Ви коли-небудь замислювалися про пил? А письменниця Джей Овенс написала про нього цілу книгу. Вона про загадку резиденції британського премʼєра, пиловий смуток і хатню робітницю-інфлюенсерку — переказ

Як Лондон став чорним

Камʼяне вугілля на території Великої Британії почали видобувати ще за часів Римської імперії. Коли Рим контролював ці землі, уже було відомо, що таке вугілля горить довше за деревне й дає більше тепла. Але коли в V столітті нашої ери Римська імперія залишила острови, видобуток вугілля припинився аж до середньовіччя.

У 1228 році в Лондоні зʼявилася вулиця Шлях морського вугілля. Морським його називали через те, що вугілля видобували не в шахтах, а просто збирали на березі Північного моря. Туди воно потрапляло з прибережних і підводних покладів. Далі «улов» Темзою доставляли до Лондону. У морського вугілля був один суттєвий недолік: через високий вміст сірки під час горіння воно дуже диміло. Знать скаржилася на це королю, і в 1285 році Едвард I наказав провести розслідування щодо вугільного пилу ― фактично скликав першу в історію комісію з якості повітря. Однак рішень ця комісія не запропонувала. Тоді справу по-своєму вирішила чума: населення Лондону різко зменшилося, тож проблема вугільного пилу надовго перестала турбувати містян ― аж до XVI століття, коли вона стала повсюдною.

У 1570 році Лондон населяли вже близько 150 тисяч людей. Це було бурливе місто з портом, який приймав товари з десятків колоній та країн, з активним культурним життям, численними друкарнями, новими вулицями й районами. Усе це буквально тонуло в диму від спаленого вугілля. Що десять років споживання камʼяного вугілля в Лондоні подвоювалось. Замінити дровами його не могли ― дерев на островах було обмаль. Королева Єлизавета переживала: якщо люди почнуть масово топити дровами, не залишиться дерев для бойових кораблів. Тому взимку 1605―1606 Лондон імпортував 144 тисячі тонн камʼяного вугілля, близько тонни на людину на рік. Тож деревне вугілля купували собі багатії, а більшість могла собі дозволити лише його «морський» аналог. З одного боку, він у прямому сенсі підтримував життя, з іншого ― усі його ненавиділи й задихалися в диму.

У 1661 році лондонський письменник Джон Івлін написав книгу «Fumifugium, або ж Незручності лондонського повітря і розсіяного смогу». Вона була адресована королю Карлу II. У книжці письменник скаржився, що вугільний пил «псує все, на що потрапляє», а сам Лондон через нього більше нагадує вулкан Етну чи передмістя пекла, ніж «скупчення раціональних істот і місце трону нашого незрівнянного монарха». Замість бути найяскравішим містом у Британії, столиця здавалась одним з її найгірших місць, майже підземеллям.

Івлін не перебільшував. На той час лондонське повітря було таким, як у сучасних найзабрудненіших містах. Рівень двоокису сірки в XVII столітті був у 70 разів вищим ніж зараз і перевищував рівень забруднення в теперішньому Пекіні. Письменник запропонував рішення: винести димні виробництва за межі міста, а вулиці засадити ароматними квітами. Утім, ніщо із цього не втілили ― лондонські багатії та вельможі просто переїхали на захід міста, подалі від димної промисловості. Вони живуть там і зараз: історично найзаможніші квартали Лондону ― західні.

У XIX столітті, з початком індустріалізації, повітря в Лондоні стало ще бруднішим. Дим і пилюка стали героями художніх творів. В одному з таких романів молода дівчина жалілась, що «отруєна» маленькими часточками бавовняної пилюки на текстильній фабриці, де вона працює. Тоді ж людство дізналося, що кожна індустрія, яка продукує пил, має повʼязані з нею специфічні хвороби.

У текстильній індустрії це так звана хвороба коричневих легень: дрібні частки текстилю подразнюють альвеоли в легенях і стимулюють виділення гістаміну, який сповільнює рух повітря. Результат ― сильний бронхіальний кашель. Ті, хто видобував вугілля, теж мали специфічну хворобу легень ― вугільний пневмоконіоз. Її наслідок ― фіброз, тобто утворені довкола часток вугільного пилу рубці в легенях. У народі цю хворобу називали «чорними легенями». Ще до 1800-х років було очевидно, що вугільний пил шкодить здоровʼю і життю. Однак стандарти з чистоти повітря запровадили у Британії лише в 1970-х, коли вугільна індустрія й без того помирала.

