Як ви переїхали до Сполучених Штатів і чому обрали саме Чикаго?
У 1999 році мої батьки виграли в лотерею Green Card, і ми вирішили переїхати до США. Я не хотіла їхати й зголосилася тільки тому, що була єдиною в сімʼї, хто хоч трохи говорив англійською. Додому планувала повернутися через шість місяців, але вирішила залишитися і скасувала зворотний квиток.
Коли ми мігрували, то був вибір між двома містами ― Нью-Йорком і Чикаго. У Чикаго було більше знайомих, які могли нам допомогти, тому обрали це місто.
Деякі люди роками грають у лотерею Green Card. Ваші батьки теж?
Ні, це був перший раз, коли вони грали. Тоді ще були паперові форми, які треба було заповнювати.
Скільки вам тоді було років?
Двадцять з половиною. Я бачила своє майбутнє в Україні, мала невеликий бізнес, у мене не було потреби переїжджати. Хоча підсвідомо завжди хотіла опинитися в трохи більшому місті з доступом до можливостей. Думаю, саме тому я і лишилася: побачила перспективи розвитку й майбутнього.
Алла Лопаткіна отримує Хрест Івана Мазепи з рук Володимира Зеленського.
Пресслужба Офісу президента України
У вас були різні роботи у США, які саме?
Моя перша робота ― касир у пекарні на мінімальну погодинну зарплату. Пізніше я вступила до коледжу, щоб підтягнути англійську. Згодом почала працювати в банківських структурах. У США я кілька разів кардинально змінювала карʼєру й багато років тому опинилася в логістиці.
Яким чином?
Мій чоловік ― українець родом з Харківщини. Тривалий час він працював водієм вантажівки, його рівень англійської був мінімальним, мені доводилося поза своєю основною роботою бути для нього і диспетчером, й організатором, і бухгалтером. А з часом зрозуміла, що мені це подобається. Це індустрія, де постійно щось змінюється, багато можливостей для креативу, інновацій, це постійний рух.
Я довго працювала консультантом і керівником в інших логістичних фірмах. Потім викупила частину компанії, де працювала, ― інвестувала близько $200 тисяч. Я рада, що все-таки ризикнула, бо той рік був не найкращий в індустрії та економіці, проте ризик себе виправдав.
Який це був рік?
2019 рік.
Коли вводиш ваше імʼя в пошуковику, найчастіше зустрічається, що ви людина, яка купила прапор із підписом Валерія Залужного, волонтерка і голова логістичної компанії Nortia Logistics. Що зараз являє собою ваш бізнес?
Nortia Logistics другий рік поспіль потрапляє до рейтингу «50 найбільш швидко зростаючих компаній» бізнес-журналу Crain’s Chicago Business у Чикаго. Цього року ми були на пʼятому місті, минулого ― третіми. Оборот компанії минулого року становив майже $56 мільйонів, тому це вже компанія середнього розміру, у штаті приблизно 120 працівників. Це доволі прибутковий бізнес.
Серед працівників багато українців?
Серед офісних, адміністративних працівників приблизно 60% ― українці. Серед водіїв приблизно 35―40%. І минулого року ми наймали новоприбулих на роботу.
Щоб закінчити тему бізнесу: які у вас подальші плани на нього — розвиватися, масштабувати, відкривати якийсь новий бізнес?
Зараз у нас ребрендинг і зміна стратегії, для цього ми залучили українську маркетингову компанію Fedoriv agency. Я дуже задоволена рівнем кваліфікації, якістю досліджень і фідбеку.
Ви почали допомагати Україні — гуманітарна допомога, рятувальні автомобілі тощо. Благодійність почалася з 2014 року чи після повномасштабного вторгнення?
Із 2014 року ми завжди допомагали військовим, але це було не так масштабно, як зараз. Допомагали родинам з дітьми з вадами розвитку або проблемами зі здоровʼям, займалися паліативною допомогою. Було багато підопічних старших людей, які жили в селах, без родин. Допомагали продуктовими наборами, грошима. Також допомагали сиротинцям, підтримуємо фонд Revived Soldiers, який з 2014 року займається реабілітацією, лікуванням, протезуванням наших хлопців. Після початку повномасштабної війни мої знання і досвід з логістики стали у пригоді, а фінансові можливості дозволили допомагати масштабніше і нарощувати обороти.
