Ви не працюєте з Україною напряму, але залучені в розслідування злочинів росіян. Як саме?
Напряму я воєнні злочині в Україні справді не розслідую, але намагаюся ділитися досвідом. Наприклад, військова поліція НАТО, чеська військова поліція та інші попросили мене прочитати для них кілька лекцій, бо вони збирають докази в Україні.
На чому ви фокусуєтеся у своїх лекціях?
Я багато розповідаю про ексгумацію з погляду не судово-медичного експерта, а слідчого. Все, що слідчі роблять в іншій країні, має бути юридично обґрунтованим і з дозволу прокуратури та місцевої поліції. Бо якщо слідчі приїдуть і почнуть збирати докази за стандартами своїх країн, це потім можуть не прийняти в суді чи в потенційному трибуналі, або в МКС. Я також казав про безпеку, бо в могилах можуть бути, наприклад, міни-пастки.
Чому ви вирішили написати книжку про свій досвід у трибуналі по Югославії?
Останні розслідування воєнних злочинів були в Нюрнберзі та Токіо в 1940-х. З того часу до 1991 року, коли почалася війна в Югославії, такого досвіду не було, а прокурори та слідчі, які брали участь у Нюрнберзькому і Токійському процесах здебільшого вже померли. Правила встановлювала ООН, але практичний досвід набували ми і багато чого робили вперше. Тому я подумав, що ця книжка буде корисною людям, які беруть участь у подібних місіях. Вона схожа на звіт, там багато описів, як ми проводили ексгумації, арешти. Я не писав її як бестселер.
А почалося з того, що журналіст The Guardian Джуліан Боргер працював над книжкою «Слід мʼясника» про арешти воєнних злочинців у колишній Югославії. Він поговорив з Клінтом [Вільямсоном], зі мною, з Кевіном Кертісом і попросив допомогти з першим розділом книжки. Боргер запросив нас на презентацію книжки в ООН, там ми побачили, що людям цікавий наш досвід. Саму книжку я написав швидко, але щоб отримати дозвіл ООН на публікацію, знадобилося десять років.
Хочу поговорити про розслідування справи про масові вбивства у Вуковарі. Як ви дізналися про ці події?
Я дізнався про це ще до роботи в МКТЮ. У 1992—1993 роках я працював старшим спеціальним агентом Інтерполу, мене відрядили на рік у Сараєво в складі UNPROFOR. Місто було в облозі, там весь час стріляли. Якось мені зробили операцію, і я відновлювався в Загребі в американському військовому шпиталі, де дивився хорватське телебачення — там багато говорили про різанину в Овчарі. А вже потім я приєднався до Трибуналу.
Ситуація була схожа на те, що тепер відбувається в Україні. Тоді в колишній Югославії працювало багато неурядових організацій, які збирали розповіді людей про події й потім передавали нам звіти. Ми вивчали документи, готували робочий план, куди збираємось їхати й кого опитати. Як і в Україні, ми далеко не всюди мали доступ, бо були окуповані сербами території Хорватії, куди нас не пускали. Тому ми спілкувалися з тими, хто зміг втекти звідти. Також ми брали інформацію з нечисленних місцевих медіа, які доти могли працювати на місцях. Так ми складали загальну картину того, що сталося у Вуковарі.
Масове поховання в Овчарі знайшов доктор Клайд Сноу ― відомий американський антрополог, якого вважають прототипом Індіани Джонса. ООН відправила його працювати в колишню Югославію ще перед тим, як зʼявився Міжнародний трибунал. Сноу і повідомив про могилу в 1992 році. Ми спробували отримати доступ до неї, бо важко притягнути когось до відповідальності, якщо немає тіл убитих. Але територію контролювала сербська влада, і вони не дозволили ексгумації. Ми змогли це зробити тільки в 1996 році.
Ексгумація масового поховання в Овчарі
Ralph Hartley / "Бабель"
А як вам вдалося отримати доступ, якщо територія все ще була окупована?
На той час там була адміністрація ООН, вона контролювала територію, хоча сербська влада все ще була на місцях. Але ООН мала військовий персонал, поліцію та військову поліцію, а адміністрацію очолював американський генерал Жак-Поль Кляйн. Він підтримував правосуддя і законність, тому, попри невдоволення сербської влади, ми змогли провести ексгумацію.