Через опалення вугіллям лондонські будівлі вкрилися кіптявою, з якою містяни буквально зріднилися. Під час реставрації резиденції премʼєр-міністра Британії на Даунінг-стріт у 1958 році виявилось, що її чорний фасад насправді зовсім не чорний, а з жовтої цегли. Це шокувало публіку, тож відчищену будівлю згодом пофарбували в чорний, щоб повернути їй звичний вигляд.

Наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років на Лондон чекала велика чистка. Церкви, будівлі судів і житлові квартали поверталися до своїх природних кольорів: вугільну сажу знімали за допомогою потужних мийок високого тиску. Виявилось, що насправді центральний Лондон ― місто з блакитними, сріблястими, блідо-зеленими й жовтими будівлями.

У 2010-х роках така чистка чекала на Вестмінстерський палац — місце засідань британського парламенту. Частково він збудований з ракушняку ― пористого каменю, який міг не витримати великого напору води. Тож будівлю рятували за допомогою шару латексу. Його нанесли на стіни, пил приклеївся до гуми й лишився на ній, коли латекс зняли.

Іспанський архітектор Хорхе Отеро-Пайлос дізнався про це і попросив у лондонської мерії дозволу забирати ці вкриті багаторічним брудом і сажею листи латексу собі. Після кількарічних вагань у 2016-му мерія міста погодилася співпрацювати з Отеро-Пайлосом. Невдовзі в холі палацу зʼявилися довжелезні гумові плівки із закарбованою в них столітньою пилюкою. Такі ж плівки митець отримав зі старої будівлі Американського монетного двору, палацу дожів у Венеції, внутрішньої поверхні колони Траяна в Римі. Свій проєкт він назвав «Етика пилу», а в описі наголосив, що рано чи пізно кожен обʼєкт і кожна жива істота перетворяться на ледь помітний порох.

Як помилки в землеробстві змусили мільйони американців шукати нове житло

На початку ХХ століття землі в американських штатах Канзас, Колорадо, Техас і Нью-Мексико забрали в корінного населення і віддали під землеробство: конʼюнктура світового ринку після Першої світової війни якраз дозволяла вигідно продавати збіжжя. Американські фермери непогано на цьому заробили, але сільське господарство вони вели недбало: не давали полям часу на перепочинок, не залишали цілинних земель, намагалися використати ділянки по максимуму. Через це, а також через посухи на цих рівнинних місцевостях утворилися мільйони тонн дрібного мов борошно пилу. Пилюки було так багато, що корови стояли в ній по коліно.

Вітри завершили справу, і в 1930-х місцевість на межі чотирьох штатів стали називати «Пиловий котел». В особливо посушливі роки пилові бурі засипали цілі поселення, через це тисячам людей доводилося виїжджати в інші штати. Ті, хто залишався, намагалися захистити свої помешкання, але пилюка все одно потрапляла всередину. Жінки заклеювали вікна в будинках ізсередини та ззовні ― пил сипався через дах. Кількаденне прибирання після пилового шторму стало звичною справою. Зʼявився навіть окремий вислів «пиловий смуток» — відчуття марності своєї роботи та невідворотності наступної порції пилу в приміщенні вже за день чи два.

Свідки тих подій згадують: пил постійно скрипів на зубах. Коли хтось перевертав подушку, від здійнятої в повітря пилюки ставало важко дихати. У 1930-х сімʼї часто спали разом, а ліжко затуляли вологою тканиною ― щоб пил у кімнаті приставав до неї.

Попри те, що такі бурі були стихійним лихом, хмари пилу виглядали напрочуд гарно. Здалеку вони здавалися димом, який поступово згромаджувався в небі. Цей «дим» відрізнявся за кольором залежно від напрямку вітру: хмари мали помаранчеві, жовті, блакитні, чорні відтінки. Чорна пилюка приходила з Канзасу, де у ґрунті було чимало органічних частинок, червона ― з Оклахоми, де в землі було залізо. Сіру пилюку несло з Колорадо та Нью-Мексико.

