🎧 Слухайте цей епізод також тут:
- Soundcloud
- Google Podcasts
- Spotify
- НВ подкасти
- MEGOGO (у застосунку)
Вітаю, це «Напалм», у нас в гостях сьогодні Вова Шередега, позивний Шаміль. Він з першого дня був в Теробороні, потім записався на війноньку. Їздив під Ізюм, був Сєвєродонецьку. Сьогодні ми розмовляємо про те, що відбувається на сході країни. Привіт, Вово! Розкажи, як виглядає зараз Сєвєродонецьк.
Вітаю. Я проїхав кілька днів тому по дорозі від Києва до Сєвєродонецька — через Полтаву, Дніпро, Добропілля. Потім трасою вже через Донецьку область: там Слов’янськ, Краматорськ, Бахмут, далі Лисичанськ, Сєвєродонецьк. Вся траса на той момент була вільна, це 4—5 днів тому [середина березня]. До самого Сєвєродонецька не було схоже, що там відбувалися активні бойові дії. Спокійно їздили цивільні на своїх автівках. Була вільна евакуація із самого Сєвєродонецька і далі скрізь, для охочих. Бойові дії я почув уже в самому Сєвєродонецьку. Чув кілька вибухів, прильотів артилерії чи мінометів. За інтенсивністю це було приблизно, як у 2016 році. Тобто навіть не у 2014—2015 роках на Донбасі, коли були артилерійські обстріли серйозні. А вже так, пристрілка.
Яке враження на тебе Луганська область справила?
Я ніколи в житті не був до цього в Луганській області. У 2014—2015 роках був тільки під Донецьком, у зоні АТО. І коли вперше приїхав до Луганської області, я просто…
Охрінів?
Коли їдеш, наприклад, через Слов’янськ, Краматорськ, Бахмут — ще більш-менш. Коли доїжджаєш до Лисичанська, там просто хочеться застрелитися. А в Сєвєродонецьк коли ми заїхали, і я на це все подивився… Зараз місто росіяни вже обстрілювали. Та його частина, наприклад, вулиця Сєвєродонецька, яка вже розбита артилерією — там згоріло все, розтрощено, вона не сильно відрізняється візуально від тієї частини міста, яка не була під обстрілами. Можна сказати, що та індустріальна частина міста, яка залишилася на цю мить цілою, виглядає навіть страшніше, ніж та, яку обстріляли.
Не розумієш, це корупція чи війна.
Так. І в цей момент над нами висіло таке сіре небо, в якому розносився цей дим із труб заводів. І пішов сніг густий, заметіль. Сніг теж був сіруватий, сіре небо, чорний дим. Розбита дорога, як ніби під артилерійськими обстрілами, яких саме там не було. І від цього всього просто виникає бажання застрелитися.
Як одразу додому захотілось!
Так що ваша мала Батьківщина, чесно кажучи, мене дуже сильно вразила. Але не дуже сильно сподобалася.
Скажи, що з Ізюмом. Там немає нікого із журналістів. Яка там була ситуація принаймні кілька днів тому?
На Ізюм наступають росіяни з півночі, від Харкова. Ми під’їжджали до нього з півдня, зі сторони Донбасу. Не доїхали до самого Ізюму, але були на такій відстані, що серйозні бойові дії, бомбардування артилерією або літаками, було б чутно. Проте я нічого не чув. Може, наразі ситуація вже змінилася.
Але це було буквально 3—4 дні тому. Ми їздили околицями кілька годин. Була просто цілковита тиша. Не було чути жодного вибуху, жодного пострілу. Ми проїжджали кілька сіл, я не буду називати, але вони були повністю розбиті російською авіацією. Це населені пункти, в яких чітко було видно, що там немає ніякої стратегічної чи військової інфраструктури. Там типове українське село, яке помирає, де залишились жити кілька пенсіонерів. Вони помруть скоро, і воно перестане існувати. І ці села — вони повністю розбиті. Кілька кратерів таких величезних від авіабомб — там дорослій людині десь по груди або по плечі буде, якщо стати на дно. Таке враження, що пілот російського літака скинув бомби будь-де, де його не зіб’ють, щоб відзвітувати начальству.
Нам сьогодні писали читачі, питали, чи є в лісах російські трупи? Ти бачив їх?
