🎧 Слухайте цей епізод також тут:
- Soundcloud
- Google Podcasts
- Spotify
- НВ подкасти
- MEGOGO (у застосунку)
Привіт! Це «Напалм» і це наш перший випуск. У нас у гостях Сашко Попенко, який йшов багато кілометрів з міста Буча і вийшов. Він там перебував десь два тижні — від початку окупації. Привіт, Сашо, розповідай, як ти взагалі опинився в Бучі. У тебе із сестрою ж була квартира в Києві.
Привіт. Ну, насправді квартири в Києві в мене не було, вона орендована. Минулого року моя дівчина переїхала до себе у квартиру [у Бучі], а я готувався перебратися до неї, перевозив речі. Я багато чого вже перевіз із того, що мені для роботи треба було. Я займаюся фотографією, відео. У мене багато вінчестерів з даними, мій ноутбук, камера — усе це вже було в Бучі.
Вибач, усе, що було в Бучі, залишається в Бучі, правильно я розумію?
Не все! У Бучі залишилась моя колекція фотокниг, за якою я дуже жалкую. Нам сказали, що нашу хату ламанули [росіяни]. І мені цікаво було б подивитись, як вони там гортають фотокниги Чекменьова чи книжку про «Ленінопад». Дуже цікаво, що ці чуваки, якщо їх можна так назвати, взагалі бачать у тих книжках.
Ось ніч перед війною: як ви прокинулись? Бо я, наприклад, прокинувся від сирен на Печерську, у мене було 25 пропущених від усіх друзів.
Ти о котрій прокинувся?
Десь о сьомій.
А ми о 09:30. Причому я взяв до рук телефон спокійно, дивлюсь — а в мене там зі сповіщень просто матриця якась. І останнє від сестри: «Алло, ви тут війну проспали». Ми прокидаємось, взагалі не знаємо, що робити, у нас не було такого ефекту, як у багатьох — підірвалися, кинулися кудись їхати. Коли ми прокинулись, затори з Києва на Житомирській трасі вже стояли. І ми тільки почали розуміти, що відбувається. Кілька годин ми просто сиділи й каву пили.
Одна наша знайома, подруга Алли Кошляк з «Нового Времени», сказала, що спочатку вона пішла мити голову, мовляв, із брудною головою вона нікуди не піде, у бомбосховище теж.
Ми пішли розвідувати бомбосховища тільки ввечері першого дня. Спочатку збирали вдома речі, заклеювали вікна. У нас із першого дня було гучно, бо Гостомель поряд. І в нас просто над будинком уже літали винищувачі. Я саме сидів у туалеті, дуже цікаве відчуття було.
А коли стало зрозуміло, що вже зайшла російська армія? Бо ми в Києві трохи пропустили те, що відбувалося в Ірпені, Бучі та Гостомелі. Зрозуміли десь на третій-четвертий день. Але ви там вже були трохи… в жопі.
Зараз ми розуміємо, що перші 3—4 дні ми не були в жопі. Навколо нас гуділо, літало, стріляло і все таке, але машини з Бучі ще виїжджали. Я не можу сказати про центр Бучі, де сталися перші зіткнення, де спалили найбільші колони, де розбомбили «Новус», спалили ТРЦ «Жираф» новий, що на виїзді до Ірпеня. Ми ж просто жили в районі «Склозаводська». Це віддалений шматок Бучі, він ближче до Ворзелю — це взагалі in the middle of nowhere. Власне, так і виявилось. Я не знаю, як після нашої евакуації, але до неї туди ніхто не міг приїхати, підвезти автобуси для евакуації.
Ти питав про російських військових. Конкретно в наш район вони зайшли 3 березня. І це відбулося після того, як у центрі їх вже розбомбили. Вони почали кидатися врозтіч, у нашому районі з’явилась перша бронемашина, потім ще кілька, вони почали гатити по будівлях. Конкретно у нас повністю розбитий балкон.
