🎧 Слухайте цей епізод також тут:
- Soundcloud
- Google Podcasts
- Spotify
- НВ подкасти
- MEGOGO (у застосунку)
Стасе, привіт. Де тебе застала війна, і як ти опинився у Харкові?
Привіт. Війна мене застала в Бахмуті. З 2 січня я майже постійно був на Донбасі, повертався у Київ, щоб попрати речі, і їхав назад. Ми працювали з колегою в районі Курахового, Мар’їнки та Красногорівки, знімали те, що там відбувається. З 17 лютого почалося загострення на Донбасі, почали активніше стріляти. Під обстріл почали потрапляти села, які не обстрілювали до того роками. Прилітало буквально за 20–30 км від фронту. Ми їздили по цих селах, намагалися показати, що відбувається, і що треба готуватися до початку війни.
А що казали люди в селах? За 8 років вони відвикли від того, що їхні будинки обстрілюють. Чи було у них розуміння того, що зараз почнеться війна?
Ми були в селі біля Мар’їнки, Тарамчук воно називається. Там залишилося щось із п’ятнадцятеро людей. Жодних позицій ЗСУ там немає, військових немає, складів немає, нічого немає. Але їх стабільно, починаючи з 17 лютого «крили» важкою артилерією, 152 калібр «насипали» по хатах. І люди постійно питали: «За що?» Тобто, вони розуміли, що щось назріває. Казали: «По нас давно так не стріляли, і от ми сидимо по підвалах. Ось у нас поле за селом, ходіть подивіться». І там реально такі кратери, у які я можу поміститися у повний зріст. Їздили в село Мемрик, це по дорозі з Пісків, десь кілометрів 30 від фронту було тоді. Там жила сім’я переселенців, і в одну прекрасну ніч їм теж прилетіли 152-і снаряди, біля хати. Вони трошки охрініли, тому що у 2014 році тікали від війни з окупованої частини Донбасу, і не чули цих звуків дуже довго, а тут знову почало прилітати. Ми говорили з місцевими в Мар’їнці та Красногорівці, вони казали, що так, почали активніше стріляти, і це їх лякає. Вони читають і бачать новини про те, що може початися велика війна. Були дуже налякані, не знали, що їм робити, як евакуюватися і куди. Тому що ні грошей, ні можливостей вони не мали.
Це як зараз питають: «А де в Україні безпечно?» А я кажу: «Ніде не безпечно».
Ніде не безпечно, це правда. Я добре пам’ятаю момент, коли ми з колегами вже почали очікувати на початок війни. Це було звернення путіна.
На 40 хвилин, про «історію».
Так, там де він брехав, що Україну придумав Ленін. Ми сиділи «передавали» фотографії в кафе в Кураховому, і це був трошки сюр. Тому що ми дивимось онлайн, як нам війну оголошують, а поруч люди бухають, хтось святкує день народження, танцюють. І ми розуміємо, що, можливо, це останній вечір, коли можна потусуватися. Потім ми кілька днів чекали на початок війни у Красногорівці, ночували у покинутих хатах. Приїхали на лінію розмежування в закинуті хати сидіти з камерами й чекати, коли ж почне фігачити. На наше щастя, в той момент не почало.
Ми вирішили перебазовуватися. Нас було троє — іноземна колега з турецького телеканалу, Макс Левін і я. Макс вирішив їхати десь в інше місце, чекати. Я взагалі планував їхати додому, тому що вже втомився і хотів відпочити. І 23 лютого я опинився у Бахмуті.
Я так зрозумів, що ви з Левіним удвох їздили?
Так, 22 числа ми розділилися. Макс поїхав за своєю програмою, а я поїхав у Бахмут, видихнути й зрозуміти, що відбувається. Далі я планував їхати на Київ. І 23 числа зранку мені телефонують знайомі й кажуть, що тут приїжджають іноземні журналісти, у них все «відвалилося» — нема ні фіксерів, ні водіїв, нема нікого, знайди когось, працюй з ними. І я кажу: «Добре, попрацюймо ще тиждень».