Є, але не так багато, як хотілося б. На жаль. Хотілося б, аби усі військові росіяни, які перетнули наш кордон, включаючи Донбас і Крим, опинилися в лісах у мертвому стані. Але я сподіваюся, що в найближчому майбутньому їх стане набагато більше.
Зараз ніхто там не займається похованнями?
Я не можу точно сказати. Не знаю, як це відбувається, як організовано нашими військовими.
У 2014 році була якась місія.
Там, де йдуть активні бойові дії, не працюють громадські місії. Служб міжнародних взагалі немає. Ні спостерігачів, ні благодійників. Вбитих росіян буде все більше, намічається потепління уже найближчими днями, а далі буде весна. І тоді це все буде дуже сумно.
Якщо на певний час будуть припинятися бойові дії, буде знищення позицій, переміщення військ або припинення вогню, то в той час будуть працювати відповідні служби. Тіла мертвих представників нашого «братського народу» будуть звідти вигрібати. Що далі з ними робити, я не знаю. Мабуть, будуть закопувати у спільних ямах. Тому що неможливо опрацювати поховання стількох тіл у нормальних умовах. І в крематоріях немає таких потужностей.
До Харкова ти не доїхав?
У Харкові не був. Я їхав через Дніпро, через Полтаву, а потім на південь на Покровськ, Добропілля і потім на північ. Тобто через Донбас до Ізюму та до початку Сєвєродонецька.
Дніпро зараз, як і у 2014 році, форпост?
У Дніпрі відносно спокійно. За весь час було кілька прильотів ракетами. Проте загалом місто нормально функціонує. Є комендантська година. Але там немає такої кількості постів проїзду, укріплень, як у Києві. Бо до Дніпра ще відносно далеко, місто вдень виглядає достатньо цивільно. Там пости стоять на в’їзді в місто, на трасах. Я заїхав у комендантську годину, вночі.
Я хотів якраз про Тероборону запитати.
У Дніпрі Тероборони й такої кількості постів немає, там просто поліція працює. Як у 2014 році — така інтенсивність фільтраційних заходів. У комендантську годину я приїхав у Дніпро, в саме місто, проїхавши міст, під’їхав уже на потрібну мені адресу, у двір в’їхав до потрібного будинку. Під’їжджає поліцейська машина, кажуть: «Що вам не спиться так довго?» Кажемо: «Їдемо у Сєвєродонецьк».
Сьогодні [в Києві] заарештували Сергія Моргунова ― це наш фотограф, який просто виходив із під’їзду. І поліцейський Печерського відділку сказав, що він дуже мутний, тому що в нього фотоапарат на шиї.
Бачиш, всі намагаються працювати. Інколи це корисно, а інколи перепрацьовує хтось.
Перегини на місцях, буває.
Не без цього, звичайно.
Мене бісить, що в Києві купа людей перестали працювати. Але в Києві були серйозні обстріли. Як у інших містах?
В усіх містах, де я їхав, навіть там, де, на щастя, поки що не було обстрілів, — у тій же Полтаві, закриті всі кафе, нічого не працює. Я не розумію цієї маячні. Розумію, що хтось поїхав, хтось утік. Але ж не всі. А не працює нічого. У кращому разі, працює на видачу. Ти не можеш у місті, де не було наразі війни, вдень зайти поїсти в кафе. Я вважаю, що це дуже погано. Як для економіки, так і загалом для морального стану суспільства. І для тих, хто прибуває в місто, і для місцевих теж.
Я розумію людей, які втекли з Києва. Бо страшно.
Але в Києві обстріли. Навколо Києва бої з різних напрямків. На відстані адміністративного кордону міста. Саме місто постійно обстрілюють. А в таких містах, як Полтава чи Павлоград, нічого не було наразі. І я не розумію, чому треба закриватися. Якщо немає прямої юридичної заборони.
Бо всі покозачились!
Так, люди або поїхали, а ті, хто не поїхав — пішли в козаки! Поставили блокпости на всіх селах й стоять там із піщаними аркебузами й карамультуками. Діди з вусами.
Треба пояснити, про що йдеться. Вова в перші дні, коли приїжджав зі своїх завдань, казав, що всі покозачились ― люди, які пішли в Тероборону в селах, стоять з берданками, і орати поле вони вже не будуть.