Вони просто гатили по будівлях з автоматичної зброї, з якихось гармат, по деяких будинках прилетіло і з неба. Третього березня ми зайшли додому востаннє. Думали поїсти нормально, попити кави. Нас врятувала кішка: вона бігала по квартирі, а якоїсь миті з розбігу заскочила в переноску і там залишилася. Ми дуже швидко все зрозуміли, зчитали цей знак, закрили її та понесли. Спускалися до сховища вже фактично під обстрілом.
Скільки днів ви провели у сховищі? Судячи з фото, ти все ж виходив назовні.
Ми кілька разів ходили додому помитись перший час, поки була електрика, вода. Нам трошки пощастило, у нас перші 6—7 днів ще була електроенергія. Повністю весь зв’язок, усі комунікації відбило після 3 березня. По району можна було переміщатись, але трохи стрьомно.
Не дуже круто ходити вулицями, особливо якщо окупанти розграбували все, що було з алкоголем і продуктами.
У нас спочатку не мародерили, усе було більш-менш спокійно, поки вони не зайшли на район і не розстріляли магазини. Потім уже добре впоралися місцеві алкаші, а за ними вже [брали з магазинів] хто що міг. Узагалі з мародерством дуже цікава річ, я досі не можу переосмислити всю цю історію. Мародерство — це ж, очевидно, злочин, але коли навколо тільки російські військові, то люди витягали все, що тільки можна, і приносили у сховище, роздавали часто дітям щось.
Коли ти розумієш, що завтра може просто нічого не бути, то це такий моральний самозахист?
Так. Ми раділи, коли випав сніг — збирали талу воду, щоб у нас хоч якась вода була.
Розкажи, як було організоване життя у сховищі? Фотка з [картковою грою] Uno — це зі сховища?
Так, так. Я знімав, розбираю зараз фотографії. Воно не було організовано. Кожен окремий підвал — це окрема екосистема.
Комуна…
Комуна, так. Нам дуже пощастило, що серед нас був місцевий районний депутат. Його всі знають, він такий дуже хороший організатор, дуже гарна людина, без нього в цьому підвалі було б зовсім інакше. Олексій Гарбуз.
Гарне прізвище!
Так. Я дуже вдячний, що ми познайомилися з тими людьми. Вони, слава богу, теж виїхали. І він мені казав, наче наш підвал увесь виїхав, не знаю, наскільки це правда.
Цікаво, як ви організували їжу і побут. Усі бачили фото з Маріуполя та інших міст, де люди брали сніг, носили його в каструлях, ставили їх на вогнище. Як у вас це було?
Нам у цьому сенсі пощастило. Я не знаю, як у центрі Бучі, не хочу говорити, що ми там аж страждали. На жаль, у нас не було нормального зв’язку, але зараз, коли я бачу, що відбувається в Маріуполі, Харкові, то… Я не хочу порівнювати, це зовсім різні речі. Але ми збирали талу воду, у нас були запаси води якоїсь технічної, ми її пили. Там на Склозаводський вода з-під крана дуже металічна. Чиста питна вода закінчилася за перші кілька днів.
Усі несли їжу з собою, старалися принести щось із запасів. Люди приходили: дитячий садок, підвал, нічого немає, тільки якісь маленькі стільчики. Усі почали приносити з дому ковдри, матраци, воно все потроху обростало речами. Потім, коли розбомбили «Новус» — там наче ще були машини, бензин, волонтери, Тероборона, із того «Новуса» витягли все, що могли витягнути, і розвезли по підвалах. У нас навіть були запаси мандаринів. Дуже цікаво, що в перші дні життя у сховищі проблем з їжею не було, тому що стягувалося все звідусюди.
Бо люди несли все, що було вдома, бо все одно ж пропаде?