У нас в окупованому Маріуполі щонайменше три масові поховання, а доступу до них немає. Де часова межа, після якої неможливо ідентифікувати загиблих і дізнатися, як саме вони померли?
З плином часу тіла розкладаються. І через один, два, чотири, шість років докази поступово зникають. При ексгумації потрібно прояснити дві речі: ідентифікувати людей і зʼясувати, як вони померли. Коли ми розслідували трагедію у Вуковарі, то через шість років після різанини змогли ідентифікувати сто девʼяносто три людини з двохсот. Тоді ДНК-тестування було чимось новим, а тепер ― норма. Тому тут не повинно бути проблем.
Встановити причину смерті буде складніше. Коли ви маєте справу зі стратами, наприклад, коли стріляють у голову, кожен судово-медичний експерт зможе вказати причину. А якщо кулі проходять крізь плоть, тіло розкладається, і буде не так просто. Але я цілком довіряю судово-медичним експертам. Наука швидко рухається вперед, і зараз є кращі інструменти, ніж були в той час, коли працювали ми.
Головне ― потрапити на місце злочину. Що раніше – то краще. Все залежить від політичної волі міжнародної спільноти, бо росіяни не будуть співпрацювати. І крім місця злочину, вам потрібен доступ до свідків, які можуть перебувати в росії або на підконтрольній їй території. Навряд чи зараз можливо навіть думати про те, що міжнародне слідство або прокурори з України зможуть поїхати туди й поговорити з людьми. А ми таку можливість у колишній Югославії отримали.
Час, який минає від моменту злочину до моменту, коли слідчі нарешті допитають цих людей, впливає на якість свідчень. Люди забувають деталі або починають змішувати докупи те, що вони бачили насправді, і те, що вони дізналися потім від інших, або побачили в медіа. Це впливає на їхнє критичне сприйняття речей. Ми з таким стикнулися, коли в документах неурядової організації був свідок, який в інтервʼю подав інформацію як власні свідчення, а виявилося, що йому це просто хтось розповів. Таких свідчень у суді не приймуть.
Кого звинувачували в різанині у Вуковарі?
Було дві групи. Перші ― це люди, які служили в Югославській народній армії, військові. Коли почала розпадатися Югославія, з федеральної армії почали тікати військові з інших республік, і в ній, по суті, лишилися лише серби й чорногорці. Тож армія стала на бік конкретної сторони. І командири цієї армії мали дотримувати Женевські конвенції.
Обʼєктами нашого розслідування стали двоє військових Югославської народної армії ― командувач операції Міле Мркшич і офіцер служби безпеки Веселін Шліванчанін. Саме вони не допустили Червоний Хрест і міжнародну спільноту до лікарні, звідки вони забрали людей, таємно посадили в автобуси й відвезли на ферму Овчара, де їх зрештою і вбили. В Овчарі були військові Югославської народної армії та місцеві сербські воєнізовані формування. Того дня сербські медіа поширили фейкову новину, що перед тим як здатися, хорвати вбили сорок сербських дітей. Тому сербські бойовики вирішили вбити цих людей. А командувач операції Мркшич замість того, щоб захищати цивільних і полонених, вирішив відвести війська.
Потім зʼявився ще один підозрюваний, якого ми ідентифікували під час допитів. Це був обраний ще до війни мер Вуковару ― Славко Докманович. За нього голосували не тільки серби, але й хорвати. І на посаді мера він мав захищати людей, незалежно від національності. А наші свідки знали його особисто і бачили його в ангарі в Овчарі, коли він бив деяких полонених.
Друга група – стрільці, тобто фактичні виконавці. Вони були із сербських воєнізованих формувань. Їх ми не розслідували, але збирали докази щодо них. Після того, як Мілошевича заарештували, сербська влада почала співпрацювати з нами, вони призначили прокурора з воєнних злочинів у Сербії ― Владіміра Вукчевича. Прокурор Карла дель Понте домовилася з Вукчевичем, що сербське правосуддя переслідуватиме стрільців. Спираючись на наші докази, вони притягнули їх до відповідальності. Стрільці отримали від 5 до 25 років.
А ми притягнули до відповідальності військове керівництво — вони отримали реальні строки, а Докманович повісився у вʼязниці.
Затримання Докмановича було першим в історії Трибуналу. План затримання ви розробляли шість місяців. Як це було?