Як саме в це залучений ваш фонд Ukrainian Resistance Foundation?
У нас є напрям, у рамках якого ми передаємо в Україну автомобілі швидкої допомоги та пожежні. Ми відправили 66 таких авто ― перші спонсорувала моя компанія. Зараз ми маємо партнерські відносини з кількома організаціями й фондами, які допомагають в закупівлі цих автомобілів і логістиці.
Днями ми відправили фуру з нашого складу в Ковелі з лікарняними ліжками й медичними матеріалами для госпіталю на Херсонщині. Купуємо автомобілі для передової, інші речі на запити підрозділів і лікарень.
Скільки на це вже пішло грошей?
Якщо говорити про фактичний фінансовий внесок або загальну кількість зібраної допомоги, то це десятки мільйонів доларів. Ми саме закінчуємо бухгалтерський аудит, і я не хочу кидатися цифрами, що можуть відрізнятися від фактичного звіту. Ми все опублікуємо.
Чи долучається до вас інший бізнес представників діаспори?
Ми отримували допомогу від українських фестивалів і приватних осіб, від інших бізнесів. Особливо на початку повномасштабного вторгнення, коли потрібно було привезти допомогу, що надав донор з іншого штату. Коли в інших логістичних компаніях чули, що це гуманітарний вантаж, просили відшкодувати тільки пальне. Є мережа людей, які допомагають постійно, наприклад, сортувати медичні препарати у нас на складах.
У вас є ще один проєкт — простір C Ukraine у Чикаго, де продаються сучасні українські бренди, як-от Etnodim, Gunia, MustHave і багато інших. Розкажіть докладніше?
Ми називаємо його «український простір Чикаго», він розташований у самому центрі міста. Проєкт започаткували під егідою українського консульства в Чикаго та організації World Business Chicago, яка допомагає маленьким бізнесам у місті та громаді. Вони надають таким іміджевим проєктам порожні торгові точки. Біля C Ukraine є сусідній схожий простір, який обʼєднує Польщу, Казахстан, Киргизстан і, здається, Латинську Америку. Проєкт почався з ідеї показати жителям США, що українські продукти не тільки красиві, але й якісні, цікаві. Відгуки були надзвичайними. Також у просторі відбуваються різні події для громади ― від творчих вечорів до зустрічей українських бізнес-клубів і IT-кластера в Чикаго.
C Ukraine — український простір у Чикаго, де продаються товари українських брендів, проходять благодійні заходи, зустрічаються підприємці, збирають гроші для України.
C Ukraine / Facebook
Приміщення вам надало місто, а як ви обираєте і закуповуєте бренди?
Є люди, які працюють саме з брендами ― шукають їх, знаходять контакти, пропонують їм взяти участь в цьому проєкті. Тоді ми відбираємо товари та закуповуємо їх. Як головний куратор я теж безпосередньо відбираю бренди, що представлені у просторі.
Цей проєкт прибутковий?
Потенційно ― так. Але він існує тільки три місяці, для висновків ще зарано. Ми відкрилися в туристичний сезон в Чикаго, а наступні сезони можуть бути іншими. На некомерційній основі приміщення нам дають до 23 жовтня, але місто може продовжити цей строк. І проєкт навряд чи буде повністю комерційним, адже й надалі залишатиметься простором для зустрічей та подій. Ми зараз переглядаємо фінанси й вирішуємо, у якому форматі він існуватиме в майбутньому.
Як часто ви бували в Україні?
За 23 роки я була в Україні два рази ― у січні та травні цього року. Я б з радістю приїхала ще, але у мене шестирічний син. Деякі проєкти забрали багато мого часу, тепер я хочу побути з ним. Але щойно зможу, обовʼязково буду в Україні.
Мені цікаві ваші відчуття від поїздки в Україну, оскільки я сама певний час живу в Канаді.
У мене були побоювання, що коли я приїду в Україну після 23 років, то почуватимуся туристом, що це не моє, що я американізована. Але, на моє велике здивування, щойно я опинилася в Києві ― відчула себе вдома. Деякі речі здивували, деякі ― неприємно, але вони не здавалися чужими.
