Прояснити останні рішення росії у війні спробувало видання The New Yorker. Його журналіст поспілкувався з Робом Лі з американського Інституту дослідження міжнародної політики й експертом з росії. Ось головні тези цієї розмови. Нещодавно призначеному керівником вторгнення в Україну очільнику російського Генштабу Валерію Герасимову приписують розробку провального плану повномасштабної війни. Однак, хоч він і був явно причетний до його розробки, навряд чи захоплення Києва за три дні й погана підготовка російських військ до вторгнення ― його ідея. Швидше за все, початковою кампанією керувала ФСБ, яка змусила військових підпорядковуватись побажанням путіна й спецслужб. Герасимов не міг опиратись абсурдним рішенням, які суперечать навіть тим воєнним доктринам, які він сам розробляв. Можливо, зараз він отримав більше свободи дій, тож є ризик, що він виявиться ефективнішим. Хоча, можливо, Герасимова поставили лише для того, щоб збалансувати тандем Сергія Суровікіна та Віктора Пригожина: керівник «вагнерівців» та ексочільник «спецоперації» фактично грали в одні ворота, опонуючи значній частині армії. Тобто перетасовка могла відбутися суто через боротьбу центрів впливу на фоні воєнних невдач.
― Конфлікти «ПВК Вагнера» та російського Міноборони почались іще в Сирії, коли, заздрячи успіхам бойовиків Пригожина, Шойгу почав виділяти їм менше зброї та провізії. Однак у найманців є одна перевага: ще на Близькому Сході й в Африці вони набили руку на швидкому рекрутингу й можуть швидко поповнювати ряди військових ― нехай навіть і на рівні «гарматного мʼяса» з зеків. Це робить їх корисними в моменті, адже офіційна російська система військкоматів оперативно та якісно мобілізувати військових виявилась не в силі. Поряд із тим, перспективи «вагнерівців» погіршує любов Пригожина до публічності. Він так часто зʼявляється на фронті, що в рядового росіянина може скластися враження, що «кухар путіна» і є головною людиною, яка зараз відповідає за війну, вважає Лі;
― масовані удари росіян по українській інфраструктурі не зломили волю народу до опору, однак це могло виявитись не єдиною їхньою ціллю. Інша ціль, якої вдалося досягти ― це зробити війну дорожчою як для України, так і для її союзників. Тепер шкода, завдана економіці України, стала істотнішою, вести бізнес тут тепер важче, ніж ще у вересні, а союзники мають додатково витрачатися на комплекси ППО та генератори й комплектуючі для української енергосистеми;
― танки потрібні Україні для наступу на відносно добре захищені ворожі позиції ― однак це далеко не єдина умова успішного відвоювання територій. Потрібні ще далекобійні снаряди, ще більше засобів ППО, а також добра координація між різними видами військ та операторами нової зброї. Успіх України значною мірою залежатиме від того, наскільки ЗСУ вдасться отримати всю цю зброю до весни та опанувати її;
― світ розраховував, що повномасштабне вторгнення росії відбуватиметься за тим самим сценарієм, що і вторгнення росіян у Грузію в 2008 році, тільки з більшою кількістю військ та воєнної техніки. Насправді ж кампанія лютого-квітня більше нагадувала радянське вторгнення в Чехословаччину в 1968 році чи в Афганістан у 1979-му. Окупанти виходили з того, що для підкорення країни не обовʼязково знищувати її армію, якщо буде відносно дружня офіційна влада й висока кількість колаборантів. У Грузії Кремль розумів, що зустрічати росіян із квітами там ніхто не буде, й діяв жорстко від початку. В Україні чомусь сподівався на мʼякотілість ― і це стало одним із головних сюрпризів для західних аналітиків і, ймовірно, головною причиною поразки росії.
Щодня без вихідних ми шукаємо найцікавіші матеріали про війну та розповідаємо про них. Ваша підтримка надихає нас робити це й далі. Допомогти «Бабелю»: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]