«Зникло все село. Наче і не було нікого». Російська ракета в Грозі вбила 52 людини. Важкий репортаж із села, де кожен когось втратив

Бах. Бах. Бах.

Кремезний чоловік у зеленій толстовці забиває держак до полотна лопати. Звук різкий, його неможливо ігнорувати, хоча на кладовищі в Грозі незвично гучно як для сільського цвинтаря — гудуть трактори та газонокосарки, з шумом зупиняються машини, дзвонять мобільні телефони.

Чоловік нарешті закінчує і підкурює цигарку. Його напарник поряд бʼє сокирою по засохлому корінню дерева. Трактор тут уже пройшовся, газонокосарками скосили кущі. Скоро можна буде копати. Разом 52 могили — роботи вистачить до вечора.

Гроза — село маленьке: три вулиці, до сотні дворів. Тож і цвинтар невеликий, у 4—5 рядів. Свіжих поховань два. Одне — Андрія Козира, військового, якого перепоховали в рідному селі 5 жовтня. Друге — Олексія Дяченка, який вранці 5 жовтня помер і цим врятував життя родині своєї сестри Ольги: вони не пішли до магазину на поминки.

Могили Олексія Дяченка та Андрія Козира.

Яків Ляшенко / «Бабель»

Яків Ляшенко / «Бабель»

Над могилою Андрія майорить прапор України. Позаду трактор розчищає для нових могил іще одну ділянку, розміром з половину кладовища. Люди обносять квадратики землі мотузками. На кожній висять таблички: «Занято», «Занято Муховаті. 3 чол», «Занято Нечипуренко».

Високий худий чоловік у синій куртці підходить до копачів, які вже майже закінчили рити могилу. Довго дивиться вниз.

— Отут мамочка буде лежати, — ледь чутно каже він.

1.

Від кладовища до центру села — близько 400 метрів. Магазинів у Грозі було всього два — один невеликий на околиці та великий з кафе, в який 5 жовтня росіяни запустили «Іскандер». Згарище будівлі видно здалеку. Цілими залишилися лише дві стіни — на одній рожеві шпалери з квітками, на іншій — сірі з келихами вина. Біля розтрощеного холодильника купкою лежать непобиті тарілки та зелені пластикові квіти.

Залишки магазину, в який влучила російська ракета.

Яків Ляшенко / «Бабель»

Яків Ляшенко / «Бабель»

Люди в синіх жилетках ООН опитують мешканців сусідніх будинків. В одному з них пара старшого віку підмітає розбите скло.

— Я знала, що буде похорон, бар відкритий був, — каже 73-річна Валентина, хазяйка будинку. — Але в той день нам робили дах, то ми не пішли. Повезло…. Я б, може, не пішла, ноги болять, а дід мій [чоловік] — точно пішов би. Не втримала би.

Навпроти згарища — дитячий майданчик. Там мешканці зробили імпровізований меморіал з лампадками та свіжими квітами. Порожні гойдалки розкачує вітер, на землі — плями крові, які не всочилися в ґрунт.

Відчувається різкий трупний запах та ледь вловимий медичного спирту — поряд із магазином був фельдшерський пункт. Усіх загиблих вже дістали з-під завалів, але декого завалило важкими бетонними плитами. Найменші рештки тіл не дістати.

Під такими плитами своїх батьків знайшов 43-річний Євген.

— Я почав дзвонити батьку, трубку не бере, — розказує чоловік. Він старший із трьох братів у родині. Приземкуватий, із засмаглим обличчям і мозолистими руками. Просить не фотографувати, але відчувається, що хоче виговоритися.

Того дня родина Євгена планувала святкувати день народження племінника. Його батьки були на похороні, але в кафе йти не думали — після кладовища збиралися додому.

— Але ж ви знаєте, як в селі буває, — продовжує Євген. — Пішли та пішли, ну вони й погодилися, мовляв, на пол часа. Вийшло, що це їхній став останній путь.