Що здивувало приємно, а що — ні?
Приємно ― рівень диджиталізації, від розрахунків у кафе і ресторанах до замовлень навіть евакуаторів. Неприємно ― будинки, памʼятки архітектури в занедбаному стані.
Ви зустрічаєтеся із сенаторами й конгресменами у США, адвокатуєте потреби України. Як за цей час змінилося їхнє ставлення?
Воно стабільне. Є величезна група підтримки, особливо серед представників Демократичної партії, але багато і в Республіканській. Є певне упередження, що республіканці категорично проти підтримки України. Насправді таких небагато, але вони голосні.
У США є адвокаційні дні, коли представники громад і організацій домовляються зустрітися з конгресменами, щоб обстояти свої інтереси. У нас такі дні проходять що кілька місяців з допомогою Razom, Ukrainian World Congress, Ukrainian Congress Committee of America. Наступна поїздка у Вашингтон запланована, якщо не помиляюся, на другий тиждень жовтня. Це можливість для наших громад зустрітися з конгресменами й проговорити підтримку України. Питання різні: посилення санкцій, питання російського урану для американських атомних електростанцій, викрадення українських дітей росіянами та багато іншого. Ми попередньо готуємо теми й вже предметно говоримо з конгресменом або сенатором про те, який законопроєкт йому варто підтримати. І взагалі тримаємо ці питання в їхньому полі зору.
Вас туди запрошують як представника бізнесу, від фонду чи громади? Хто ще там із вами?
Я їздила від свого фонду Ukrainian Resistance Fondation. Фактично запрошують усіх членів української громади. Під час останньої зустрічі з нами були не тільки українці, але й представники сирійської та єврейської громад Чикаго, які підтримують Україну. Те, що росія робила в Сирії, вона потім зробила в Бахмуті, і це відгукується між нашими народами. Ця підтримка потрібна, аби світ побачив, що росія не просто один раз напала на сусіда. Це держава, у якої є історія агресії.
Підполковник армії США Олександр Відман в одному зі своїх інтервʼю в липні сказав, що США досі не відмовилися від бажання якось нормалізувати відносини з росією. У США досі бояться росію?
Був певний, не сказала б, що страх, настрій, що сильних поважають і з ними треба рахуватися. Мовляв, розуміємо, вам боляче, незручно, але вони сильніші, треба шукати компромісів. І така думка була популярна, мені здається, у перші 8―9 місяців війни. Саме цей наратив пропагувало російське лобі. Зараз є певна частина населення, що готова всіх мирити й з усіма дружити, бо ця війна не у них вдома, але таких небагато. Однак все менше людей зараз говорять про росію з повагою і захопленням, як це було до повномасштабної війни. Зараз росія десь нарівні з Північною Кореєю.
Олександр Відман
Getty Images / «Бабель»
Ви сказали про російське лобі у Штатах — наскільки воно сильне?
Воно завжди присутнє. Зараз у США вже менше, але є в Південній Америці, Мексиці. І не треба його недооцінювати ― воно має вплив [на людей].
США видають росіянам все більше віз талантів. Також росіяни подають заяви про політичний прихисток, тоді як українцям ця опція недоступна, оскільки війна не є передумовою для політичного прихистку. Чи є у росіян свої адвокаційні групи, які зустрічаються із сенаторами й конгресменами?
Я знаю, що на попередніх двох адвокаційних зустрічах були представники російської громади, які виступали проти війни. Можливо, вони зараз не організовують відкрито адвокаційні дні. Але це не означає, що вони не спілкуються з конгресменами. І не забуваймо, що у Штатах є лобісти, які працюють за напівзакритими дверима і просуватимуть різні наративи ― що росіянам погано, вони не можуть повернутися додому, бо там небезпечно, будуть просити якихось статусів.
Колишній заступник міністра оборони Віталій Дейнега в одному зі своїх інтервʼю згадав вашу репліку про те, що Україна для Заходу починає бути схожою на Сирію чи Афганістан — країну, де лише стріляють і вбивають. Це так?