Це було у перший тиждень [війни], потім більш-менш стабілізувалося. Але цей тиждень були пости у всіх селах. Село Київської області — у ньому стоїть п’ять постів із дідами, із дітьми. Тебе зупиняють, перевіряють документи, ставлять тобі питання, хто ти, куди. Там, де ще не було війни. Самопали набивайте, гострих шабель здобувайте. І ми сміялися із хлопцями, що всі покозачились, і тепер працювати вже більше ніхто не захоче. Не для того ми брали зброю в руки, щоб потім повертатися до плуга!
А ще люди шукають, наприклад, бронежилети в Черкаській області. Нащо вам на Черкащині бронежилети?
Це все зрозуміло: на перших порах у людей впала планка. Люди на взводі були. Зараз ситуація стабілізується. Майже на всіх постах поліція.
І блокпостів стало менше. Два-три там, де їх було десять.
У перші дні в Києві пости з’являлися щодня. Як каже наш «братский народ» — как гріби послє дождя. На кожному перехресті. Їдеш вранці — немає нічого. Увечері — три нових пости на тому ж місці. Хаотично все відбувалося.
Що ти думаєш, взагалі, про хід війни? Народ у Facebook вже війну виграв, Москву взяли, Кремль спалили. І в кожного по два російських раби. Але насправді незрозуміло, що відбувається.
Точно можна сказати тільки те, що ми відбили їхню першу атаку. «Бліц-кринж» повністю провалився, вони не досягли поставлених задач. От тільки Херсон взяли. У Маріуполі розтовкли вже місто повністю, досі йдуть бої. Не оточили Київ та Харків. Не заблокували найголовніші міста, які вони планували взяти за кілька днів. Я не володію інформацією стратегічною, але, скоріше за все, вони перегруповуються. Підтягуватимуть резерви. Щоб поступово просуватися і намагатися блокувати великі міста. Але швидкого просування вперед вже точно у них не вийде. Якщо вони вирішать продовжувати війну, а не намагатися згортати її політично, то це буде надовго і на виснаження. Це буде як у 2015-му Дебальцеве — коли потрібен місяць або більше, щоб пройти кілька десятків кілометрів, відрізати невелике місто. Резервів у них, певно, багато. Велика країна, багато дурнів, багато іржавих танків. Якщо буде політична воля у їхнього навіженого керівництва. Ми теж можемо займатися цим довго, бо нам буде допомагати, власне, весь світ, нам будуть давати зброю, гроші, паливо. І хто в цьому зрештою переможе, зараз неможливо загадувати.
Ти воював у 2014 році. Якщо порівнювати тоді й зараз, то можна сказати, що 2014 рік — це просто ясельна група?
Так, мені здаються смішними посилання на 2014 рік. Мене недавно зупинили на блокпосту під селом, там місцева Тероборона. Ми починаємо з ними сперечатися, вони нас не пускають. І мені каже військовий з посту: «А де ти був у 2014 році?» А мені здається, що 2014 рік треба вже забути. Інтенсивність і реальна серйозність війни зараз і залученість у неї всієї держави та апарату, всієї військової машини — не йде ні в яке порівняння із 2014 роком.
Наш знайомий ватник перестав бути ватником і пішов у Тероборону.
Ага. А в росіян, очевидно, був розрахунок на те, що всі одразу повтікають, поздаються.
І побіжать у Польщу.
В людей, навпаки, впала планка, коли агресори половину України обстріляли в перший день ракетами та з літаків. Всі пішли у військкомат у перший-другий день і йдуть туди досі. Люди, які не цікавилися політикою, полюбляли трошки росію і не любили бандерівців. Всі зрозуміли, що Росія — це ворог. Чого в 2014 році більшість країни не розуміла.
У перший день війни, об 11 годині ранку я йшов у військкомат і мені було дуже страшно, бо я думав, що прийду зараз, а там нікого немає, може, ще кілька божевільних разом зі мною. І воєнком скаже йти додому. А там було уже людей 50 на вулиці. Я зайшов всередину, всі коридори були забиті, як у бляшанці шпротами.
Ти був найрозумніший, бо пішов одразу й зміг потрапити. Всіх, хто прийшов уже на п’ятий день, відправили додому.