Ми заселилися в готель. 23-го я пішов з колегами випити пива ввечері, десь біля восьмої. Знайомі військові написали, що на лінії розмежування почали дуже сильно активничати. Типу радіорозвідка пішла. Потім написали знайомі харківські прикордонники, що вони бачать рух, теж активний. У мене з’явилося розуміння, що сьогодні почнеться. Я прийшов у готель, о другій ночі здав свій текст, і вже тоді розумів, що ніхто його не буде ставити на ранок, і читати його ніхто не буде, тому що він вже не актуальний. Але роботу треба зробити. Я ліг спати, поставив будильник на 4:50, прокинувся, було тихо, і я подумав, може, в мене ще є кілька годин. А через 5 хвилин почало херачити просто пипець, у мене вікна тремтіли. У всіх машин під готелем спрацювала сигналізація. Усе місто прокинулося. Хтось почав пакувати валізи, тікати. Я вийшов у коридор подзвонити рідним і сказати, що війна почалася, увага, будьте обережні.
Іноземці, які жили зі мною на поверсі — інші, не ті, з якими я працював — бігли зі своїми валізами вниз по сходах, пакувалися в машину і їхали. Словом, ранок не задався. Найепічніша історія, що нас того ж ранку кинув водій, який мав приїхати на 9 ранку з нами працювати. Я йому подзвонив одразу, як почали фігачити. Він каже: ну, якщо ви за пів години не приїдете у Костянтинівку, то кожен сам за себе, вибачайте.
Ми три години шукали таксиста. Врешті знайшли, таксист був реально не з цього світу, в нього був порожній бак в автомобілі. Ми вирішили заправитися перед тим як їхати на Дніпро. Заїжджаємо на заправку, а там величезні черги. І він такий: «А шо происходит вообще?» І я кажу: «Дядя, ти новини зранку читав?» І він такий: «Не, а что?» Я кажу: «Так війна почалася». А він: «Та какая война, это все фигня, ничего не будет».
Найсмішніше, що ми стоїмо у цій кілометровій черзі на заправку. Там поле було, пустир на кілька кілометрів, і там наша артилерія фігачить, у них щось летить. І їхати не можна, бо вже черга підходить, і якщо в заправку прилетить, буде не дуже.
Заправка з танкерами з пальним, звісно, так собі укриття.
Так. Потім ми з колегами поїхали на Дніпро, тому що це більш безпечне місце. Почали шукати машину, знайшли й зрозуміли, що треба працювати. Вирішили їхати в Харків.
Мені знадобилося десь 4–5 днів, щоб стати на якісь рейки, тому що перші дні ти не розумієш, що робити. Треба працювати, але ти просто не можеш. На який день ти опанував себе, вибудував собі якийсь план праці?
У перший день я був взагалі ніякий. Мене трусило. У мене родичі сидять у Києві, я знаю, що там щось вибухає, але не знаю, де саме. Я не знаю, де всі мої близькі, знайомі, друзі, кохані. І родичі з росії мені розказують якусь маячню про те, що це просто «операция по денацификации».
Я дуже довго не курив, прямо зовсім. Ми приїхали в готель, я кинув свої речі десь у холі, вийшов на вулицю, сів на сходи й пів пачки сигарет скурив одразу. Причому перші сигарети я просто не міг підкурити — трусилися руки. Але працювати було треба, тому що зі мною були іноземці, яким я мав допомагати. На другий день ми вже почали роботу. Знайшли волонтерів, місцеву владу, контакти. Але я досі повністю себе не зібрав. Якась частина мозку заблокована.
Чи було в тебе таке, як у нас, що ти не можеш їсти й не можеш спати?
Я досі не можу нормально спати. Сплю дуже мало — по чотири години десь. Я лягаю, провалююсь у якусь темряву, і потім з неї просинаюсь, коли задзвонить будильник. Причому я не чую звуків сирен. Ні з телефона, ні з вулиці. Прокидаюся, дивлюся новини — сирени були в Дніпрі. Перші кілька днів не міг нормально їсти. Умовно кажучи, з’їв котлету — і вистачало на весь день. Просто не лізло. Зараз більш-менш попустило.