Врожайність зернових тим часом падала ― через пилові бурі, комах і посуху. Іноді врожаю не вистачало навіть на насіння на наступний рік. Ще більше за рослини та людей страждали тварини. Для них складно було знайти харчі ― та й після того як фермер знаходив бажане сіно, його припорошувала пилюка — тварини їли траву з землею. А ще худоба задихалася під час пилових штормів. Після розтину в тілах корів виявляли багато грязюки.

У 1935 році влада Канзасу вирішила проаналізувати повітря, яким дихали мешканці штату. Виявилось, що після пʼяти великих пилових штормів на кожному акрі землі зʼявились додаткові 4,7 тонни бруду. Кремній, головний компонент цього пилу, викликав в організмі агресивну імунну реакцію. Люди кашляли, смертність від запалення легень зросла в десятки разів. Це був силікоз ― специфічний вид пневмонії, спричинений кремнієвим пилом. Діти страждали на блювоту й розлади травлення. Департаменти охорони здоровʼя найбільш уражених пиловими штормами штатів роздавали населенню респіратори, а в крамницях можна було купити захисні окуляри ― щоправда, це не допомагало.

Біженка з «Пилового котла» в Каліфорнії. Жінці 32 роки, у неї семеро дітей, які через стихійне лихо лишилися без їжі.

Getty Images / «Бабель»

Двоє біженців із «Пилового котла» йдуть дорогою на Лос-Анджелес. Білборд спонукає їх «наступного разу поїхати поїздом і розслабитися».

Getty Images / «Бабель»

Засипаний пилом двір ферми в Південній Дакоті, травень 1936 року.

Страждали від пилових штормів і далекі від Канзасу чи Оклахоми міста. Сонячний день у Чикаго міг різко змінитися прохолодою, бо пилова хмара затуляла його від сонця. У Нью-Йорку в 1930-х часом доводилося вмикати ліхтарі вдень, бо без них запилюжену вулицю було погано видно. У штаті Індіана, щоб розчистити від пилу автошляхи, залучали снігоприбирачі.

Здутий вітрами пил оголив речі, які колись забули іспанські конкістадори. Також люди масово знаходили наконечники стріл індіанців. Не маючи врожаю, фермери продавали бодай це. Витрат на ведення господарства це, звісно, не покривало, тож протягом 1930-х населення територій, де пилові бурі відчувалися найсильніше, зменшилось на третину: мігрантами стали три мільйони людей. Десять тисяч фермерських обійсть спорожніли.

Проблему вирішив агроном Хʼю Беннет. Ще в 1920-х він почав досліджувати, як можна покращити сільське господарство. Згадував приклади з дитинства: батьки Беннета, перш ніж засіяти поле, ділили його на сегменти-тераси, щоб ґрунт не змило дощами. У 1933-му Беннет започаткував «Операцію «Пиловий котел», щоб реалізувати частину своїх ідей. Він радив фермерам робити борозни не вздовж схилів, а перпендикулярно їм, садити витривалі до посухи сорти пшениці з розвинутою кореневою системою. Ці підходи дали перші плоди, і в 1935-му, після чергової сильної пилової бурі, Беннет отримав від американського Конгресу грант на $135 мільйонів на подальшу боротьбу з посухами. Значна частина цих грошей пішла на висадження лісосмуг, які мали стати природними перешкодами для вітру. До 1944 року за цією програмою висадили 270 мільйонів дерев.

Остаточно «Пиловий котел» перемогла вода. Фермери, які залишилися на проблемних територіях, за безцінь скупили землі конкурентів та інвестували гроші в нові технології, зокрема в електрифікацію та буріння свердловин для зрошення полів. Це разом із антикризовими заходами Беннета допомогло. У 1950-х ці території знов потерпали від посухи ― однак пилюка вже не повернулась.

