🎧 Слухайте цей епізод також тут:
- Soundcloud
- Google Podcasts
- Spotify
- НВ подкасти
- MEGOGO (у застосунку)
Друзі, привіт. Це черговий випуск нашого подкасту «Напалм». Слухайте на всіх платформах — від Apple до Megogo. Сьогодні ми розмовляємо з Настею, яка виїхала з окупованого міста Старобільськ на півночі Луганської області. У Насті важка історія, її шлях був дуже довгим. Але почнемо, певно, з того, що я дуже радий тебе бачити та чути, радий, що ти в безпеці.
Який в тебе був нульовий день війни? Тобто 23 лютого?
Я добре пам’ятаю день до війни: ми пішли з подругою гуляти, пити пиво. Це був перший теплий день, ніщо не віщувало біди. Єдиний індикатор, що щось не так, — ми знайшли мертву пташку, яку я фотографувала. Був чудовий захід сонця. У нас є мережа канцелярських магазинів, які є дуже політично активними. І моє останнє фото, як у челенджі, це фотографія цього магазину — там висів величезний прапор «Зелену банду геть». Ось таким був день.
А як було вночі, коли почалася війна?
У нас все було дуже спокійно, але десь о четвертій чи п’ятій ранку ми прокинулися від вибухів. Це був район неподалік від нашого дому. Пролунали два вибухи, були розтрощені 6—8 триповерхових будинків і база будматеріалів. Ось таким був цей ранок. Я отримала повідомлення від своєї подруги, яка тікала від «лнр» і жила у Старобільську. Вона написала: «Настя, мені дуже страшно, можна я тепер буду жити з вами?» Я відповіла: «Окей, звісно, приходь, чекаємо на тебе».
Якщо ти бачила фото з Києва, то Житомирська траса була заповнена людьми — вони тікали від війни. Чи було у вас таке? І чому ти не поїхала?
Перший день у мене було, як кажуть, тотальне отріцалово. Я взагалі не розуміла, що відбувається. Прокинулася, вирішила випити трохи кави. Пішла до магазину, заходжу кажу: «Можна мені кави?» Там побачила кілька десятків людей, які скуповували борошно, консерви тощо. І не розуміла, що взагалі не так. У перший день я тотально не могла сприймати все, що навколо відбувалося. А щодо людей, звісно, трафік був більш щільний, але в нас немає згуртованості, тому хто мав машину — поїхав. Не було такого: «Я їду, сусіде, може, ти теж хочеш поїхати зі мною?» Просто всі тікали як щури. Уночі та вранці. Уже вдень була спокійна атмосфера.
Коли зайшли російські війська?
На третій чи четвертий день війни. Вони почали поступово заходити. Яскраво пам’ятаю цю першу тачку із буквою Z. Було дуже страшно. У мене взагалі ледь не віднялися кінцівки, бо я опинилася в якомусь сюрреалістичному фільмі, антиутопічному. І я пам’ятаю, як перші танки зайшли в місто. Водночас люди намагалися скуповувати все, що було, тобто паралельно з танками стояли величезні черги до аптек і банкоматів. Деякі особи намагалися продати свою чергу. Я зустріла кількох хлопців, які були дуже войовничо налаштовані, але це, на жаль, меншість. Вони дуже чекали цих танків, щоб піти та обісцяти їх.
Як поводилися окупанти, що вони насамперед робили?
У перший день війни ще працював ПриватБанк і можна було зняти десь 3 тисячі гривень, тому черги були на сотні людей. Далі інтеграція «лнр» відбувалася дуже швидко, на відміну від 2014 року, — прапори, техніка, таблички їхні для адмінбудівель завезли буквально за два дні. Ти прокидаєшся наступного ранку, і вже на всіх адмінбудівлях вони встановлюють свої «лнр», «народна республіка» тощо.
Ми були в Бучі та бачили на власні очі всі ці жахи. Як було у вас? Вони не чіпали людей? Чи чіпали?