Так, бо воно дуже швидко псується, його треба їсти — овочі, фрукти. Далі, якщо хтось міг вдома готувати, то приносив. Коли не стало електрики, то у всіх почали розмерзатися морозильники та й готувати вже не було на чому. Хтось приніс гриль, дрова були, ми готували на грилі розморожені пельмені, заново їх ліпили в якусь таку штуку. І ще дуже багато м’яса, у всіх морозилки чимось забиті: ти вже на це м’ясо дивитися не можеш, а його треба їсти. Фізично ти їсти не можеш від стресу.
У всіх таке було, бо перший тиждень ти нічого в себе навіть запхати не можеш, а те, що запхав, — одразу випихаєш назад.
Так і є. І з одного боку це дуже погано, а з іншого — якоюсь мірою навіть добре, бо запасів надовше вистачить.
А чи були у вашому сховищі діти?
У нашому підвалі, у дитячому садку, було десь 35—40 людей, серед яких, я не скажу точно, можливо, семеро дітей. Грудних не було.
Коли ви зрозуміли, що потрібно вибиратися? У ваш район не ходили евакуаційні автобуси. І хоч як люди намагалися донести це до волонтерів, усі казали, що неможливо вас вивезти. З вами довго не було зв’язку. Коли настав критичний момент і як ви зрозуміли, куди треба йти та що робити?
Дуже складне, дуже комплексне, дуже незрозуміле запитання, як і саме життя. Ніколи не було такого моменту, коли ми щось розуміли та знали, тим паче — знали щось точно. Коли майже зовсім зник зв’язок, ходили такі чутки, що розбомбили Софію Київську. Я не шуткую, таке справді було. Грубо кажучи, до 3 березня і після 3 березня в нас на районі було трохи різне життя. Після 3 числа, коли вже…
Коли не стало електрики й всього іншого?
Коли ці…, я не можу дібрати цензурних слів, уже стали в нас на районі та почали співіснувати з нами, то життя там змінилось зовсім. Ти не знаєш, як поводитися в такій ситуації. Із кимось вони контактували, мені казали, що вони вривалися в будинки, у квартири, щось грабували. Казали, що до когось у підвал заходили — просто акуратно подивились, чи нема там українських військових, і спокійно пішли. Якісь алкаші з ними мало не потеревенити виходили. Усе це такі речі, які важко відстежити та перевірити нормально, тому що все, що ти чуєш і знаєш, — це свідчення інших людей, яким друг чи сусід щось там розповів. У якісь речі я вірю конкретно, бо я бачив докази, а в якісь…
Навіть журналістам тоді було складно перевіряти інформацію.
Коротше, коли зник зв’язок, єдине що в нас ловило із зовнішнього в підвалі — це на Оксаниному телефоні офлайн-радіо, і на ньому працювало тільки радіо «НВ» нормально. І ми слухали його час від часу, тому що треба було берегти зарядку в телефоні: чекали новин, включали-виключали. І от чуємо ми новину, я не пригадаю, з посиланням на кого, хто це сказав — чи Бучанська рада, чи ЗСУ, що українські військові відбили місто Буча! І десь за пів години у нас по району такий КАМАЗ із буквою V — вжуххх! Бронемашини поїхали, ці заходять, щось несеться… Ого, відбили, так?
Перші дні народ був зовсім засмучений, тому навіть якщо взяли крайню вулицю, це вже подавалося як перемога. До того ж усі, кому було не ліньки, створювали Telegram-канали й починали туди писати всякі чутки. І перевірити нічого не можна, зв’язку з містом немає. Так само, як було у вас про Софію Київську. Я тобі розкажу, до речі, звідки це. Це була інформація від ПЦУ, що росія хоче розбомбити Софію Київську. І вона [інформація] трансформувалась і дійшла до вас у такому вигляді, що її вже розбомбили. Насправді вони спробували розбомбити тільки вежу «Суспільного» на Дорогожичах, але й та встояла. Розкажи про день, коли ви вийшли, як це було?