Як завдяки пилу зʼявилися домогосподарки

Домогосподарка як людина, яка прибирає пил і миє підлогу, ― доволі новий концепт. Раніше такі жінки займались виробництвом ― доїли корів, шили одяг, варили мило й робили свічки, потім несли все це на ринок. Прибирання відбувалося щотижня, паралельно з пранням, а також щороку, коли сажу від багать змивали зі стін і наносили на них свіже вапно.

Раніше люди були брудніші, ніж тепер, однак вони не бачили у бруді чогось поганого. Пляма на одязі була просто плямою, чимось дуже природним, а не ознакою неохайності. Забрудненість, навпаки, вважалася ознакою скромності, чесної праці та близькості до природи. Чистий одяг був важливим для спілкування з божественним ― тому його вдягали на великі релігійні свята. Але загалом у житті чистоту вважали непрактичною.

Це змінила індустріальна епоха. Люди почали зʼїжджатися із сіл до міст — це вивело антисанітарію на новий рівень. Нетрі індустріальних центрів стали розсадником хвороб ― відповідно, змінились вимоги до чистоти. Колись лікарі й науковці вважали, що причинами хвороб є «погане повітря» із запахом гнилизни, а також застояна вода. Під кінець XIX століття Луї Пастер, а пізніше Роберт Кох довели, що значну частину хвороб спричинюють мікроби, які часто містяться у бруді. Тоді й почалась ера чистоти.

У доіндустріальну епоху люди мали небагато речей. Усе це був хендмейд, а вручну зроблені речі, по-перше, дорогі, а по-друге, робляться довго. Тому гардероби та інтерʼєри переважної більшості людей були спартанськими. Рідкістю були й рівні поверхні, а на нерівних столах чи полицях пилюки не видно. Тож пил став проблемою в часи консюмеризму ― коли в людей зʼявилися гладенькі меблеві гарнітури та нові тканини на кшталт плюшу. Усі ці речі потребували прибирання.

Під кінець ХІХ століття третина британських жінок від 15 до 20 років працювала прибиральницями. Їхній звичайний робочий день починався на світанку, а взимку ще раніше, йшлося в «Мистецтві утримання дому» 1889 року ― одному з багатьох посібників, які навчали новий середній клас давати раду своєму майну. Спершу треба було вичистити сажу й розпалити піч, щоб власники будинку прокинулися в уже теплому приміщенні. До сніданку прибиральниця мала помити головний коридор і поріг. Пізніше зранку вона мала добре вимити одну з кімнат. На прибирання кімнати середнього розміру йшло три години. Найдетальнішими були інструкції щодо прибирання пилу. Усі речі з кімнати треба було винести в іншу кімнату чи скласти на столі, вкривши спеціальною тканиною. Після цього треба було почекати з пів години, аби пилюка вляглась, а тоді помити все, вкрити бджолиним воском і ще раз протерти.

Під кінець XIX століття великі міста потерпали від спалахів туберкульозу. Жінкам наполегливо радили підвищити стандарти чистоти своєї оселі. Людям роздавали освітні буклети з простим меседжем: мікроби ― це ворог номер один, і в людства з ними війна. Антибіотиків тоді не було, боротися з мікробами пропонували лише прибиранням. Люди не могли побачити ворога, однак знали, що він може вбити. Це жахало.

У 1890 році деякі науковці вважали головною причиною туберкульозу «отруєння пилом». Влада США вирішила популяризувати хатню роботу, щоб вона більше не вважалася чимось некреативним чи нудним. Очолила цей процес Крістін Фредрік, економістка за освітою й домогосподарка ― щоправда, вона називала себе «інженеркою з ефективності домогосподарства». Фредрік стала редакторкою тематичного журналу, авторкою книжок, організаторкою освітніх курсів й обличчям для кількох комерційних продуктів. Сучасною мовою, вона стала інфлюенсеркою.

Саме завдяки Фредрік набули популярності пилососи. Крістін запевняла, що у ворсі килимів ховаються пʼять різних видів мікробів, і демонструвала рухи щіткою пилососа, ефективні проти кожного з цих видів. Пилососи, стверджувала Фредрік, власне прибирали пилюку, а не переміщували її з місця на місце, як ганчірка чи віник.

Щоб без роботи ми не припали пилом, підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]