У перший день війни були ж вибухи, але старобільчани вважають, що це Україна сама себе [бомбить]. Я та інші мешканці Старобільська не бачили мертвих тіл, але стан, коли ти перебуваєш у Північній Кореї, морально дуже дивний. Ти можеш сходити купити собі пивка, посидіти, подивитися на сонце, але водночас ти ніколи не знаєш, коли в тебе відберуть мобільний телефон на перевірку, коли виб’ють двері чи вікна, щоб перевірити, хто до чого причетний. Зрозуміло, що всіх людей, які були пов’язані з військовими структурами, перевіряли, возили «на підвали». І частина з них досі десь там. У нас не було конкретної Тероборони, тож ми навіть не знаємо прізвищ цих людей.
Ти маєш на увазі списки зниклих?
Так. Хтось знає, що сусідів немає, що їх немає вже довго, але це бабка бабці сказала. Ніхто не відстежує долю цих людей, ніякої бази немає. Але ж у нас у перші дні війни спалили військкомат, за що я дуже вдячна.
Тому що згоріли всі справи особисті.
Так, тому що там були всі справи, усі працівники військкомату відразу залишили місто, а справи всі залишилися, списки всі залишилися. Якась добра людина спалила військкомат.
Ми розмовляли із Сергієм Гайдаєм, який очолює область, він сказав, що це був стратегічний крок. Якби боролися за Станицю і за Сватове, наприклад, або за Старобільськ, втратили б дуже багато людей і не втримали б лінію фронту. Як поводилася поліція? Чи просто всі поїхали?
Усі зникли та поїхали вже в перший день війни. Я не бачила жодного представника правоохоронних органів. Тобто це для мене взагалі було дуже дивно. Тому що дивишся Instagram, бачиш там Тероборону, поліцію, усіх інших. але виходиш на вулицю — тупо пусто, немає ніякого опору.
Мені це дуже дивно було: у вас 8 років був «Айдар», готель і кафе «Айдар». Старобільськ вважався містом, яке не захопили у 2014, і ми думали, що там все буде добре.
Але я думаю, що весь «Айдар» переїхав до Сєвєродонецька, тому що там зосереджені їхні сили. Але я не впевнена в цій інформації.
Розкажи, через скільки днів ти поїхала звідти?
Я поїхала дуже пізно, пережила всі хвилі, коли вже всі поїхали. Хтось уже до Берліну доїхав. А я весь цей час була вдома, могла слідкувати за всіма подіями. І поїхала майже за три тижні. На моїх очах встановлювали їхню так звану владу. На моїх очах приїжджали люди з Рубіжного, Сєвєродонецька.
Цікаво про Рубіжне. Розкажи про біженців, бо місто дуже сильно обстрілюється. Нам пишуть люди, що в бік України поїхати з Рубіжного не можна, тому тікають у Старобільськ.
Важко сказати. Знайомі мені казали, що є можливість виїхати з Рубіжного в бік України. Звісно, це небезпечно, але й до Старобільська їхати небезпечно. Але більшість вирішили їхати до Старобільська, «лнр» активно включилася в цей процес. Вони вивозили людей в тентах, у фурах. Максимально сприяли тому, щоб перевозити їх до Старобільська.
Вивозили на окуповану територію?
Так.
Вивозили в росію примусово чи ні?
Щодо цього, не знаю. Тільки щодо Луганської області. Це вочевидь спланована акція, тому що коли в тебе буквально немає будинку, ти вже їдеш будь-куди.
Може ти бачила, як старобільчани поводилися з тими, хто виїхав з Рубіжного? Допомагали чи ні?
Допомагали, але в нас немає такої згуртованості, як, наприклад, у Києві чи в західних областях. Штаби гуманітарної допомоги дуже поодинокі, немає єдиного центру. На цьому тлі «лнр» запропонувала свою допомогу, вони зробили тенти з чаєм та «Мівіною». Люди їдуть, намагаються попасти в будь-який двір, питають, чи можна у вас заночувати — так це відбувається.
Як сарафанне радіо.