Євген хотів піти на похорон, але не встигав. Залишився вдома. Як почув сильний вибух, вискочив на вулицю і побачив клуби диму. Каже, відразу здогадався, що вдарили по магазині.

— Смикнув дядька, брата, кажу — пішли, — розповідає чоловік. — Заходимо, а там люди якось всі в одному кутку лежать. Стін немає, впало все, один каркас залишився. Я ж знаю, в чому батьки були вдягнені, кажу брату: «Давай дивитися». Бачу — піджак знайомий. Підійшов, відтягнув плиту — лежать. Мама і батько на ній, руку зверху поклав.

Могили батьків Євгена ближче до дороги. Він обговорює з копачами, де їх краще викопати, і обносить клаптик землі мотузкою. Поряд з його батьками буде ще дві могили.

— Сімʼя, — киває Євген на сусідні могили. — Батьки їх дітей хрестили, а вони — нас. А тепер от, будуть лежати поряд.

Яків Ляшенко / «Бабель»

Яків Ляшенко / «Бабель»

Будинок Ольги — на сусідній вулиці за магазином. На поминках загинули дві її невістки. Сама вона не пішла — лишилась з онуками, їм іще немає й семи. Коли ракета вдарила по будівлі, Ольга саме сиділа на лавці біля свого дому.

— Ні свисту не було, нічого, — каже жінка. — Зазвичай, знаєте, як буває? Летить ракета, і ти вже чуєш, як вона летить, бо вона гуде, як самольот. А тут бах — і все. Бог знає, як воно [вибухова хвиля] не пішло на нас.

Онук Ольги Ілля, поки ми говоримо, грається на поржавілих танкових гусеницях. У момент прильоту він теж був на вулиці.

— Я дітей схопила — і в погріб, — продовжує жінка. — А всі куми, всі друзі — всі там залишилися…

Ольга плаче. Володя, військовий, що стоїть поруч, заспокоює:

— Ну тихо, тихо. Заспокойся. Всьо вже. Всьо.

2.

Андрія Козира знало все село. Називають його Андрюшею, кажуть — золота була людина.

— Оце його хата, — говорить Алла, показуючи на будинок навпроти. — Він спочатку тут хотів будуватися, а потім батьківську хату вирішив перебудувати, то вони [родина] туди переїхали. А за цією хатою батьки дружини дивилися.

Під час перепоховання Алла була в лікарні в Харкові. На поминках була її невістка.

— Нам тоді подзвонили, що таке случилось, — каже жінка. — Я набирати — а трубку ніхто не бере.

Замовкає. Вітер хлопає дверима за її спиною.

— Зникло все село, ніби і не було нікого, — продовжує жінка. — Сімʼями повимирали люди. От і Андрюшина родина так. Нікого не залишилося.

Андрій Козир вже давно працював у Польщі разом із сином Денисом. Згодом до них приїхала і дружина Андрія Аліна. Працювали важко, гроші відкладали — треба було будувати хату, допомагати дітям.

— Діти ні в чому не нуждалися, дружина теж. Він батько був з великої букви, — розповідає Ольга Донцова. Вона була близькою подружкою загиблої Аліни Козир. — Ми з Алінкою все життя одна одну знали. Андрія теж знала. Господар був — таких пошукати.

Після вторгнення росіян Андрій і Денис вирішили повернутися в Україну, щоб піти воювати.

— Мені Аліна дзвонить по вайберу, з відео. Каже: «Донцова, скажи їм. Вони воювати зібралися», — згадує жінка. — Повертає камеру на них, а вони веселі, довольні. Кричать: «Донцова, дивись, ми побрилися», — і голови свої голі показують. Я кажу: «Ви чи здуріли, сидіть там. Ви ж сліпі як кроти». В них зір ужасний, якийсь страшний мінус, вся родина в окулярах, і в армії не служили, бо непридатні. Відповідають: «Зараз всі потікають, в усіх інвалідності відкриються. А ми як криси будем сидіть?» Я кажу: «Андрюша, ну не їдь, не треба». А в них уже чемодани зібрані.