На той момент Трибунал зіткнувся з проблемою: у нас було близько 70 обвинувачених, але ніхто не хотів їх заарештовувати: НАТО не мало на це мандата, а країни колишньої Югославії не хотіли з нами співпрацювати. Прокурор Луїза Арбор із Канади наполягала, щоб ми спробували заарештувати когось з обвинувачених. Щоб підозрювані не знали, що їм предʼявлено звинувачення, ми не оприлюднювали цієї інформації. Це дозволяло нам звертатися до них як до свідків, до прикладу.
Арешт Докмановича (стоїть ліворуч). Владімір Дзуро (в білій сорочці і окулярах) зачитує йому обвинувачення. У картатій сорочці — перекладач
David S. Jones / "Бабель"
Якось за кавою я дізнався від колеги, яка працювала по злочинах хорватів проти сербів, що Докманович, який переховувався в Сербії, був готовий дати свідчення проти хорватів. Вона не знала, що йому висунули обвинувачення. Я сказав, що хотів би з ним теж поговорити й попросив у неї контакти. Пізніше я перепросив у неї за це, але тоді не міг сказати, що хочу його заарештувати. Вона дала мені номер телефону та адресу.
Із цим я пішов до нашого юриста Клінта Вільямсона і спитав, чи можу спробувати виманити Докмановича з Сербії або до Угорщини, або до Східної Славонії, яку на той час контролювали сили ООН. Він погодився, і далі ми пішли спочатку до начальника слідства, а потім до прокурора Арбор. Вона була в Овчарі на ексгумації, бачила тіла. Я досі пам’ятаю як це було: у кімнаті тихо, ми сиділи за столом і чекали на її вердикт. «Якщо ніхто не хоче арештовувати підозрюваних, то ми маємо спробувати», — сказала вона і дала нам зелене світло.
Нам потрібен був підрозділ, який міг би здійснити арешт. Там був польський спецпідрозділ «Грім», що охороняв генерала Кляйна. Ми пішли до Кляйна, представили йому наш план, і він його підтримав.
Спочатку ми сподівалися, що телефоном попросимо Докмановича приїхати у Вуковар як свідка, щоб він показав нам ті місця, де були скоєні злочини. Він погодився, але потім передумав. Довелося змінювати план.
Ви назвали операцію «Квіточка». Чому?
Докманович був мером Вуковару, а колись давно мер Нью-Йорка Фьорелло Ла Гуардія мав прізвисько «Квіточка», так і виникла назва. Ла Гуардія не мав нічого спільного з Вуковаром, але він був мером.
Треба було їхати до Сербії. Ми зібрали маленьку команду: командир польського загону, я і двоє британських поліцейських ― Кевін Кертіс і Денніс Мілнер. Разом опрацювали всі деталі починаючи з тренувань, арешту і закінчуючи усіма іншими речами. Потім ми з Клінтом поїхали до Сербії щоб провести розвідку, діяли під прикриттям, як звичайні туристи. Ми мали дізнатися, як усе виглядає, пройтися вулицями й подивитися, де він жив, де можуть бути військові казарми, поліція, просто побачити, з чим ми маємо справу.
Далі Кертіс поїхав говорити з Докмановичем як зі свідком. А я був там під прикриттям на цивільному автомобілі, знову як турист, і спостерігав. Ми боялися, що це може бути «підстава», за якою могла стояти або сербська поліція, або друзі Докмановича, які могли бути тими вбивцями з Овчари. Тому ми хотіли бути певні, що якщо з Кевіном щось трапиться, ми зможемо оперативно зреагувати. Я мав мобільний телефон, але вимкнув його перед виїздом до Сербії, щоб мене не могли відстежити. Взяв напрокат автомобіль в автосалоні в Белграді й поїхав «на екскурсію містом», а насправді спостерігав за будинком.
Кертіс запропонував Докмановичу приїхати до генерала Кляйна. Річ у тім, що в Докмановича у Вуковарі залишився дім, який він не міг продати. Тож ми запропонували, що він поїде до Кляйна, щоб обговорити з ним продаж свого будинку, а після цього покаже нам місця злочинів. Докманович спочатку погодився поїхати, а потім знову передумав, бо боявся, що його заарештують хорвати. Ми дали йому гарантію, що хорвати його не чіпатимуть.
Але ж його збиралися саме заарештувати?