Як ви вирішили їхати в Харків? Наскільки я пам’ятаю, обстріли почалися десь 28 лютого. Моя тітка там мешкала. 27-го ми з нею поговорили, вона сказала, що все ок. А потім 28-го вона подзвонила і сказала: «Я хочу виїхати». Ми їй допомагали. Це було дуже важко, тому що 28-го ввечері вже таксі не було. А ви аж 10 або 11 березня потрапили у Харків.
У Харкові ми були двічі. Ми були на початку березня — 5-го, здається. У Дніпрі ми попрацювали, з місцевими волонтерами поговорили, з місцевою владою, з’їздили у Кривий Ріг, подивилися, як місто готується. Але ж війнонька йде, і треба якось про це розказувати. У Маріуполь потрапити нереально, тому що він оточений, і далеко. Їхати на Донбас — ідея така собі, тому що його намагаються відрізати, а опинитися на відрізаному Донбасі теж така собі ідея.
Словом, паспорт «ЛНР» тобі не хотілося.
Дуже не хотілося. Немає безпечних доріг, але є проїзна дорога в Харків. Ми в Кривому Розі познайомилися з місцевим волонтером з Харкова, який приїхав у Кривий Ріг на закупи. Ми з ним сконтактувались, і він нас провіз. Там зараз є дорога, й навіть не одна, по якій у Харків можна заїхати. Знайшли місце, де можна пожити під Харковом. Там холодно, немає електрики вночі, тому що світломаскування, але принаймні не дме.
Ми перший раз працювали у Харкові по поранених цивільних. Путін з його росіянами розказують, що вони не стріляють по цивільних. От лежить пацан у ліжку, йому 10 років. Уламок снаряда прилетів у ногу, 4 березня був обстріл. Була сім’я, яка вечеряла, і через обстріл «склався» будинок. Вони розказують: «Ми сидимо, вибухова хвиля, б’ється скло, відчиняються двері. Ми просто нашу дитину виштовхуємо у коридор загальний, і у цей момент під нами провалюється підлога». І вони кілька поверхів летіли. На щастя, вони лишилися живі, але мати дуже серйозно травмована, вона кілька місяців не зможе рухатися, лежить у ліжку.
Тобі вдалося поговорити з кимось, хто не під обстрілами, а просто на вулиці. Що вони взагалі про це думають? Є такий стереотип, що Харків був проросійським у 2014 році.
Ти знаєш, коли на місто падають російські снаряди, дуже важко залишатися проросійським. Ми говорили з людьми на вулиці, і два найпопулярніші запитання, які вони ставили, це «За що?» і «Коли це все закінчиться?» У лікарнях ми з купою народу говорили. Там є люди, які ностальгують за «совочком», ковбасою по 2.20…
Пломбір за ГОСТом.
Так, «лучший в мире пломбир». При цьому вони кажуть: ми незалежна держава, навіщо цих орків сюди привели, вони нас обстрілюють. До речі, добре пам’ятаю момент, коли обстріляли телевежу у Харкові, я у той момент вийшов покурити. Дивлюся — спалахи десь на горизонті. І чую десь секунд за 10 дуже гучні розриви. А потім чую літак. І це найстрашніший звук у моєму житті. Тому що до цього я потрапляв під обстріли з реактивної артилерії. Але літак це ще страшніше.
Коли вперше чуєш винищувач, то розумієш, що це просто капець. В тебе немає ні шлунку, ні серця, ти просто хочеш вмерти.
Так, і бажано швидко й безболісно. Це дуже страшно. Так от, перші три дні ми працювали у місцевих лікарнях, з цивільними. Там абсолютно жахливі історії були. Наприклад, 2 чи 3 березня розвалили хату на Холодній Горі «Смерчами». І там жила паралізована жінка, 70 чи 80 років. Було дуже багато травмованих у той день. Їх швидка вночі виносила, а жінку оглянули паралізовану, побачили, що на ній поранень немає, і побігли далі людей рятувати. І ця жінка просто лишилася лежати на вулиці. Її сусіди занесли в сусідній під’їзд, поклали у квартиру більш-менш цілу, але там ні вікон, ні опалення немає, і вона там кілька днів просто лежала.
Це ж преференція, кого можна врятувати. Якщо комусь 30 років і його можна врятувати, то врятують його [а не людину похилого віку].
Я це розумію. Що у швидкої на той момент зовсім інші задачі були.