До нас почали долітати звістки, що 9 березня з’явилися перші «зелені» коридори. Зв’язок у нас трошки бував, у підвалі — ні, але з вулиці іноді долітали СМС. У той момент, коли ми про це дізналися, нам всі писали, дзвонили: «Усе, усе, у вас там в Бучі евакуація, вулиця Енергетиків, 5 кілометрів звідси». А в нас на ті 5 кілометрів я не знаю скільки російських блокпостів — там вийти нереально було. Принаймні тоді, коли ми про це дізналися. Люди починали йти пішки, збиралися у групи, але це було дуже стрьомно. Першими пішли жінки з маленькими дітками. Ми їх проводжали поглядом, й у нас серце краялось реально. Ми не знали, куди вони йдуть, «кидок у нікуди», знаєш… Ми певний час це помоніторили, подивились і не змогли прийняти рішення вийти. Якщо виходити, то значно безпечніше йти у великій колоні. І нюанс у тому, що в нашому підвалі не було людей, готових іти.
Усі збиралися далі сидіти?
Так. На той момент більшість із них навіть не розглядали такий варіант. Різні ж ситуації. У нас була мати з сином, і в нього, напевно, аутизм чи якась схожа хвороба. Тобто з ним складно йти, до нього треба підхід. Була там мати із двома дітьми, бабусі, дівчина з дочкою, чоловіком, батьками. І вони всі не знали, як і куди йти. Перший страх — а куди евакуюють? На Київський вокзал? А що далі, куди їхати?
Це було перше, про що запитували родичі, які шукали своїх без зв’язку «А куди їх везуть?» А ми не знаємо куди. Ми просто дізнались, що тих, кого евакуюють, повинні привезти на залізничний вокзал. А там народ натовпом штурмує потяги. Не найкраща версія того, куди треба везти людей, які два тижні сиділи в підвалі.
Першими виходили ті, у кого оселі не залишилось. А ті, у кого ще щось там було, трималися рідного місця. І я сподіваюся, що всі справді вийшли. Адже я вважаю, що краще вже вийти звідти та починати нове життя з нуля, аніж жити в цій ситуації. Розумієш, коли ти сидиш постійно під звуки «Градів» у підвалі, то в тебе твоя позиція, яким б ти патріотом не був і наскільки б ти не вірив у що завгодно, зараз я скажу не дуже приємні речі: це людей настільки вимотує, що іноді доходить до фраз «та вже хоч яка влада, аби не стріляли».
Просто щоб припинилися обстріли. Ми ж розуміємо, навіщо росія обстрілює будинки. Тому що люди, яких обстрілюють, починають психологічно ламатися, це і є ціль. Як це зараз відбувається в Маріуполі. Зрозуміло, що людям, які це бачать, уже однаково, що там буде відбуватися, бо єдине їхнє бажання — щоб усе просто припинилося, за будь-яку ціну. На це й розрахунок. Окей, скільки ви пройшли пішки?
Мені телефон нарахував 30 тисяч кроків, щонайменше 22 кілометри.
Ти казав, що у вас було 5 кілометрів приблизно, а чому вийшло 22?
У перший день «зеленого» коридору, 9 березня, людей виводили в центр. А ми в Бучі, але й не в Бучі — ми відрізані. Тому ми намагалися вийти спочатку або в центр до автобусів, або пішки до Ірпеня й на Романівку, де були українські позиції. Але нас не пустили російські військові. Розвернули та сказали йти в бік Ворзелю. Я досі не розумію, як ми прийняли це рішення. Десятого… Учора зранку!
Бачиш, тобі здається, що вже місяць минув…
Як один день. Усе — один день, і все одночасно. Ми зранку скурили останню сигарету, яку я в пом’ятій пачці тримав, просто надягли рюкзаки й пішли. І все.
Ти просто розумієш, що ти йдеш, так?
Ти просто йдеш. Хай буде, що буде — ти йдеш. Залишатись — далі буде тільки гірше. Я не хочу розказувати конкретні історії, але психологічно в підвалі з кожним днем стає все гірше.