Так, у нас же немає зв’язку мобільного, майже немає інтернету, тому люди ізольовані. І дуже багато випадків, коли люди просто губляться. Тому що їх вивозять, вони не мають зв’язку з родичами, не знають території. І я бачила дуже багато оголошень про загублених людей.
Як ти користувалася зв’язком? Як відбувалася комунікація із зовнішнім світом?
По-перше, вони ж захопили телевежу й одразу увімкнули російські канали. По-друге, вони вимкнули всі банкомати, термінали, мобільний зв’язок, інтернет. Ну, інтернет трохи працював. Я не знаю технічних моментів, але потрібен був vpn. Люди збиралися біля деяких точок посеред міста, по 20—30 осіб, намагалися подзвонити родичам. Люди небайдужі, у кого був альтернативний провайдер, вивішували на вікна назву мережі, пароль, біженці скупчувалися біля вікон і намагалися зв’язатися зі своїми родичами.
Що було із продуктами, які вони були?
Перші дні війни у всіх була паніка, скуповували борошно, товари першої необхідності. Але я не відчула жорсткої кризи на собі та на своїй родині. Може, ми більш спокійні, я не знаю. Потім потрохи почали завозити рандомні товари з росії, не дуже нормальної якості. Ковбаса була дефіцитом, я навіть пам’ятаю, як перший раз завезли ковбасу з росії і були черги в кілька десятків людей. Кілограм цієї ковбаси коштував близько 400 гривень. Усе було дуже дороге. Не було багатьох товарів, супермаркети закрили, але я трохи тішилася з того, що маю зі старобільчанами різні смаки. Усі дуже активно скуповували ковбаси, якісь сири, горілку, а спортивні товари та протеїн залишалися. Тому для мене й було терпимо.
Ти знаєш, у якийсь день ми пішли в «Сільпо» [у Києві]. І там не було молока взагалі ніякого, окрім…
Вівсяного?
Так, і все інше, що використовують у кав’ярнях третьої хвилі.
Я була королевою вівсяного молока кілька тижнів. Ще залишилося IPA гарне, тож я була взагалі задоволена. Завезли білоруське пиво, кажуть, що воно не дуже. Мінське пиво — це дволітрове, розлетілося в перший же день. А IPA чекало на мене кожен день.
Як виглядав твій день в окупації? Можемо без особистих подробиць.
Оскільки не було інтернету, я не могла працювати. Єдине, чим я рятувалася, — прокидалася і цілий день блукала містом. Дивилася, що де відбувається, скільки де військових, які бази позаймали. Як люди до чого ставляться, які товари є. Я намагалася для себе вигадати якісь квести. Наприклад, купити щось і принести додому маломобільним людям.
У мене перші кілька тижнів від Києва було важке відчуття, тому що тут перерили все окопами й дивитись на це було не дуже класно. У тебе було відчуття, що це не твоє місто?
Перші кілька днів після окупації я дуже плакала і бігала по будинку з криками, що в мене відібрали мій дім. Але потім звикла до цієї ситуації. Ми з друзями почувалися як прибульці, тому що кожен день по кілька разів бачили цих військових. Усе місто в тачках із буквами Z. Ми дуже жахалися цього і розуміли, що інші люди у Старобільську дуже спокійно сприймають все, що відбувається. Відчувалася якась дереалізація тотальна, сюрреалізм. Було відчуття, що це з нами щось не так. Нам здавалося все дивним, неправильним, незрозумілим, і ми не могли зрозуміти, чому для інших це окей.
Ми з тобою жили в Луганську і вже одного разу це бачили. І в нас не вистачило моральних сил зрозуміти, що це може статися вдруге.
Так.
Ти вирішила їхати. Як це сталося і що цьому передувало?
Усі поїхали, і я теж. Я переживала щодо ескалації всіх подій, вже оголошувалися «референдуми». І вирішила їхати. Був варіант виїхати через Дніпро, але це було небезпечно. Інший варіант — через «мордор». На жаль, старобільчани виїжджають дуже тихо і не діляться інформацією.
Не діляться, як це зробити простіше?
