Бували кращі й гірші роки. Поки Албанія браталася з Радянським Союзом, до 1960 року, ми пекли тістечка, їли солодощі, усе було більш доступним, бо нас рятував імпорт з росії. Але нам і так не потрібні були холодильники, бо ми ніколи не мали стільки їжі, щоб щось могло зіпсуватися. Потім ми трохи передихнули, під кінець 1960-х система послабила пута, але все змінилося приблизно 1973 року, коли ми на власній шкурі відчули, що таке китайська культурна революція на албанський манір.
Кінець французьким фільмам у кінотеатрах, не можна було дивитися на обличчя Бріджит Бардо, на костюми Алена Делона, на гарні пальта, зачіски, автівки... Кінець італійських опер по радіо. Ніяких посилок із елегантним вбранням з-за кордону, жодних пісень з іншого світу. Система оголосила війну всьому гарному і плекала в нас страх. Професори й інтелектуали, які здобули освіту за межами країни, потрапляли за ґрати, тож викладали ті, які заледве закінчили школу.
До Шкодера приїхали китайці зі своєю дивною щебетливою мовою, а разом із ними зʼявилися нові звичаї, наприклад, 30 хвилин гімнастики: на заводі натовп втомлених людей ритмічно подриґується, виконуючи «зірочки». Ніби замало нам було албанського абсурду, треба було імпортувати ще й китайський! […] Але 1978 року Албанія розірвала відносини навіть із Китаєм, навіть твердоголовий Китай був недостатньо соціалістичним! Відтоді ми мали стати цілком самодостатніми, а це означало одне: бідність. Влада давала тобі олію, але вже не картоплю, тож люди весь час щось вигадували або обмінювалися їжею. Ми пекли найпростіший пиріг «Реґіна»: дві ложки соди, трохи борошна, олія, масло, цукор і вода замість молока. На великі свята іноді вдавалося спекти баклаву, але треба було залучити кількох людей, щоб ті допомогли роздобути складники.
Мешканці невеликого албанського села очікують на гуманітарну допомогу. Вересень 1991 року.
Dario Mitidieri / Contributor
Усі ми були бідні, їли тільки хліб з олією та сир, а якщо хтось мав більше, його вважали щасливцем. Коли мама хотіла зробити нам приємне, пекла в суботу свіжий хліб, найбільшу смакоту для нас. Часом у посилках від родичів з Італії приходили солодощі, але ми їли їх удома, крадькома, щоб нікому не муляти очей. Одного разу я викинула обгортку від цукерки на тротуар біля дому й побачила, як наш малий сусід жадібно її підіймає, обертає у пальцях, нюхає, а потім облизує. Він ніколи не їв цукерок.
Ходжа кричав із трибун: «Ми ні на мить не зімкнемо очей, завжди будемо пильні, стіни нашої фортеці зведені з граніту!» Горді, пильні, забуті. Навіть якщо десь в Албанії тліли іскорки спротиву, ми нічого про них не знали. А в Європі ніхто не усвідомлював, як сильно ми страждаємо. Іноземні делегації приїжджали до Дурреса, де грала музика і столи вгиналися від наїдків, і ніхто навіть не уявляв, що Албанія голодує. Ті, хто приїжджав писати про нас, навіть не наблизилися до правди, до розуміння, як сильно поділене суспільство: на добре освічених із поганими біографіями та взірцевих, належно заляканих і покірних — ідеальний матеріал, щоб виліпити нову албанську людину, безмежно віддану партії. Люди в селах спали на долівці, на сіннику, а тут раптом система виділяє їм ліжко, подушку й виделки. Або дає їм роботу на заводі, квартиру — для них режим був значним соціальним ліфтом, означав краще життя.
Усе було заслугою системи, навіть те, що один плюс один дорівнює два. «Айнштайн здійснив великі відкриття як завзятий комуніст», — кричали заголовки газет. У світі брехні ніхто не міг бути собою. Наші діти нам не належали. Мій син не був моїм сином, партія була йому за маму. Якщо партія казала: «Час тобі оженитися», ти мусив женитися. Я не мала жодного впливу на своє життя. Я не була навіть номером. Була нічим.
І ніщо не було моїм, мій був тільки страх. Чи я вчинила щось погане? Гарні жінки мусили спати з людьми Сіґурімі, щоб не потрапити до тюрми. Партії потрібні були діти, які мали стати робітниками й солдатами, тому аборти й контрацептиви були заборонені. Навіть наші тіла не належали нам, у наших тілах також чигала партія.
Статуя Енвера Ходжі, збережена мешканцями села Лабінот-Мал у підвалі колишнього музею Другої світової війни. Чимало албанців досі симпатизують диктатору.
Getty Images / «Бабель»
І мама, і тато навчалися в Італії, тому життя в комуністичній Албанії було для них значно болючішим, ніж для мене, бо в їхній уяві весь час була картинка іншого світу, який хряснув перед ними дверима.
Тому 1972 року ми разом вирішили, що зробимо все, щоб купити телевізор, який коштував тоді 40 тисяч леків, тобто вісім зарплат. Щоб здійснити цю мрію, ми мусили продати все, що тільки годилося для продажу: швейну машинку, старе дзеркало, улюблені батькові книжки. Але батько не протестував, бо повторював, що телевізор буде для нас вікном у світ.