Які у вас були враження дорогою? Бо Київ за цей час сильно змінився: ці укріплення, блокпости — цього ж не було, коли ти звідси виїжджав у Бучу.
Чесно кажучи, я мало бачив. Їхав у Київ на машині, у мене телефон вийшов на зв’язок і увага вже більше в телефоні була, аніж у вікні. Я не знаю, увесь вчорашній день, він такий трохи в тумані.
У тебе просто закінчився детокс від соцмереж.
Та які соцмережі, хоча б мамі подзвонити. І щодо соцмереж, було складно перший час щось відписувати, але треба ж. Київ змінився сильно. Але я скажу, що на мене найбільше враження не Київ справив, а перший блокпост українських військових. Тому що це були перші українські військові, яких ми побачили з початку війни.
Це було заспокійливе чи просто дивне відчуття? Тому що коли зараз бачиш блокпости, то спокійнішим стаєш, бо розумієш, що тут стоять ЗСУ.
За ці два тижні емоційно дуже багато чого довелось пережити, у якісь моменти мені хотілося б заплакати, щоб трошки випустити енергію, перезавантажитись. Але просто фізично я не міг. А вже коли ти вперше бачиш український блокпост, український прапор, українських військових, то скупу сльозу пустити хочеться.
Це нормально. Тут багато хто вже і нескупу пустив за цей час. Перш за все ви пішли в душ, поспали нарешті?
Зі сном проблеми досі.
Просто скільки ми розмовляли з людьми, які з Немішаєвого виїхали або з Гостомелю, вони вже доїхали до Праги — і досі не можуть спати, хоча в повній безпеці. І мені здається, що їм трошки важче, аніж там було, тому що там ти зібраний.
Я не знаю, що буде далі відбуватися, тому що це унікальний складний досвід, який просто так не минеться. Трошки башку лагодити доведеться. Я ще не усвідомлюю, в якій ментально ситуації ми перебуваємо зараз і в якій опинимося далі.
Тут і не про ментальне поки що мова, бо ми не знаємо, що буде завтра-післязавтра.
І це теж. Проживши ці два тижні в Бучі, ми отримали зовсім інший досвід, який не дуже схожий на те, що відбувається в Києві чи в якомусь іншому місці. І до цієї реальності, яка тут, і до тієї, яка може бути в іншому місці, треба заново звикати, при цьому ще й відновитись, принаймні спробувати після цієї всієї історії. Хоча могло бути й гірше, але, слава богу, живі, здорові, цілі, кішку винесли теж — вона щаслива, спить, грається. Усе нормально
Дуже круто, що ви вибралися. Думаю, що далі все буде окей, усі ми сподіваємося на це. Дякую, що розповів свою історію. Я сподіваюся, що ти ще виспишся за кілька днів. А щодо досвіду — так, зараз у кожному місті та місці свій окремий досвід, який неможливо і не потрібно порівнювати. Усі живуть в умовах війни так, як вони живуть.
З нами був Саша Попенко — фотограф, відеограф і автор дуже крутого проєкту. Він фотографував «Ейфелеві вежі» по всій країні, а ще він хотів фотографувати їжу та пам’ятники їжі, але поки не встиг, може, це буде в майбутньому.
Зараз це все дуже трансформувалося в моїй голові. Дуже багато «Ейфелевих веж» було і, я думаю, є. Одна з них якраз у Києві на Кошиця, 7а, у Харкові на Салтівці, у Чернігові, Корюківці…
Я розумію, про що ти кажеш і що з цим буде потім.
Про це тепер треба багато думати, і я сподіваюся, що все якнайшвидше закінчиться. Щоб і я дозняв цей проєкт, і все у нас було нормально, і ми все відбудували.
Я думаю, що з відбудовою у нас проблем не буде. Дякую тобі дуже, відсипайся.