Тих, хто не має військової спеціальності. Зараз на фронті не потрібні звичайні люди. Оператор автомата у війні такого масштабу не може нічого зробити. Танкісти, артилеристи, ракетники, розрахунки ПТУРів — їх беруть, вони потрібні.
Ми спілкуємося з людьми з окупованих територій. Я знаю, що відбувається у «лнр», наприклад. У Луганську немає жодного чоловіка. Всі шпиталі завалені пораненими. Їздить тачка із гучномовцем: «Вы же хотели независимости — идите и завоевывайте». Але там уже завойовувати немає кому. І про просування армії вони звітують: ми взяли під контроль село Катеринівка-8. У якому два будинки, із 2014 року там ніхто не мешкає. А чому зараз почалася така тиша? Вони окопуються?
Їм зараз треба або згортати це все політичним шляхом, або змінювати свою тактику, намагатися перегруповуватися, підтягувати резерви, формувати нові підрозділи, гнати техніку, готувати новий наступ. Але такий наступ, більш позиційний.
Брати Київ?
Не брати, блокувати. Зараз немає мови про штурм Києва.
От хотів запитати, що ти думаєш про штурм Києва.
Київ взяти штурмом неможливо. Принаймні тими силами, якими вони зайшли в Україну. Можна спробувати брати Київ, як Берлін у 1945 році. Але… Вони беруть Маріуполь вже скільки? І вони досі не можуть придушити спротив наших військових. Навіть якщо вони візьмуть Маріуполь зрештою — якщо вони будуть всі міста брати так само, у них не вистачить ніякої мобілізованої армії.
Вони можуть намагатися блокувати міста, блокувати траси, обходити Київ, наприклад, з півночі на південь, по всьому кільцю, щоб повністю відрізати, робити блокаду. Або хоча б вогневу блокаду, щоб у них траси прострілювалися. Сидіти й обстрілювати місто, спричиняти гуманітарну катастрофу, давити політично на керівництво України. Може бути така стратегія, одна з найбільш вірогідних.
Але, я думаю, до цього не дійде. Скажи мені, що ти думаєш про наше керівництво? Без персоналій. Я думаю, що у нас зараз круте військове керівництво.
Так. Виявилось все набагато краще, ніж здавалося. І вісім років пройшли не дарма. Хоча й постійно всі всіх критикували.
Зрадоньку розводили.
Є й помилки, звичайно. Але якби перед початком війни комусь сказали, що через три тижні буде військова ситуація як зараз, то ніхто б не повірив.
Росіяни теж такого не очікували.
Вони стали жертвою власної пропаганди. Наслухалися своїх скабєєвих, начитались доповідей про те, як усе класно. І при цьому ж вони вісім років переконували самі себе, що на Донбасі російська армія не воює. А от «когда российская армия завоюет по-настоящему, то вот этим всем за два дня труба». І вони реально вірили в те, що як тільки заїде на територію України танк з російським прапором, тут всі піднімуть руки зразу, вдягнуть шаровари, затанцюють гопака, дівчата зі стрічками принесуть каравай, горілку.
А більшість наших громадян казали оці всі вісім років: «Якщо москаль прийде до нас у Київ, тоді всі підемо. У Львів прийде ― усі підемо воювати». От бачиш? Не збрехали.
Зараз купа хейту на заході Україні щодо людей, які їдуть звідси туди. Що ти про це думаєш?
Я думаю, що варто відчепитися від людей, які їдуть, розбиті війною, у своїй країні з одного міста в інше. І дати їм спокій. Хай вже служби, військкомат чи поліція, вирішують, кого мобілізувати, а кого — ні. Треба дати людям, які тікають від війни, прийти в себе. Хоча б тиждень-два спокійно пожити й вирішити, що їм робити в цьому житті. У всіх різні умови можуть бути, різні ситуації. Треба в першу чергу розуміти, що ці люди їдуть з одного українського міста в інше. Вони у своїй країні.
Дякую тобі. У нас був у гостях Вова Шередега, Шаміль. Це «Напалм», і це наш четвертий випуск. Ми будемо виходити, поки Україна не переможе в цій війні. А якщо вона не переможе, то вона перестане існувати, а такого бути не може. Слава Україні!
Героям слава!