Після геноциду та громадянської війни в Руанді вчорашні кати та їхні жертви живуть поруч і шукають спільну мову. Ось як у них це виходить ― уривки з книжки Войцеха Тохмана «Сьогодні ми намалюємо смерть»

Кожен хуту, якого зустрінеш сьогодні в Руанді, якщо тільки завоювати його довіру, розповість нам про злочини, скоєні тоді й потім на територіях, які захопив РПФ. Про зниклих безвісти хуту, про невідомих убивць, про спалені села, про страти цивільного населення. Але коли його запитаєш про якусь подробицю — де? коли? скільки жертв? — він стривожено замовкає. Навіщо цей білий стільки хоче знати? Він пише книжку? З якою метою? У чиїх інтересах? Хто його прислав? Хто за ним стоїть? Хто дозволив йому тут працювати, запитувати, винюхувати? З ким із тутсі цей білий водиться? Краще мовчати і не ризикувати. Бо Руанда має вуха.

Бо Руанда — це країна страху. Так само, як і весь континент. От тільки деінде африканці бояться чарів, злих сил і духів. А руандієць боїться іншої людини: шантажу, обмови, доносу, звинувачення. Про участь у геноциді або змові проти влади. Неважливо, що звинувачення буде фальшивим. Важливо, що важко від чогось такого захиститися.

Коли в якомусь домі зʼявляється білий, то одразу ж прибігає сусідка. Непрохана. Та слухає. І якийсь сусід одразу сідає на лавку. Ніхто їх не питає, навіщо вони прийшли. Ніхто їх не виганяє. Так завжди тут бувало: прибулий був для тутешніх розвагою, кожному хотілося його зблизька побачити й торкнутися. Кожен мав право його послухати. Але сьогодні йдеться не лише про розвагу. Сьогодні краще, щоб сусіди знали, навіщо гість здалеку сюди прийшов. Нехай вони чують, про що він питає і яку відповідь отримує. Нехай усе знають. Знання — це краще за сусідські домисли: прийшов музунґу, мабуть, щось дав, усі дають, бо мають, що дав, скільки дав, точно немало, за що дав, чому дав їм, а не мені. Такі фантазії не є безпечними. Вони спричиняють заздрість, а від неї вже крок до доносу й зацікавлення влади, з якого ніколи нічого доброго не випливає.

Або крок до отруєння. Бо руандієць також боїться отрути. Тому коли хтось частує когось якимсь напоєм, то передусім сам робить ковток із наповненої пляшки або склянки. Робить це на очах спраглого й лише тоді йому її подає. Ніхто нікому не довіряє. Особливо тепер, після дев’яносто четвертого. На питання тут не відповідають відверто. Куди йдеш? Туди. Звідки повертаєшся? Звідти. Правда зазвичай збиткова. Начебто цього навчають дітей у багатьох родинах: не говори забагато, не розмовляй із незнайомцями, але й зі знайомими будь обережний. І пам’ятай, що хуту вбиває. Або тутсі. Це залежить від родини. Кожна дитина хуту знає, що нині країною керують тутсі. І кожна дитина живе у тривогах і обсесіях своїх батьків: у нашій родині є ті, які тоді вбивали, чи комусь не захочеться помститися? Чи дехто з наших, бува, не прислужує отим? Чи вони їм не доносять? Чи вночі поліція не постукає у наші двері? Малі тутсі чують страхи своїх матерів і батьків: а раптом за якийсь час хуту прийдуть до влади? Тоді на раз-два закінчили би геноцид, удруге не припустилися би тієї помилки, нікому з нас не дали би вижити, щодо того сумніву немає, тож добре, що наш президент тримає їх у шорах, що надає перевагу нашим, це ми навчаємося, це ми обіймаємо високі посади, а хуту нехай на нас працюють. Тільки краще вголос таких думок не висловлювати. Бо влада проголошує ідею рівності та примирення: немає ані тутсі, ані хуту.

Але вони існують. І кривавий поділ досі існує. Незагоєні рани. Бо як їх можна загоїти? Про це питають хуту. Тихцем, бо за такі розмови можна скінчити у в’язниці. «Скінчити» — означає ніколи з неї не повернутися. Багато хто цього боїться. І багато хто запитує: як розмовляти про те, що сталося, якщо на промовлену вголос правду мають право лише тутсі? А нам довелося стулити пельку. Одним дозволяють публічно оплакувати своїх убитих родичів, а другим не можна навіть сльозинки за своїми зронити.

Тому про злочини проти народності хуту, хоч вони й були, тут не надто чутно. Тому вони погано задокументовані. Але досить нині пройтися містами й селами півночі Руанди та перевірити, скільки там залишилося сиріт після того часу. Їм неповні двадцять років і вони не знають, хто вони. Не пам’ятають батьків. Бо їх убив або СНІД, або РПФ. Перед квітнем дев’яносто четвертого або потім, коли наступні кілька років тут тривали бої.

***

Хтось мені доніс, що один із моїх убивць вийде на волю. Я пішла до управи. І запитала, що відбувається. Вони сказали, що це правда. Що буде ґачача про звільнення. Мене вони на неї не покликали, засранці. Я одразу ж зателефонувала до «Авеґи». Мовляв, так не може бути. Що вони мусять мені допомогти. Мені наказали йти на засідання, навіть без виклику. Я пішла до кабаре, бо суд відбувався там, де п’ятнадцять років тому мене ґвалтували. Ще перед початком засідання судді теревенили з моїм вбивцею. Мене тут усі знають. Побачивши мене, вони відскочили від нього. Як обпечені. Вони почепили ті свої урядові шалики. І почали той цирк. Усі з нашого пагорба прийшли подивитися ще раз. На мою ганьбу. І той, який затягнув мене тоді до кабаре. І його дружина. Нині вона директорка школи, де вчиться мій хлопець. І вони привели командира Інтергамве. Того, що їх під’юджував до зґвалтування. Судді продалися. Мабуть, вони хотіли, щоб я до них приєдналася. Засранці. Я впала в шал. Але мусила опанувати себе. Щоб не опинитись у тюрмі. За образу. Я гучно сказала, що в дев’яносто четвертому зі мною тут погано обійшлися. І що це зло й далі живе. Що намагалися про мене розмовляти без мене. Суддя вдав здивованого. І відклав процес на десять днів.

