🎧 Слухайте цей епізод також тут:
- Soundcloud
- Google Podcasts
- Spotify
- НВ подкасти
- MEGOGO (у застосунку)
Євген: Привіт, це «Напалм» і сьогодні святковий випуск, тому що у нас в гостях Антон Слєпаков. Я думаю, що ви усі його знаєте, тому я не буду називати всі гурти, в яких він був і які він створював. І в нас сьогодні ще друга ведуча — Алла Кошляк.
Алла: Це свято для тебе.
Євген: Сьогодні дуже смішно так сталося, тому що я помилково пояснив Антону, що треба прийти на дев’яту, і він прийшов на дев’яту ранку. А другий жарт в тому, що я йому кажу: «Знаєш, мені так дивно слухати твій голос не в піснях». А потім читаю в його інтерв’ю, що в нього стоїть фільтр на людей, які кажуть, що виросли на його піснях.
Алла: Тому ти налажав уже двічі.
Антон: По-перше, усім привіт! По-друге, це було колись. Зараз зовсім інші часи, можна ставити собі інші фільтри, тому, навпаки, це приємно.
Євген: Окей. Моє перше запитання: розкажи, будь ласка, про 23 лютого, за день до.
Антон: Двадцять третього лютого у нас був чудовий родинний день. Дуже кльовий обід, ми зібралися всією родиною, у нас був єдиний вихідний. Для тих хто не в курсі: моя друга половина Ірина — менеджерка крутих колективів «ДахаБраха» і Dakh Daughters. От, і вона приїхала рівно на один день, а наступного мала знов їхати в тур. І ми день провели всією сім’єю, сходили в кіно на «Лакричну піцу», круто все було. А потім зранку 24 лютого ми прокинулись.
Євген: І в тур Ірина не поїхала.
Антон: Так, «ДахаБраха» мала їхати у Хмельницький, Львів і Вінницю. Я прокинувся близько шостої години й чую стривожений голос із кімнати. Зрозумів, що вона нікуди не поїхала. Я вийшов, вона каже: «Усе, відміняй свою пробіжку, почалося». Вони почали фігачити. Їй вдалося зупинити та повернути фуру з апаратурою «ДахиБрахи», яка вже виїхала у Хмельницький, і тим самим врятувати апарат «ДахиБрахи» і взагалі концертний апарат, що міг застрягнути. Можливо, його б взяли у полон.
Євген: Тим часом на Житомирську трасу вже заїхали [російські] танки. Вони б дуже зраділи апаратурі «ДахиБрахи».
Алла: Тоді ж ніхто не розумів, куди їхати. І всі ломанулися з Києва.
Євген: Місяць [перед війною] казали: «Не їдьте в перший день, бо буде великий затор». Але всі поїхали. Ірина зараз виїхала з країни?
Антон: Так, вони всі потрошку поїхали. Спочатку хтось на захід країни, хтось далі. А потім вони мали пропозиції, наскільки я знаю, від інституцій французьких щодо «ДахаБрахи» — працювати й бути зараз амбасадорами української культури, які б могли достукатися до інституцій всього світу, показувати та говорити про війну. Вони зараз вже створили, наскільки я знаю, кілька програм, які мають умовну назву «Україна війна», де розповідають європейським глядачам і слухачам, показують кадри з відео, дають інтерв’ю, грають музику тощо.
Алла: Тісний світ, я напередодні говорила з [учасником «ДахаБрахи»] Марком Галаневичем в ефірі радіо «НВ». Про нинішні французькі концерти, про те, як їх там приймає публіка, як вони пояснюють [що відбувається в Україні]. У Франції дуже захоплюються російською культурою, вони не розуміють, як це — бойкотувати все російське. Марко каже: «Ми пояснюємо, показуємо фото, відео. Показуємо, що у нас тут насправді. От як ви думаєте, я буду зараз за одним столом говорити про російську культуру чи не буду? Очевидно, що ні».
Євген: А нам із тобою пишуть: «Можете зробити для російських журналістів ну щось?» Для російських журналістів — ніколи, нічого. Слухай, Антоне, у тебе був такий проєкт «Стишения обстоятельств», я так розумію, що «Warнякання» виросло з нього?