А я взагалі не розумію, як швидка працює у цих умовах. Їм треба пам’ятник поставити.
Працює вона круто, але людям там погано. Ми говорили з медиком, який на швидкій працює. Він каже: «Працюємо під обстрілами. Ми там евакуйовували одну жінку, їхали дорогою, почала стріляти артилерія, ми вистрибнули з машини, я просто на цю жінку ліг і лежав на ній, щоб її не посікло. Я її собою накрив. Потім обстріл закінчився, ми завантажилися назад і поїхали далі». Працівникам швидкої спалили кілька машин. Вночі ці мавпи обстріляли базу зі швидкими, в результаті згоріло дві машини, ще кілька посікло уламками, вони не їздять.
Ти спускався в метро? Що там відбувається?
Так, ми були на кількох станціях. На одній зі станцій в центрі не дуже багато народу, тому що центр — це більш адміністративна частина, там офіси були. Там в метро більш-менш. Є простір, можна походити якось, вистачає води, продуктів. А потім ми заїхали в район Салтівки, на одну зі станцій. Це жесть. Тому що в спокійні дні, коли не сильно стріляють, там живе 500 людей. А коли починають обстрілювати, там живуть півтори тисячі.
Це прямо на станції?
Так. От ти заходиш і потрапляєш в «человейник». Повсюди чиїсь ноги, руки, чиїсь голови. Люди просто сплять одне біля одного штабелями. І хто де ліг, там того й місце. Ті, хто прийшли перші, встигли зайняти місця у поїздах. Ті, хто прийшли останні, сплять у проході на протязі. Ми там зустріли бабцю, яка пережила Другу світову війну. Вона сидить у метро, тому що по ній стріляють кацапи. Є проблема з водою, тому що дуже багато людей. Суто логістично всім її роздати складно. Нагодувати всіх теж проблема. Плюс засоби гігієни. Запах цей не передати. П’ятсот людей, вони там живуть, у кращому разі, понад тиждень. У них немає душу. Один туалет на всіх. Такі умови.
Є якась централізована система видачі харчування? Це робить місцева влада?
Ми розмовляли з людьми, які живуть у метро. Вони казали, що ті, хто живе поруч, біля станції метро, час від часу бігають додому до холодильника. По місту де-не-де працюють магазини, щось можна купити. Але ті, хто живуть далі, можуть не дійти додому. Людей годують, волонтери допомагають, приносять їжу. Я не знаю, що там з місцевою владою, в неї теж проблем багато зараз. Вони якось намагаються підтримувати порядок, щоб усі були нагодовані, напоєні.
Зараз у них немає іншої надзадачі, крім того, щоб казати, що все під контролем.
Але навіть одна-дві точки роздачі їжі на 500 людей — це мало. Величезні черги стоять.
Що з центром? Ти був біля ОДА, Каразіна.
Розвалений. Я пам’ятаю Харків до війни. Ти заїжджаєш у центр, купа машин, дорогі магазини, скло всюди. Скла зараз немає, воно вибите все. Частина будівель просто потрощена. Я бачив корпус економічного факультету Каразіна. Я пам’ятаю його до війни, і бачив його зараз. Це капець.
Мені здається, в мене є фото біля нього, я на якусь конференцію їздив.
Зараз це виглядає як коробка з вікнами, і де-не-де лишилися перекриття між поверхами. Сміття під ногами, на вулиці валяються уламки стін, скла, книжки — словом, усе, що винесло вибуховою хвилею. Побиті згорілі машини стоять. ОДА — це взагалі окрема історія. На момент ракетного удару там було багато волонтерів, десь поряд Тероборона базувалася. Але це все одно не є виправданням ракетних ударів по центру міста. Ми у лікарні знайшли людей, які жили у центрі й постраждали внаслідок цих ракетних ударів.
Ви там були з ДСНСниками, рятувальниками. Когось живим вдалося витягнути з-під завалів?