Є поняття war fatigue, або втома від війни. Протягом останніх 6―9 місяців війну обговорюють все менше. З іншого боку, західні медіа зараз активно пишуть про успіхи контрнаступу, роботу окремих підрозділів. Але нас справді починають прирівнювати до Сирії та Афганістану ― війна десь там, далеко. Тому інсталяція «Фенікс» зараз актуальна. Ми хочемо, щоб світове й американське суспільство почало сприймати Україну не тільки як жертву агресії, але й як державу з потужними можливостями, креативністю, інноваціями. Державу, втрата якої буде горем не тільки для самої України, але й для світу. Для цього ми маємо встановлювати певні емоційні звʼязки з культурою, мистецтвом, спортом. Ці теми легше тримати в медійному полі та з їхньою допомогою тримати тему війни. Це саме те, що може допомогти подолати war fatigue.
Інсталяцію у вигляді птаха Фенікса, що нагадує герб України, відкрили 31 серпня 2023 року на фестивалі Burning Man.
DTF / Андрій Іванченко
Той самий Дейнега писав, що його мрії відвезти українську інсталяцію на Burning Man 8 років, а метою вона стала в останні 2,5 року. Для вас це теж було мрією?
Ні, це мрія Віталія. Я знала про Burning Man давно, у мене багато друзів, які відвідували фестиваль роками. Але це не зовсім мій формат. Цього року я вперше брала там участь і відкрила Burning Man зовсім по-іншому, ніж уявляють люди, які там ніколи не були. Ми зустріли величезну кількість людей, підтримка України була надзвичайною. Нас підтримували й організатори, і відвідувачі, і команди інших митців, які привезли свої інсталяції. Ми зрозуміли, що люди побачать інсталяцію, приїдуть додому і говоритимуть про неї. Пізніше я отримала повідомлення від дівчини, яка спостерігала за спаленням «Фенікса». Вона була настільки розчулена, що розплакалася. Вона родом із Чикаго, але живе в Нью-Йорку. Вислала мені фото з браслетом I support Ukraine, який ми їй подарували. Зараз вона читає новини з України та розуміє масштаби трагедії.
Ви фінансували українську інсталяцію на Burning Man?
Так, я була керівником проєкту, головним менеджером і ще camp lead ― керівником табору, де ми всі жили. І я була кухарем табору.
Цьогоріч у пустелі Блек-Рок у штаті Невада, де проводять фестиваль, були зливи, тисячі людей застрягли, ви теж?
Ми заїхали із запізненням на два дні, бо застрягли через зливи. І наступні чотири дні працювали без перерв. Потім затопило ще раз, але у нас була потужна інфраструктура табору ― достатньо їжі, води, палива, щоб пересидіти наступні два дні. Це затримало наш виїзд і демонтаж інсталяцій, але ми хоча б перепочили. До нас у табір на запах плову чи борщу заходили різні люди. Це були звичайні люди, у яких була можливість дізнатися про Україну. Один з таких відвідувачів за два дні написав нам, що він працює зі спецефектами та піротехнікою і хоче поїхати в Україну, щоб зробити воркшопи для наших спеціалістів і допомогти їм вийти на ринок США. Він запитував, чи можемо ми допомогти з організацією. Ми погодилися, бо це дуже відома людина в піротехнічному світі.
Скільки коштувала участь у фестивалі, разом з табором і всім іншим?
Я ще не знаю остаточної суми, але це було недешево. Багато коштів пішло на інфраструктуру табору, але вона збережеться і на наступний рік.
Була ще одна українська інсталяція, яку не спалювали, — «Храм їжака» від «Спільноти бьорнерів України», присвячений українцям, які загинули внаслідок російського вторгнення.
Так, це було місце, куди люди могли прийти, принести свої спогади й біль. Цей храм присвятили тим людям бізнесу, мистецтва, культури, які більше не зможуть приїхати на фестиваль, бо їх забрала війна. Із нами працював піротехнік Володя Суворов, у них з батьком Олександром була провідна фірма з постановки піротехнічних трюків в кіно. Олександр загинув у травні минулого року. Коли Володя пішов подивитися на «Їжака», то побачив фото свого батька. Коли він повернувся в наш табір, я побачила, що він чимось збентежений. Сказав, що фотографію туди не надсилав. Тобто її надіслав хтось, для кого його батько теж був важливий. Ця історія показує, наскільки ми тісно поєднані в цьому світі.