Антон: Це і є «Стишения», але такий цикл воєнного періоду. Ми щоразу шукаємо цікаву гру слів і дотепну назву, придумали «Warнякання». Наш звукорежисер Андрій Соколов, мій партнер у цьому проєкті, мене вмовив. Мені перші тижні не хотілося взагалі нічого, я думав, що забуду таку структуру, як музика, назавжди. Такий був сум, такий жах, шок перші дні. Але моя головна зброя — це слово. Слова почали приходити через канал, який несподівано все одно працює, вони збиваються в рядки, у вірші. І Андрій каже: «Приїжджай». Він живе в іншому кінці міста, але каже: «Усе одно придумай, як прийти, ми запишемо, і щось із цього буде». Не маємо права зараз, коли ти не знаєш, скільки днів ще будеш живий, ставитися якось байдуже до цього. Треба все зараз зафіксувати. Це важливо.
Алла: І це стало для багатьох помічним якорем, за який можна триматися.
Євген: Люди відгукнулись на те, що ви робите, ви зібрали велику суму донатів.
Антон: Звичайно, не таку, як наші французькі друзі, яким зараз увесь світ допомагає великою кількістю умовних одиниць.
Євген: Ти писав, що ви не збирали стільки за всі роки.
Антон: Так, ми були шоковані, що за два дні зібрали так багато. Не знаю, чи доречно зараз про це говорити, але от стримінговий заробіток — він доволі умовний. Хтось донатить, інколи вистачає цих грошей на запис альбомів. Але це не ті суми, що ти можеш жити приспівуючи та мати фінансову подушку. Тому велика подяка всім і респект, нас це надихнуло працювати далі. Наступного тижня я поїду чи піду пішки до Андрія, і ми ще щось запишемо.
Алла: Я не могла слухати музику майже місяць, не могла читати книжки, бо зосередитись не могла. Як людина, яка 24 години на добу слухає музику, я себе не впізнавала, як і всі, мабуть. А тут я увімкнула трек, послухала. Так, воно.
Євген: Антоне, ти залишився в Києві, чому?
Антон: За кілька тижнів, може за місяць до війни, почалися новини, що це станеться. Я одразу сказав, що ми залишимося тут — ніякої паніки, ми не поїдемо. І я не можу спростувати свої слова — хто я буду після цього? Це, звичайно, жарт. Мені нікуди їхати. Я допоміг евакуювати своїх близьких, Іра поїхала, залишилися батьки — люди поважного віку, і це їхнє тверде рішення. Але я маю за них нести відповідальність. Вони діти війни — були маленькими, коли [Друга світова] війна скінчилася, і пам’ятають цей непростий час.
Євген: У мене бабуся, якій 84. Їй треба привозити воду та інше. Вона ходить, з нею все окей, а на моє запитання: «Чи хочеш, щоб я тебе кудись забрав?», каже категоричне ні.
Алла: Мені вдалося своїх вмовити виїхати в сусідню область, але після тижня скандалів. Батьки у Вишгороді були. Тепер вони нарешті зрозуміли, що найближчим часом у Вишгород точно повертатися не варто. Але у мами весь час був аргумент: «Ці падлюки мене з моєї землі не виженуть!»
Євген: Антоне, ти помітив якісь зміни в Києві, саме в людях? Тому що нам здалося, що всі дуже ввічливі стали.
Антон: Пересічні перехожі, яких тепер мало, стали дуже серйозні. Зараз у нашій бесіді є місце для жарту, а загалом люди зараз не посміхаються, вони стурбовані, пригнічені, трохи сумні. Це зрозуміло, іде війна. Звичайно, коли береш каву в закладі, який знову запрацював, є таке, що тебе навіть вимикає інколи.
Алла: У мене зазвичай ця штука працює хвилин на десять. Ти заходиш, береш каву, сідаєш у кав’ярні, не навпроти вікна — це вже рефлекс. Думаєш: «Йой, як у нормальному житті». І щоразу протягом 10 хвилин починає вити сирена. Мені ще жодного разу не вдалося довше утримати це відчуття.