Він не боявся трибуналу, бо не знав, що йому висунули звинувачення. Він боявся, що його заарештують хорвати. Тому ми дали йому добросовісну гарантію, що хорвати його не заарештують. І він погодився поїхати.
А потім ми чекали, коли він зʼявиться. І він зʼявився. Перетнув міст, сів у машину, яка мала везти його на зустріч з генералом Кляйном. А дорогою ми його заарештували й відвезли до Гааги. Це був перший арешт обвинуваченого воєнного злочинця від часів Другої світової війни. І це відкрило можливості для інших арештів. Луїза Арбор поїхала до командувачів від НАТО і сказала: «Моїй маленькій команді вдалося заарештувати воєнного злочинця, і при цьому ніхто не загинув. А у вас тисячі солдатів, і ви кажете мені, що не можете цього зробити». Тож через два тижні після нашого арешту британська SAS розпочала операцію в Прієдорі.
Чи були у вас тоді сумніви, що таке затримання законне? І чи мусили ви доводити це в Трибуналі?
Так, сумніви були. Раніше воєнних злочинців так арештовували лише держави, наприклад, Моссад викрав Ейхмана з Аргентини, американці теж таке робили. Але такі дії ніколи не перевіряли в міжнародному трибуналі. Вільямсон та інші юристи працювали над обґрунтуванням. Були слухання, захист Докмановича вимагав звільнити його, бо на їхню думку це було незаконне викрадення з іншої країни — Сербії. Але адвокат припустився помилки. Він вирішив, що Докманович має свідчити під час слухань як свідок. І якщо підозрюваний може говорити все, що хоче на свій захист, то свідок має говорити лише правду. І от Клінт вів допит Докмановича як прокурор. Одне з його питань звучало так: «Коли ви відчули, що вас заарештували?» І Докманович під присягою сказав, що це сталося, коли його витягли з машини польські військові.
А чому це було важливо?
Кордон між Хорватією і Сербією проходить посередині річки Дунай. Ескорт чекав на Докмановича за межами контрольно-пропускного пункту на мосту, але, як виявилося, все ще на стороні Сербії. І саме на території Сербії Докманович сів у нашу машину. Але поляки заарештували його вже на території Хорватії. Ми тоді про такі нюанси не знали, це була випадковість.
Аргумент, що він був викрадений з Сербії, був би дійсним, якби він сам не сказав, що відчув себе заарештованим, коли його витягли з машини, а не коли він у неї сів. Тож суддя вирішив, що арешт був законний. Це був великий успіх. Крім того, суддя сказав, що так, ви його обдурили, але забезпечили всю належну правову процедуру: його не били, йому надали копію обвинувачення його мовою, забезпечили перекладача.
Під час затримання в кейсі Докмановича був заряджений пістолет, його знайшли й розрядили лише в Гаазі в тюрмі. Після цього правила безпеки переглянули. Як це взагалі сталося?
Це була помилка. Але нам було потрібно якнайшвидше вивезти його з території Сербії, щоб уникнути будь-яких питань. Поляки його обшукали, забрали все, що в нього було, і віддали нам. А далі ми поспішили в аеропорт. І не хотіли мати справу з його особистими речами в польових умовах, щоб потім не було звинувачень, що щось зникло. Цікаво, що Докманович двічі просив дати йому кейс [у якому лежав пістолет] — спершу щоб дістати сигарети, а потім щоб покласти обвинувальний акт. Але Кертіс кейс йому не дав.
Один із ваших свідків був причетний до звірств, але отримав свободу в обмін на свідчення проти командирів. Як пояснити таке рішення жертвам?
Нам був потрібен для обвинувачення хтось із групи [військових]. Ми думали, що якщо представимо лише потерпілих, які вижили, то обвинувачення скаже, що все це сфабриковано. Якщо у вас є група вбивць, то важко ідентифікувати, хто саме і що робив. Тому ми шукали того, хто зробив щось хороше. Це був чоловік, який врятував вісім людей. Батько цього військового-серба сказав йому, що один із хлопців-хорватів якось захистив його в лікарні у Вуковарі. Тож цей хлопець-серб пішов шукати чоловіка, що врятував його батька, знайшов того в ангарі в Овчарі й побачив інших людей, яких знав. Забрав вісьмох людей, привіз до лікарні, і вони вижили. Крім того, у нас не було доказів, що він був безпосереднім стрільцем в Овчарі.