«Храм їжака» — одна з українських інсталяцій на Burning Man 2023 року. Всередині інсталяції розмістили фотографії та предмети одягу загиблих воїнів. Також там збирали гроші на машини швидкої допомоги та евакуації. Форму їжака обрали, тому що у 2023 році основною темою фестивалю була «Тварини».
Один з аргументів противників допомоги Україні — корупція. Вам доводилося про це чути та які контраргументи ви використовуєте?
Так, доводилося. І цей наратив просуває російське лобі. Мовляв, навіщо ви даєте Україні допомогу, усе одно розкрадуть. Контраргументи в тому, що суспільство змінюється, війна змінила багатьох, відбуваються кадрові зміни в багатьох урядових структурах. Будь-яка людина, яка повʼязана з політикою, розуміє, що корупція певною мірою існує всюди й викорінити її повністю неможливо. Американський уряд сильно контролює свою допомогу, і якщо ми хочемо й надалі її отримувати, то повинні бути відкриті до контролю і підзвітності.
В Україні критикують Штати за повільність. Системи ППО, літаки F-16, а тепер і ракети ATACMS — усе узгоджується дуже довго. США бояться поразки росії?
США бояться не поразки росії, вони бояться гуманітарної катастрофи в росії. Американське суспільство добре памʼятає «ніжки Буша» і розуміє, що 140 мільйонів людей, які зараз гучно підтримують путіна, потім так само гучно вимагатимуть буханку хліба і пляшку горілки. І хтось це повинен буде надати. США розуміють, що напевно це будуть вони. Тому є такий страх. І памʼятаймо, що ми все-таки не печива просимо, є певні бюрократичні процеси, що займають час. Невдоволення породжує думки про невдячність. Тому ми повторюємо, що це не невдячність, але кожна затримка ― це життя людей.
Особисте запитання — ви американізовані й думали, що в Києві почуватиметеся туристкою. Ви могли за цей час дистанціюватися від України, але продовжуєте допомагати. Яке це значення має для вас?
Я усвідомлюю, що втрата України для світу буде трагедією, яку багато хто не переживе. І для мене важливо, щоб країна, де я народилася, виросла, яку я справді люблю, де могили моїх предків і досі стоїть будиночок моєї бабусі, не просто існувала, а була успішною. І мала місце у світовому суспільстві, на яке вона заслуговує. Щоб це не просто був апендикс росії, а саме та країна, яку ми хотіли бачити. І я розумію її потенціал. Я не могла просто дистанціюватися, закинути донат на «Повернись живим» і умити руки. Я буду робити більше, знаючи, що можу робити більше.
Останнє запитання. За період повномасштабного вторгнення у Штати приїхали майже 200 тисяч українців. Багато хто з них цього не обирав. Наприклад, я приїхала в Канаду, куди ніколи не планувала їхати. Для когось я та, хто кинув країну в складний для неї час, для людей в Канаді — взагалі ніхто. Доводиться починати все спочатку, із сумом за домом і порожнечею всередині. Що б ви порадили людям на кшталт мене з вашого досвіду міграції?
Ваші почуття знайомі мігрантам будь-якої хвилі. Коли я поїхала в 1999 році, то чула ті самі слова від представників «старої» діаспори про те, що треба повертатися додому і будувати країну. І це боляче чути. Що ось, приїхали нові й роблять те саме, тільки дешевше, а ми роками працювали, щоб поставити свій бізнес. Але вибачте, це конкуренція.
А новоприбулим треба ставитися з відкритим серцем до всього. Так, можливо, деякі речі зараз «не ваші», здаються дивакуватими ці постійні посмішки й small talks, і ви думаєте, що ніколи до них не звикнете. Звикнете і за якийсь час сприйматимете це як своє, а коли повернетеся додому, будете так само тупо посміхатися кожному перехожому і перепрошувати, коли когось штовхнули. Не бійтесь асимілюватися, ви ніколи не втратите свою українськість. У вас буде досвід життя в іншому суспільстві, його треба прожити максимально. І не бійтеся мріяти. Коли ти відкритий світові ― він допомагає.
Алла Лопаткіна каже, що може робити більше, — і робить. І ви теж можете, задонативши на фонд «Повернись живим».