Антон: І ніхто не реагує зазвичай вже. Чи реагують?
Алла: Дуже по-різному.
Євген: У нас тут всі звикли. Наш колега, який працює вночі й тому спить до 12-ї дня, коли починає волати сирена, каже: «Та я тільки закурив». Антоне, у тебе є бомбосховище?
Антон: Ні, бомбосховища немає. Є підвали в домах, що поруч, але це не бомбосховища — там може присипати. Тому я використовую правило трьох стін, я сплю в коридорі, максимально прикрившись усім чим можна. І сподіваюся, що не прилетить саме в цей квадрат дому. А обладнаних бомбосховищ поруч немає.
Алла: Я поспала в метро два рази. І більше не хочу.
Антон: Ми теж одну ніч провели в підвалі будинку навпроти. Розташувалися, розклалися в темряві. І тут такий голос: «Добрий вечір, Антоне». У бомбосховищі вночі мене ще ніколи не впізнавали. Вирішили, що будемо краще ховатися вдома.
Євген: У деяких підвалах поставили воду, стільці, бо в перші дні там взагалі був жах — купа землі, пил, пісок.
Антон: А зараз уже вайфай.
Євген: У нас тут дві вайфай-лінії, але ми провели їх самі. А от мені дуже боляче дивитися на ці всі їжаки й палки [у місті]. Як ти це сприймаєш? Скільки ти вже в Києві живеш?
Антон: Я тут народився і жив із дитинства до юнацтва. А потім дуже великий проміжок часу не жив.
Євген: Ти жив у Дніпрі?
Антон: Так, й у Дніпрі жив, і в Херсоні, і за межами країни. Я повернувся сюди приблизно шість років тому.
Євген: Після 2014 року?
Антон: Так. Мені теж дуже сумно. Я ніколи не бачив Київ таким спустошеним. Це трохи дивно. Думаю, що він ніколи й не був таким пустим.
Алла: У ковід, у перші два місяці ковіду. Реально інше було життя.
Антон: Ні, усе одно ходили якісь люди, працювали магазини продуктові.
Алла: Я помітила, що є острівці нормальності. Витягую себе кави попити, із друзями побачитися, хто тут залишився. І можна на якийсь час уявити, що все нормально. Мені здається, що нам усім дуже важливо триматися за цю нормальність, бо інакше дах поїде. І хто тоді Київ буде захищати.
Євген: Антоне, розкажи, звідки ти дізнався про [волонтерський штаб] «Зграя»?
Антон: Я пам’ятаю їх ще з часів Майдану. Тоді був із ними знайомий, але потім ми постійно були в полі зору одне одного. Це люди, які ходять на всі наші концерти. Коли був відносний мир, після 2014 року, вони вже тоді займалися безліччю благодійних проєктів, допомагали дитячим притулкам. Ми завжди були на зв’язку, за можливості допомагали речами, книжками, донатами. У мене дуже багато друзів-волонтерів, як у всіх.
Євген: Мені здається, зараз половина людей воюють, а половина волонтерять.
Антон: Так, і ми вирішили, що якщо цей проєкт буде довготривалим і нам вдасться записати альбом чи кілька синглів, ми будемо донатити. Різним волонтерським групам, щоб воно на різні потреби йшло.
Алла: Я тут як амбасадор «Зграї», я теж їх знаю з 2014 року. Чим вони мені подобаються — вони багатопрофільні. Треба військове спорядження для ЗСУ — вони це роблять. Треба нагодувати стареньких — роблять. Треба витягти людей із Чернігова — їдуть і вивозять. І класно, коли є такі ініціативи, ти їм можеш довіряти. На жаль, уже є історії про шахраїв.
Євген: Мені здається, що через деякий час кожен обрав свій фонд, який він знав. Антоне, ви хотіли записати кавер-версію на «Грузовиков» до війни. Що це мало бути?
Алла: Ні, то мав бути концерт.
Антон: Так, цього року виповнюється 25 років колективу.
Євген: І ви хотіли зібратися?