Аліна залишилася в Польщі, Денис і Андрій пішли в армію добровольцями. У березні 2022-го Андрій загинув неподалік від Попасної. Гроза в цей час була в російській окупації, тож військового поховали на Дніпропетровщині. Денис хотів перепоховати батька в рідному селі, довго збирав документи та дозволи. Дружина Андрія Козира Аліна теж приїхала з Польщі на похорон.

— Дениса списали з армії, він тільки місяці три як вдома, — продовжує Ольга. — Одружився нещодавно з дівчинкою нашою, Ніною. Мама її, Люда, теж загинула. А батько, Валік, воює десь.

Ранком 5 жовтня Ольга дізналася, що помер її брат Олексій.

— Ввечері [4 жовтня] ми посиділи біля гробу [Андрія Козира]. Я кажу Аліні: «Вранці я відвезу Льошку в лікарню і о 10-й буду в тебе», — розповідає Ольга. — Прокинулася, набрала батька, а він каже: «Льошка, напевно, вмер. Щось зрачків не бачу, але теплий, наче дихає». Я бігом туди, викликала швидку і попросила зятя піти, глянуть. Приходжу, а [зять] Славунчик каже, що все. Помер.

Зять Ольги Слава сидить поряд. Періодично вона просить його піти в будинок, перевірити, «як там баба». Це бабуся Ольги, їй 88 років. Ольга переживає, що і вона скоро помре.

— А ми збиралися [йти на похорон], — продовжує жінка. — Аліна — то моя душа, всі пішли б. Поїхали в рітуалку замовляти гроб, речі. Я кажу Славіку — зупинись [біля кладовища], я попрощаюся з Андрюшкою. Аліна спитала, чи я прийду [на поминки]. Я кажу: «Нам треба речі, гроб, Льошка ще в морзі, ми не встигнемо свій похорон провести». Аліна каже: «Ну тоді ми прийдемо до тебе ввечері, допоможемо зварити суп, картоплю [на поминальний обід]». Потім і Люда [мати дружини Дениса Козира] дзвонить: «Донцова, не переживай, ми з тобою. Андрюшку поховаємо, на обід сходимо і до тебе. Все зваримо, столи витягнемо».

Коли Ольга вже поверталася з ритуальної служби в село, Аліна знову їй подзвонила, вмовляла прийти хоч на пів години. Кафе в магазині зазвичай не працювало — але господар за старої дружби відкрив його для поминок. Ольга знову відмовилася — сказала, що всі будуть співчувати їй щодо смерті брата, а від цих слів тільки гірше.

— Вийшла на вулицю — бачу, дядя Ваня Ходак йде, гарно одягнений. Питаю: «Ви на похороні були?» Він: «Та в кафе не пішов, щось не хочу». Пройшлися ми метрів десять, і тут — бух! Я спочатку не поняла, що сталося. Потім дивлюся — над магазином дим. А малий мій, Русланчик, перед цим просився на вулицю. Пусти і пусти, на майданчик [біля магазину]. Я йому: «Руслан, іди в хату!» Хвилин двадцять мене уговарював, потім я вже сказала — йди. Якби він з першого разу пішов — так би там і лежав.

Поки ми говоримо, чутно, як у Шевченковому лунає сирена. Ольга пропонує поставити телефони в авіарежим — мовляв, ми сидимо тут вчотирьох, тож може і сюди ракета прилетить. Її зять Славік посміхається, але теж вимикає свій телефон. Ольга продовжує:

— Я повертаюся, бачу — Русланчик [поряд мене]. Каже: «Мене здуло». Підбігаю, він мені: «Мам, велік [там залишився]». Та який велік! Я за дитя — і в хату.