Там дві окремі бригади працюють. Є сапери, а є ті, які розбирають завали. І от ті, хто розбирають завали, казали, що їм вдавалося рятувати людей відразу після обстрілів. Наприклад, в будівлі місцевої поліції вони двох людей врятувати. Людям просто пощастило. Коли туди прилетіла ракета, вони стояли в куточку на сходах. І коли ракета вдарила, ці сходи просто «склалися». Їх в результаті завалило в підвалі. В цих поліцейських був мобільний телефон, вони змогли подзвонити рятувальникам і сказати, що живі. Рятувальники їх відкопали. Вони пробивали тунель метрів три завдовжки, дуже вузький, щоб витягнути людей хоча б звідти. Живих вдається витягнути, але лише одразу після обстрілів. Якщо довго розбирають завали, шансів знайти живих майже немає. Коли я знімав цей будинок на Холодній Горі, то за день до моєї зйомки там знайшли 72-річну жінку, яку розчавило плитою. На неї впав спочатку дах, потім поверх.
Ти скидав фото, на якому був череп.
Так, це на задньому дворі ОДА. Ми там знімали, коли там були рятувальники. І ще двоє бійців Тероборони було, які охороняли, щоб не розмародерили те, що лишилося. Ми зайшли всередину, подивитися на ці руйнування, на те, що лишилося від ОДА. Там величезний кратер від удару. На місці того кратера стояла швидка. Прямо в цю швидку прилетіла ракета. Частини швидкої досі знаходять на 4 поверсі. Уламки від машини.
Колеги-іноземці кажуть: «Тут лежить череп, нічого тут немає». Я сфотографував, а вже коли ми на свою базу приїхали під Харковом, то зрозумів, що я зняв — це обгорілий людський череп. І я не знаю, що сказати. Коли ти працюєш з рятувальниками, і заходиш у хату, то таке враження, що ти потрапляєш у фільм жахів. Тому що кров на стінах всюди. А якщо людину вбило вибуховою хвилею, то там ще й сліди від місця, де людину «впечатало» у стіну.
А [в Харкові] є якесь життя, окрім війни? Люди ходять чи ні? Бо в Маріуполі зараз людей немає на вулицях. Як із Харковом?
Салтівка сидить у підвалах. Ми з саперами на Салтівку їздили перевіряти місця, куди поприлітало. Але, на наше щастя, коли ми їздили, все вже розірвалося, що могло розірватися. Більшість людей ховаються по підвалах місцевих, вони живуть по 30–40 людей. У нас не було часу до них спускатися, тому ми що ми були прив’язані до саперів. Трохи далі від Салтівки життя є. Подеколи працюють продуктові магазини. Частково працюють аптеки, зоомагазини, відділення пошти. Роздають гуманітарку на вулицях. Вишиковуються за нею черги. Але місто реально порожнє. Я ж пам’ятаю, яким воно до війни було — купа народу, затори. А зараз посеред вулиці стоять побиті машини, які в перший день в аварію потрапили, і їх просто кинули посеред вулиці. Спалені машини стоять. Люди іноді ходять по вулицях, з пакетами з магазинів йдуть. Хтось стоїть з валізами вздовж трас, просто голосує, намагається впіймати машину, яка виїжджає з міста.
Коли ви в’їжджали й виїжджали, що в області Харківській відбувалося? Бо купа народу вирішила, що в селах буде безпечніше, всі поїхали на дачі. І от треба сказати, що всі, хто у Київській області поїхали на дачі, вони… прорахувалися. Як у Харківській області?
Безпечних місць немає ніде, літають ракети. Кілька днів тому літак перелетів Харків, за Харковом відбомбився по селу, розбомбив цілу вулицю. Південна частина за Харковом більш спокійна. Вона далі від лінії фронту, туди майже не прилітає.
Але наша ППО працює, наша арта теж. Виходиш покурити й бачиш там на горизонті касета [наших] «Градів» пішла. І ти думаєш: «Ну, окей, значить, хтось не дійшов до Харкова». Я познайомився з купою людей у Харкові й щиро їм бажаю залишитися цілими, живими й не бути в окупації. Я дуже не хочу, щоб туди прийшли росіяни. Важливе ось що. Коли ми працювали з саперами, вони казали, що знаходять касетні снаряди від «Ураганів».
Які заборонені.