Так. І ти маєш знаходити цю інформацію по дрібних частинках, це досить тяжкий процес. Ніхто навіть зі знайомих не каже: «Я виїхав так і так», «Давай зі мною», або «Я маю вільне місце в машині». Взагалі ніяких публікацій чи оголошень немає. Роби, як сам можеш, і покладайся тільки на себе.
Ти їхала машиною, я правильно розумію?
Спочатку довелося найняти машину, бо я не маю власної.
Так, я розумію. А скільки це коштувало? Приблизно.
Дві-три тисячі гривень. Потім ти їдеш десь півтори години.
Їдеш у бік кордону і потім стаєш у чергу на перехід?
Так. Стаєш у чергу, черга займає від 7 до 12 годин.
Тебе допитують, коли ти переходиш?
У процесі переходу тебе допитують, але це вибірковий процес — якщо тобі не пощастить.
Чи перевіряли телефон і ноутбук?
Ноутбук намагалися перевірити, але він йде за градацією перевірки вже останнім. Тому якщо ти не викликаєш особливої підозри, твій ноутбук не перевіряють. Спочатку телефон, особисті дані.
Я чув, що перевіряли сліди від автомата можливі, від приклада. Це ж потрібно роздягати людей.
Частково роздягають, якщо мають підозри. Когось роздягають, когось ні — це індивідуально.
Яке було ставлення росіян, коли ви їхали до кордону з Європою?
Знайомі росіяни повідомили, що вони не розуміють, як можна їхати до Європи в цей час. І якби ми залишилися в росії, вони б нам відшкодували частину витрат на дорогу, надали б житло. Але оскільки ми їдемо в Європу, то до нас було негативне ставлення.
Тобто вони не розуміють, чому ви не залишились в росії?
Так. Там же класно, там же все для нас є.
І бомби, і «Гради», і літаки.
Так.
Ви перейшли кордон, потім у Європу, і що було далі?
Ми ще мали додатковий допит на виїзді. А потім вже кордон в Європу. Спокій прийшов тільки тоді, коли ми перетнули кордон. Я не маю ніяких негативних історій про Європу після перетину кордону.
Це відчуття, яке я забув і хотів би відчути ще раз.
Спокій? Але я все одно думаю, що в мене жучки в телефоні, постери з моїм обличчям всюди розвішані. Десь там.
Це просто ПТСР, він мине, і все буде добре. Чим ти зараз займаєшся?
Ми швидко пройшли частину бюрократичних процесів. Зараз я намагаюся продовжувати працювати, але розумію, що незабаром буде звільнення.
А який у тебе статус? Це не біженство.
Тимчасовий прихисток.
Тобі надали документи, що ти тимчасово можеш там залишатися?
Так, і я ще чекаю на інші документи. З мого досвіду, все дуже організовано і доступно.
Є поруч гуманітарний центр?
Тут багато гуманітарних центрів. Ти можеш допомагати там, також можеш отримати будь-які речі першої необхідності. Можеш не купувати нічого з базових штук — зубну пасту, дезодорант, шампунь, одяг, продукти. Наприклад, вчора ми отримали гуманітарну допомогу з продуктового магазину, і це покриває тиждень витрат на продукти взагалі.
Я знаю, що ти співаєш на вулиці українські пісні. Як люди реагують на це?
Я не дуже люблю співати, я з цим покінчила багато років тому. Але оскільки робота зараз не дуже активна, вирішила спробувати. Люди реагують по-різному, хейту ніякого нема, багато літніх людей респектують, зупиняють мою пісню, щоб розповісти, як вони переживають за нас.
Багато ти зустрічала наших людей, які виїхали? Якщо ти пам’ятаєш Київ 2014 року, коли всі сюди приїхали, то було відчуття, що ти перебуваєш на центральній площі в Луганську.
Тут такого немає. Тому що люди емігрують у різні міста.
Зрозуміло. Я дякую тобі за розмову, радий тебе чути.
Дякую.
Сподіваюся, що все буде ок.
Чекаю в гості. Колись.
Колись, так.