На другий день хтось прийшов і сказав, що в кабаре тільки й розмов, що про мене. Що я шкоджу пагорбу, який урешті-решт хоче повернутися до нормального життя. Що я заважаю. Національному прощенню. І примиренню. Сидять мужики за пивом і патякають так, ніби це я винна. Що мене тоді тут ґвалтували. І що хотіли вбити.

Я пішла до секретаря громади. За порятунком. Він мене заспокоював, що мені здається. Що все буде добре. Я думала, що він тутсі, тому мені допоможе. Та де там — і він продажний. Я пішла до громадського координатора ґачача. І віриш, розминулася на порозі з командиром Інтергамве. Проплакала всю ніч. Знову зателефонувала до «Авеґи». Вони дали мені юриста. Ми написали до ґачача на народному рівні. З вимогою змінити суддів. І я добилася свого. Бо вони на раз-два змінили весь склад суду. Мій вбивця й далі має пожиттєвий вирок. Його командир теж. І той, що мене затягнув тоді до кабаре. Я порушила спокій нашого пагорба. Тож нічого дивного, що ніхто мене нікуди не запрошує. Ніхто мені не вклоняється. І не подає руки.

***

Лише тепер, через багато років після геноциду, ґвалтівники опиняються на ґачача. Бо жертва повинна висунути звинувачення. Лише тепер зґвалтовані дозрівають до того, щоб говорити. Не кожна встигла. Вони вмирали, деякі одразу ж після того, інші — через рік, через два роки, через сім. Найчастіше через СНІД або брак волі до життя. Від імені померлих висунути звинувачення можуть їхні близькі. Але зазвичай близьких нема. [...]

Справи про зґвалтування відбуваються за зачиненими дверима. За винесення таємниці назовні загрожує три роки ув’язнення. Всередині небагато людей. Триває суд, є сторони. Ми слухаємо свідків, якщо свідки були.

Звинувачений, побачивши жертву, зазвичай приголомшений і втрачає ґрунт під ногами. Бо або не може її впізнати, або лише вдає. Або бачить її вперше після того і дивується, що вона вижила. Подив настільки великий, що він не може його приховати. Навіть не намагається. Яким дивом?! Адже я сам бачив, що вона лежала серед трупів. Це не може бути вона! Встала з могили!

Або ще інакше: його анітрохи це не дивує. Бо вони досі мешкають в одному селі, щодня зустрічаються на дорозі. Він стоїть перед нами й не вірить, що вона спромоглася на цю зухвалість. Що прийшла до суду і хоче висунути звинувачення. Він був переконаний — а вони знайомі як мало хто, — що такий день ніколи не настане.

Звинувачений пітніє, шукає порятунку, вимагає замінити суддів. Бо судді його знають. Це правда, ми в Руанді всі одні одних знаємо. Потім з’являється як пасивний спостерігач зґвалтування: я дивився на це, мені жаль, що я їй не допоміг.

У моїй практиці ще не траплялося, щоб котрийсь зізнався у зґвалтуванні. Або у свідомому зараженні. Також жінка перед ґвалтівником не зізнається, що внаслідок зґвалтування має дитину. Вона йому цього ніколи не скаже.

Я тільки людина, за освітою педагог, працюю на державній службі, де відповідаю за експорт чаю. А мушу впоратися зі справами й тоді, коли маю водночас двадцятьох звинувачених. Бо саме стільки її водночас ґвалтували.

Вона заходить.

Впізнає першого, але на опізнання другого вже не має сили. Ті жінки, з яких збиткувались і яких принижували багато днів і тижнів, урешті-решт мали загинути. Всі. Вони вижили через чиюсь неуважність або тому, що в околиці з’являлися солдати РПФ. Вбивцям доводилося тікати і їм бракувало часу на добивання невільниць.

І нам тепер доводиться поспішати. Ті, які ще мовчать, бояться висунути звинувачення. Бо політики кажуть нам: потрібно миритись, закінчуйте вже з тими ґачача.

Нам доводиться працювати поволі. Зґвалтування — злочин першої категорії, як і вбивство. Терміни ув’язнення — великі. Це найважчі процеси. Інтимний кат, інтимні подробиці, слово проти слова. Але ми зазвичай знаємо більше, бо суд перед процесом організовує опитування громади. Ми знаємо також інші злочини звинувачених, за які вони вже отримали вироки раніше. Все складається, факт до факту, деталь до деталі — і ми переконані: зґвалтував.

Але іноді суд має сумніви. Він неспроможний їх розв’язати. Потрібно виголосити вирок. Жертва чекає. Її тіло тремтить, це видно навіть за кілька метрів. Невпевненість суду на користь звинуваченого. Ми проголошуємо: його не можемо вважати винним. Бо що, якщо він зґвалтував, а ми ухвалимо вирок: невинуватий? Ми вб’ємо зґвалтовану вдруге. І остаточно.

Ми й надалі розповідатимемо, як наслідки воєн долали інші країни — щоб нашій це далося легше. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]