Антон: Так. У нас був запланований концерт, він досі запланований, його ніхто не скасовував. [Окупанти] зірвали нам підготовку до нього. Я мав їхати у Дніпро 25 лютого. Зараз підготовка на паузі, ми всі в різних містах. А там дуже великий обсяг роботи — згадати репертуар, який ми довго не грали, взагалі ж не збиралися 10 років. Багато людей подякували, що ми хоча б заявили цей концерт. Це така річ, якої можна прагнути після перемоги.
Євген: А хто був ініціатором?
Антон: Ініціатором була чудова людина, яка зараз волонтерить в організації «Зоопатруль», — Женя Кібець, організатор із Happy Music Group, який проводив безліч концертів. І він букер «Вагоновожатых». Ми з ним співпрацювали уже років 5—6. Він сказав, що ніколи не був на «Грузовиках».
Євген: Дуже хочеться.
Антон: Так, каже: «Дуже хочеться, а ви так швидко розпалися». Я кажу: «Ну як швидко, років 15 пограли». Він каже: «Ну, я був ще маленький. Тому проведемо цей виступ». Обговорив із хлопцями, усі були не проти.
Алла: Я побачила цей анонс і дуже раділа.
Євген: Я спочатку подумав, що це хтось фейк зробив. Тому що це неймовірно.
Алла: У нас уже є один план на після перемоги.
Євген: Сходити на цей концерт. Розумію, Антоне, що ти не експерт, але ти вважаєш, що з Києвом буде все окей?
Антон: Я залишився б, навіть якщо не окей. І приблизно розумію ризики. Може бути все що завгодно. Київ теж можуть зробити й Маріуполем, і Харковом, і Черніговом. Це не весело, але такі реалії. Але хтось тут має лишитися. Я не знаю, як це пояснити.
Євген: На війнах була така практика — їздити підтримувати із концертами на фронт?
Антон: Це не дуже етично. Тому що майже всі музиканти, яких я знаю, зараз зі зброєю в руках захищають країну. І вони з автоматом, а ти такий…
Євген: Співаєш.
Антон: Так, із гармошкою приїжджаєш, з агітбригадою. І ти набагато менше популярний, ніж вони. Це трохи смішно. Тому я не думаю, що зараз це доречно. Під час Другої світової ці агітбригади з’явилися через деякий час, через 2—3 роки війни, коли вже трохи сумнувато було радянським людям воювати. І вони придумали посилати на фронт акторів чи співаків.
Євген: І не було інтернету.
Антон: Так, я теж так думаю.
Євген: Ми жартували, що в російській армії старі сумки-планшети. Із засобів зв’язку такі штекери, пам’ятаєш, радянські?
Антон: П’ятірочка?
Євген: Так! А у нас Starlink.
Алла: Це той незручний момент, коли в росії вже більше немає McDonaldʼs, а в Житомирі є Starlink. Це, мабуть, перша війна, яка транслюється у прямому ефірі. І це дуже моторошно. Вам від цього не страшно?
Антон: Дуже страшно. І все одно мене вскриває, що цей прямий ефір хтось дивиться, а хтось заміняє своєю постановкою. Тобто знімає свій прямий ефір, перевертає все догори дриґом і каже: «Там укропи самі себе бомблять». Битви оцих двох світів у прямому ефірі — це неймовірні відчуття. І мене шокує, коли велика кількість людей з росії та білорусі мені пишуть і запитують, що тут у нас. Тому що в них інша реальність, вони не довіряють своїм джерелам інформації.
Євген: Особливо, коли пишуть люди з окупованої території. Я не знаю, що страшніше — кадри з війни чи те, що у них показують по телевізору. Тому що «Київ взяли», те взяли, це взяли.
Алла: Закрили 50 біолабораторій.
Антон: Мені страшно дивитися ці ролики, коли хтось викладає у стрічку, що там російські новинарі говорять. Мені навіть страшно дивитися на їхні обличчя, не те що слухати. Це пекельний зашквар.
Євген: Дякуємо дуже, що ти прийшов і знайшов час для нас. Сьогодні у нас був святковий випуск з Антоном Слєпаковим і Аллою Кошляк.
Антон: Дякую за класну атмосферу, дякую, що запросили. Обов’язково переможемо, слава Україні.
Євген: І сходимо на концерт.