Усі мовчать. Славик курить цигарку, Ольга теж дістає з пачки. Раптом каже:

— В нас баба одна є, віруюча дуже. Старенька. Каже мені: «Ти знаєш, стояла, напевно, вся ваша родина на порозі рая. А господь бог вийшов і каже твоєму брату: «Обирай — або ти один зараз в рай, або твоя сестра і вся родина». І він шагнув в рай, а вас відштовхнув».

3.

Одна з версій, чому ракета влучила саме в кафе під час поминок, — навідник із місцевих. Мешканці розповідають, що після трагедії до них приходили з СБУ, перевіряли телефони. Тому, що ракету міг навести хтось, з ким усе життя прожили пліч-о-пліч, не дивуються. Кажуть — тут і досі залишилися люди, які підтримують росію.

— Хтось повиїздив, коли село звільнили, — говорить Євген. — А тут родичі залишилися, так дзвонять їм в росію. Кажуть, яка Україна погана.

Грозу окупували в перші дні вторгнення, вона опинилася в глибокому тилу росіян. У селі вони не стояли, але постійно їздили через нього на Купʼянськ та Ізюм.

— Коли вони [росіяни] заходили, то ці [колаборанти] повиходили з хат, — продовжує Євген. — Стоять, ручками машуть. Ще все тільки починалося, ще було неясно, хто за кого, а підходить до мене Зоя, посміхається так гаденько і каже: «Ну все, Женечка. Кінець тобі». Промовчав.

Ольга Донцова каже — добре, що Аліна Козир під час окупації була в Польщі. Як дружину військового, її б точно полонили росіяни. Двох місцевих хлопців, які воювали в АТО, окупанти забрали в тюрму в Купʼянську.

— Одного батьки визволили, — каже Ольга. — Ночували на порозі купʼянської тюрми місяцями, вмовляли росіян — і ті відпустили. Теж загинули [5 жовтня].

— Росіяни жорсткі були, — говорить Євген. — Є в нас тут бухарики, я їх називаю «вібраторами» — бо стоять, трусяться, випити хочуть. Так ті «вібратори» бухати перестали. Боялися. На роботу до росіян якщо не прийдуть, бо забухали, то їх залишали ще на шість годин. От вони щасливі були. «Сильна рука», все як люблять.

В окупації з села майже ніхто не поїхав. Кажуть — куди йти з рідної хати? Коли село звільнили, згадує Євген, спочатку не могли повірити. Але тих, хто співпрацював з окупантами, так і не заарештували.

— У Зої зошит був, там записано про всіх в селі. Писала списки, хто пенсію продовжував від України получати, і росіянам передавала, — каже Євген. — А зараз що? Он там буде Зоя лежати, за дві могили від моїх батьків. Так само з усіма в магазині загинула.

Його брат Юрій додає:

— Треба було тихо поховати [Андрія Козира] і все. Без поминок. Може, весь білий світ знав, що таке буде, а тільки ми не знали.

4.

В обід у Грозі починається дощ. Але на кладовищі досі людно. Сьомого жовтня тут поховали подружжя Миколи та Тетяни Андросовичів. Коли будуть похорони інших, поки невідомо. Люди кажуть — тіла їм віддадуть не раніше 9—10 жовтня. Бідкаються — мовляв, усіх ховатимуть в один день, а там і знову ракета прилетить.

Усі жінки, що на цвинтарі, — з чорними повʼязками. Обіймаються і тихо плачуть. Жінка в темних окулярах представляється Ганною. Пʼятого жовтня загинули три її найкращі подруги. Ганну не відпустили з роботи, інакше теж би прийшла попрощатися з Андрієм. У маленьких селах всі добре знають одне одного. Тож і проводжають людей в останню путь усім селом.

Євген і його брат Юрій дивляться, як копають могили для їхніх батьків. Часто курять. Євген каже — батьки були хорошими людьми.

— Гроби будуть в кожній хаті, — говорить Алла, чия невістка загинула в магазині.

Ольга Донцова додає:

— На похоронах люди будуть не плакати — будуть вити.

Допоможіть врятувати життя — підтримайте фонд «Повернись живим».