А потім почалися всілякі викрутаси з антеною, щоб хоч на мить зловити сигнал з Югославії чи Італії. Раніше ми слухали музику по радіо, а тепер раптом серед шуму, зблисків і тріску до нас долинали пісні з фестивалю в Сан-Ремо. Ми знали імена італійських співаків краще, ніж самі італійці, кожну композицію, слова кожної пісні... Часом мені здавалося, що це нам сниться.
Ця маленька коробка у великій кімнаті розвіяла міф великої албанської потуги. Батько шепотів:
— Боже милостивий, ми віримо у брехню, саму брехню...
Але коли ми хотіли розпитати в нього щось більше, він здіймав палець.
— Що менше кожен із нас говорить, то краще.
Я любила музику, балет, обожнювала Адріано Челентано, але вся ця любов мала залишатися лише в голові. Не можна було сказати подрузі: «Як чудово співає Деміс Русос! Як гарно виглядає на сцені Міна!» Я памʼятала: за Деміса можна отримати роки три, а за Міну вдвічі більше.
Сукні були однаковими, черевики — теж, до якого помешкання не зайдеш, усе виглядало однаковісінько. Батько жартував:
— Дякувати Богу, хоч дружини можуть бути різними.
Мамина сестра 1945 року вийшла заміж за італійця, тож тричі на рік ми отримували від неї посилки. Якщо тітка надсилала нам щось особливо гарне, під час перевірки це забирали, залишаючи цидулку: «Не відповідає албанській дійсності». В Албанії не було місця для вишуканих речей, принаймні не для таких, як ми. Або ще вигадали, що за отримання посилки треба заплатити 20 тисяч леків. Це — чотири місячні зарплати, захмарні гроші для звичайної родини! Тож ми складалися з сусідами — хтось давав три тисячі, хтось чотири, а потім ми ділили між собою речі. Але достатньо, щоб секретарка у відділі кадрів сказала: «Ах, яка гарна в тебе сукня», і треба було закричати: «То візьми її собі, будь ласка, якщо тобі подобається». Секретарка вдавала, що віднікується: «Ну, як це так, без грошей?», але спробувала б ти сказати, щоб вона заплатила, наступного дня чоловік просичав би тобі на вухо: «Італійська імперіалістка, такі милі тобі ці розпусні манатки? Може, заслання навчить тебе розуму?» Як покарання за буржуазні вподобання треба було в дощ і сніг прибирати весь район у дірявих черевиках. Якщо мені випадала така кара, я взувала грубі шкарпетки й обмотувала ноги целофаном, щоб не застудитися. Тому якісь найгарніші речі ми носили тільки вдома, бо якщо ти комусь не подобалася, то зачіпка завжди знаходилась.
Прихильник демократичного політика Салі Беріша на вулицях Тирани. Вересень 1991 року.
Getty Images / «Бабель»
Якось я попросила тітку, щоб вона вислала мені взуття. А вона, бажаючи зробити мені приємне, знайшла для мене щось особливе: помаранчеві туфлі. Коли я відкрила посилку, то аж присіла від емоцій. Люба наївна тітка, якою ж далекою вона була від життя в Албанії! Усе довкола було кольору пилу, пороху й куряви, а цей помаранчевий колір накликав хижаків: «Хапайте її!» В Албанії ці туфлі справляли більше враження, ніж інопланетяни, але інших я не мала, тож мусила ходити в них. Вони одразу ж впали в око начальниці зміни на заводі. Вона натякнула, що їй би вони дуже згодилися, але я вдавала, що не розумію, про що йдеться. Наступного дня мене витурили з роботи за імперіалістичну екстравагантність у зовнішньому вигляді! [...]
Минуло стільки років, а страх досі ховається у моїй тіні. Коли ми зайшли сюди, до кавʼярні, я роззирнулася і зраділа, що ми одні. Обрала найвіддаленіше місце, а потім придивилася до твого одягу: де ти могла заховати «жучок»? А ти ж прямо мені сказала, що записуватимеш. Я розклала перед тобою книжки про комунізм і подумала: «Як же добре, що нас ніхто не бачить». Минуло стільки років, а я досі мислю страхом, він досі в мені.
Колись, 1992 року, я пішла в держустанову й випадково потрапила в порожній кабінет, у якому лежали гори якихось актів, на підлозі валялися стоси паперів. Я підняла один із аркушів: «У Копліку 16 осіб розфарбовує на Великдень яйця у червоний колір». Рівні, округлі літери... Лист із попереднього життя.
Багато хто тобі скаже, що комунізм в Албанії не закінчився, бо при владі досі ті самі люди й нікого так насправді не покарали. Що таке демократія? Вибори мають бути вільними, а у нас люди голосують, бо хтось із цієї партії влаштував їх на роботу, бо хтось дав їм 50 євро, бо хочуть щось за це отримати. Нині будь-хто може звідси втекти, тільки куди? Нікому албанці не треба.
Колись, якщо ти тримала язика за зубами, ти була в безпеці. Тепер можеш кричати, але ніхто тебе не почує.
Протестувальники руйнують копію доту, якими за часів Енвера Ходжі було всіяно Албанію. Для захисту країни він розпорядився розмістити всюди, де можливо, сотні тисяч таких дотів. Графіті на цьому доті перекладається як «Єдина хороша система — звукова система», люди вимагають відставки уряду країни. Грудень 2015 року.
Getty Images / «Бабель»
Що більше відомо про комунізм, то менша спокуса захопитися ним знову. Ми не втомимося розповідати про політичні експерименти минулого. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]