Український режисер Сергій Лозниця дав інтервʼю інтернет-виданню Meduza та розповів про свій фільм «Процес», який покажуть поза конкурсної програми на 75-му Венеціанському кінофестивалі. У стрічці йдеться про справу Промпартії — судовий процес 1930 року, на якому за сфабрикованими матеріалами більше двох тисяч осіб засудили за «шкідництво в різних галузях промисловості та на транспорті».
Про ідею фільму
Фільм цей я задумав ще в 2012 році, після того, як зробив картину «В тумані». Так сталося — я побачив в інтернеті невеликий фрагмент покаянної мови з фільму Якова Посельского «Процес Промпартії» і був вражений побаченим.
Щось мені підказало — напевно, інтуїція — заглянути в каталог архіву і подивитися, чи немає там чогось, крім копії фільму. Може бути, якісь матеріали десь лежать ще. І я побачив у каталозі, що є кілька копій, і всі вони різної довжини. Ух ти, а може бути це і не копії зовсім? Я попросив асистента перезняти матеріал. Так і виявилося.
Про роботу з архівними матеріалами
Я намагався зберегти максимальну кількість матеріалу настільки, наскільки дозволяла структура і форма картини. Весь матеріал, який ми використовували, був знятий у Москві в той же час.
З зображенням і звуком довелося серйозно попрацювати. Унікальність цього матеріалу в тому, що він синхронний, і ми можемо чути голоси того часу, відчувати інтонації. Звук зберігся в сильно зашумленому стані, ми його чистили і збирали по крупицях з негативу, з «лаванди», з позитиву.
Я хочу, щоб ми з технічної точки зору сприймали цей фільм як картину, яка не адресована [тільки] тому часу. Від мене в картині немає жодних коментарів, крім останніх титрів про долі героїв фільму і про те, що сам процес був вигаданий ОДПУ.
Про зйомки процесу Промпартії в 1930 році
Яка прихована камера? Там весь час крутять прожекторами, які луплять в зал. Кінематографісти і знімали. За завданням ОДПУ, партії і уряду. Мислячий глядач або був розстріляний, або знаходився на шляху до розстрілу, або виїхав. Чи на таке кіно, якщо була така можливість ухилитися, не ходив.
Там у залі повно іноземних та вітчизняних журналістів в партері. Редактор Le Monde сидить. Йому все старанно переводять. Ось для всіх для них це шоу і було зрежисовано. Навіщо? А щоб пояснити, чому через дванадцять років [після Жовтневої революції] у нас так і не був побудований комунізм і достаток не настав. Наприклад, ось — в економіці завелися внутрішні вороги.
Про роль Сталіна в сучасній Росії
А що, власне, змінилося з того часу? А нічого не змінилося. Все ті ж процеси, збудовані, як спектаклі з передбачуваним результатом. Все той же державний терор, спрямований прямим і непрямим чином на різні групи населення. Якщо почитати спогади учасників нинішніх процесів або спогади тих, хто потрапив у ЧК на початку 1920-х, вони ж по суті нічим не відрізняються.
Принципи одні й ті ж. Сталіна немає, а справа його живе. І фраза «Сталіна на вас немає» невірна. Бо є він, ще як є.
Про своєго глядача
Для кого знімаю? Так для себе насамперед. Це все мене хвилює, турбує, тривожить. Як турбують, тривожать і хвилюють долі мільйонів постраждалих людей, які нічого про своє страждання сказати вже не можуть. Памʼять про них немов стерлася, зникла, а значить, ніби й не жили, і все це як ніби марно. Напевно, так працює памʼять людська і памʼять народу. Але я впевнений, що фільм — і цей, і інші — показувати будуть, і будуть дивитися.