Я його допитував, а потім з Клінтом ми це обговорили, і він аргументував прокурору, що такий свідок потрібен нам для обвинувачення. Вирішили помістити його до програми захисту свідків. І він досі живе за цією програмою.
Але ви абсолютно праві, що це етичне питання, коли хтось, хто потенційно скоїв злочин, має більшу цінність як свідок, ніж як підозрюваний. І це складне рішення, яке важко виправдовувати перед жертвами. Але це було професійне рішення.
Під час трибуналів було кілька випадків, коли підозрювані вчинили самогубство, в тому числі й Докманович. Або Слободан Праляк, який випив отруту прямо в залі суду. Чому вони наклали на себе руки ― це совість, страх, відчай? І чи стало це на заваді правосуддю?
Вони обрали смерть. Трибунал ніколи б не виніс їм вироку, який вони самі собі обрали, бо найжорсткіший вирок трибуналу ― це довічне ув’язнення.
YouTube
Докманович був у депресії. Його захисник ― пан Філа ― як ми згодом дізналися, був близький до експрезидента Сербії [Слободана] Мілошевича. Коли того заарештували, Філа був у його будинку в Белграді. І виглядало, що Філа більше захищав Сербію, ніж особисто Докмановича.
Після того, як Докманович провалився на першому судовому засіданні, Філа знову викликав його як свідка у справі обвинувачення проти нього. Ми не розуміли, чому Філа це робить. Вони будували захист на алібі, яке йому придумали. А алібі базувалося на відеокасеті, яка мала довести, що в певний час Докманович не міг бути в Овчарі, бо був в іншому місці. Нам вдалося довести, що алібі було сфабриковане. Тоді Філа вирішив показати суддям, що Докманович насправді був хорошою людиною, батьком, дідусем. Тому почав приводити в зал суду свідків, які про це розповідали. Цим він змусив нас знайти свідків, які б це спростували.
Вдалося знайти одного хлопця, сирійця, який жив в Югославії, був лікарем і особистим другом Докмановича. Під час війни лікаря заарештували й посадили в один із таборів. Туди приїхав Докманович, і випадково вони зустрілися в коридорі. Докманович показово відвернувся і не допоміг йому, хоча знав, що той непричетний до злочинів.
Все це негативно вплинуло на Докмановича. Він намагався спочатку різати вени, але леза від бритви до вен не дістали. І тоді він повісився на краватці.
Смерть Докмановича негативно вплинула на справу. Не можна виносити вирок тому, хто помер. А якби по його справі був вирок і в ньому було сказано, що злочин мав місце, то по інших двох фігурантах цього злочину нам не довелося б витрачати сили й доводити сам злочин, ми б концентрувалися лише на їхній ролі в ньому.
Був іще один підозрюваний, якого ви не назвали ― Мілан Бабич. Він здався нам і потім визнав себе винним у злочинах. Бабич опинився в ситуації, коли для хорватів він став воєнним злочинцем, а для сербів — зрадником. Залишився сам по собі, а потім наклав на себе руки.
Напередодні масових вбивств в Овчарі сербське телебачення повідомило, що хорвати перед тим, як здатися, вбили 40 сербських дітей. Чи повинна пропаганда і мова ненависті бути предметом розслідування трибуналів?
Ми не розслідували цього. Це мали робити серби, але не зробили, звичайно. Це не був воєнний злочин, тому це вже було поза нашим мандатом. Якщо чесно, я думаю, що того журналіста використали. Думаю, за цим хтось стояв, можливо, секретна служба або військові, але це лише припущення.
Правосуддя потрібне не тільки як покарання для злочинців, але і як приклад для інших і спосіб запобігти злочинам. Але росія зараз фактично робить те саме, що ви розслідували в Югославії. Чому це не спрацювало?
Це гарне запитання. Росія ― це не Югославія. Вони думають, що їм все зійде з рук. ООН не може впоратися з росіянами, тому що вони мають місце в Раді безпеки, володіють правом вето й накладають його на все, що спрямоване проти них. І вони знають, що ООН нічого не зможе зробити. І я згоден з вами, що в Україні відбувається те, що було в Югославії, але в набагато більших масштабах, бо Україна більша країна, а росія — наддержава.
Іноді я чую, що було б краще вбити путіна, тому що це більш реалістично, ніж чекати роками, поки він постане перед судом МКС або трибуналом за агресію. Що краще для жертв і для правосуддя?