Так. І вони знаходять їх у цивільних зонах, між будинками, наприклад, в районі Салтівки. Касетні снаряди в принципі заборонені, а вони скидають їх на цивільних. Як нам пояснювали, в «Ураганів» та «Смерчів» є частина ракети, яка на певній траєкторії відривається і починає висипати маленькі бомби, вони накривають певний квадрат.
Тобто це планове знищення мирного населення.
Спеціальна операція.
Але треба сказати, що вони денацифікували країну на п’ятірку. Тепер усі розмовляють українською і в кожного другого «калаш».
Це ознака часу. Тому що раніше ти приїжджав у Харків, Донбас, навіть у Дніпро, там говорив українською, але люди продовжували говорити з тобою російською. А зараз ти говориш українською, і люди переходять на українську.
Що ти будеш далі робити? Що у тебе в планах?
Мої іноземці вже довго в Україні, їм додому треба з’їздити. Треба вирішити, як зараз переправити їх через кордон.
Іноземці ж можуть виїхати.
Так, але до кордону ще доїхати треба. Другий момент — мені теж треба речі попрати.
Можу тобі адресу пралки у Харкові дати.
Подивимось. Поїдемо у бік західного кордону, переведемо наших іноземців через кордон. Пару днів перепочину, заженемо машину на СТО, перевіримо її, тому що дороги не в найкращому стані. Зламатися десь поруч з умовним Харковом чи Ізюмом не хочеться. А потім десь назад, не знаю куди, бо ситуація змінюється.
За тиждень-два ти вже будеш у кав’ярні сидіти.
Я вже тут сидів — у Дніпрі кав’ярні відкрилися. Ми сьогодні ходили з колегами пити каву вдень. Знайшли кав’ярню поруч, вирішили, що це частина мирного життя. Треба згадати, як це.
Дуже дивна картина, коли ти стоїш на порожній вулиці, людей немає, сирена виє, і тут чувак в окулярах йде зі стаканчиком.
Ага, з лавандовим лате якимось.
Навряд у нього лавандовий лате. Скоріше, Nescafe 3 в 1 і згущене молоко, але виглядає це дуже дивно.
Та тут така сама історія. Я бачив у перші дні, що виє сирена, іде якась пара, дуже православні, з хрестом, тихо йдуть і моляться за безпеку у місті.
Але, може, якби вони не молилися, то місту капець був би.
Все може бути. Тут люди з собаками гуляють, життя у Дніпрі вирує, єдине — закрилися усі магазини. У нас була проблема купити одяг. Треба ж у щось переодягнутися.
Що в тебе вдома? Все ок?
Я не знаю.
Скільки ти там не був?
Місяць. Я вийшов зі своєї квартири ввечері 16 лютого.
Тобто ти бомжуєш вже місяць.
Так. У мене сумка з броніком, трусами й шкарпетками. Це все, що в мене зараз є. І рюкзак з технікою. В мене вдома купа всього залишилася. Мій колега туди заходив тиждень тому, бронік забирати. Просто в мене склад броніків був.
Куркуль! Тут броніків не напасешся, а в тебе вдома склад.
Він колись віддав мені свій синій бронік. Полишив професію, пішов у геймдев, успішно увійшов в IT, чудово працював. Але коли почалася війна, зрозумів, що не може сидіти ігри писати. Звільнився, взяв у руки камеру і повернувся у професію. Йому потрібен був бронік. У нього були ключі від моєї хати. Тож він заходив у хату, каже, що стоїть ціла, нічого не винесли, вікна цілі. Про всяк випадок забрав мої документи звідти. Не знаю, що з нею зараз. Там же поруч прилітало на Оболонь.
Там все ок. Я приїжджав у свою квартиру, там на дверях у під’їзд табличка, написано на аркуші А4 «Товарищи мародеры, у нас вооруженные добровольцы». У під’їзді нікого нема, але виглядає все ок.
Я сподіваюся, що все ціле. Єдине, що я б заїхав додому, забрав трохи речей, тому що треба переодягатися.
Я тусувався десь зо п’ять днів з однією шкарпеткою, тому що одну встиг узяти, а іншу — ні.
У мене чотири пари шкарпеток з собою. Я їх перу потихеньку.
У раковині.
Так, у раковині. А який ще варіант є — війна ж. У когось одна пара шкарпеток. У когось немає взагалі.