їхати в Бєлгород. Там з ними обривається зв’язок.
У них забирають телефони, і там є фільтраційні табори. Ти повинен пройти фільтрацію, запитують, як ти ставишся до росії, до війни. І, наскільки я знаю, ті, хто не пройшов фільтрацію, зовсім зникають. Що з ними відбувається далі, ніхто не знає. Скільки таких людей — теж невідомо наразі.
Я знаю випадки, коли люди можуть виїхати через росію в Європу. Знаю конкретних людей, які вирвалися в Естонію. Але знаю також, що там багато дітей. Була історія, [коли росіяни] шантажували жінку тим, що заберуть у неї паспорт, а без паспорта там нічого не можна зробити, навіть купити сім-карту. Людей дійсно в таборах розпитують [про лояльність до росії].
У тебе не було думки виїхати з Харкова в якийсь момент?
Такі думки час від часу приходять. Коли падають снаряди все ближче і ближче. Нещодавно за вулицю від мене впали «Гради». Просто за одну вулицю, можна пішки за хвилину-дві пройти. На проспекті, який поряд з моїм будинком, теж пожежі, стирчать снаряди по вулиці. Я думаю, що якщо ця тиша, яка зараз встановилася, буде постійною, то можна буде залишатися. А якщо ні, і війна справді прийде в наше селище, то треба буде їхати. Щонайменше в центр міста, а то і взагалі за межі.
У кожної людини свій запас міцності нервів. Це абсолютно нормальна історія.
Така проблема для багатьох людей постає. Вони прив’язані до свого майна або до своїх родичів. Але зараз навіть людям з інвалідністю або з тваринами реально з волонтерською допомогою виїхати. Довезуть і посадять на потяг. Але люди думають, що їм ніхто ніде не допоможе.
Вони кажуть: «Ми їдемо в нікуди і ми там нікому не потрібні».
А потім ми бачимо, як на Івано-Франківщині за ними бігають і десять банок меду, і що тільки не дають. Люди відгукуються дуже. Ми бачимо історії героїзму і людяності — це не на одну книжку історій.
Дуже дякую тобі, що погодилася поговорити.
Будь ласка.
З нами сьогодні була Таня Федоркова із Харкова, яка увесь цей час була там. Вона журналістка. Я сподіваюся, що все буде добре. І, якщо ти будеш у нас, обов’язково заходь.
Дякую дуже. Приємно було поспілкуватися. Всім привіт. І взагалі, все буде добре.