Якщо путін помре, ви впевнені, що заміна йому буде кращою?
Не впевнена, звичайно.
Ми говоримо про путіна, тому що він президент і несе за це відповідальність. Але чи краще його оточення? Подивіться на того, хто нещодавно загинув в авіакатастрофі, чи був би він кращим? Ні. Послухайте, що говорить [Дмитро] Медведєв, якого багато років вважали демократом. Я просто не вірю, що вбивство однієї людини обовʼязково вирішить те, що зараз відбувається в Україні. Але, будь ласка, повірте мені, я співчуваю вам і вашому народові. Він для вас ― зло, бо він почав цю війну. Він посилає літаки, бомби та ракети на вашу країну, і ваші колеги, друзі, інші люди гинуть.
Мілошевича передали Трибуналу під тиском ЄС і США. Це зробили в обмін на матеріальну допомогу Сербії. Чи може цей варіант спрацювати для путіна та інших росіян?
Чесно кажучи, я не думаю, що це може спрацювати для президента рф. Росія ― не Сербія. Я думаю, що якщо хтось і заарештує президента путіна, то це буде всередині самої росії. Вони повинні самі до цього дійти. Або якщо він вирішить поїхати в країну, яка буде готова його заарештувати. Ви можете почути, що він нібито не боїться міжнародного переслідування. Але він їздив до Південної Африки на саміт? Не їздив.
Слідчий Кевін Кертіс заарештовує екс-президента Сербії Слободана Мілошевича
Vladimir Dzuro / "Бабель"
Ви залишили Трибунал у 2004 році. Одна з причин, як ви раніше називали, — вам було важко 10 років поспіль працювати з жахливими звірствами. Чи повинні слідчі, які працюють з такими злочинами, звертатися по допомогу до психологів? І чи працювали ви або ваші колеги з психологами?
У нас не було такої підтримки. Можливо, зараз це змінилося. Але особисто для мене найскладніше було мати справу з тими, хто вижив. Сімʼї очікують, що син, дочка, або чоловік все ще живі й перебувають десь у вʼязниці. А ви приносите коробку з кістками та купу розірваного одягу і говорите, що це їхній син.
Люди мають різний досвід. Є співробітники Трибуналу, які дійсно отримали психологічну травму. Хороший слідчий із Франції, я не називатиму його імені, але він працював над справою Сребрениці, і йому дійсно довелося звернутися по психологічну підтримку. Також у нас був колега, який наклав на себе руки, застрелився з пістолета. Є версія, що це сталося через посттравматичний синдром.
Коли я йшов з МКТЮ, думав, що зробив все, що міг. Але зараз я думаю, що це була помилка. Я мав залишитися і продовжувати. Я не шкодую про роботу, яку я робив для ООН після того, як пішов. Насправді я пишаюся нею. Але вважаю, що повинен був залишитися у сфері воєнних злочинів.
З огляду на ваш досвід, яких помилок слід уникати українським слідчим зараз?
Я не думаю, що технічні помилки будуть проблемою. Українська поліція і прокуратура не гірші, ніж у Чехії чи в США. Виникне інша проблема, якої неможливо буде уникнути. Українській владі доведеться розслідувати воєнні злочини, скоєні українцями. Це буде політичне питання. І це важливо, тому що інакше вас будуть сприймати ззовні як заангажованих. Немає сумнівів і питань, хто напав, хто є агресором. Це ясно. Але відповідно до Женевських конвенцій той факт, що на вас напали, не виправдовує ваших воєнних злочинів.
Є загроза, що суспільство почне тиснути, бо українському правосуддю буде легше дістатися до українських воєнних злочинців, ніж до росіян. Це створить великий тиск на сторону обвинувачення, мовляв, чому ви переслідуєте наших людей.
Наївно вірити, що українці не вчиняють воєнних злочинів. Я не кажу, що українська влада організовує ці злочини. Я про інше. Ви служите в бойовому підрозділі зі своїми побратимами, працюєте разом, їсте з одного котла, а потім ви бачите, як когось із них вбивають вороги. І якщо, наприклад, до ваших рук потрапить хтось, хто це зробив, і він буде без зброї, ви точно утримаєтеся від того, щоб не пристрелити його? А якщо ви натиснете на курок, то ви скоїте воєнний злочин. І якщо таке станеться, то прокуратура повинна буде це розслідувати.
Vladimir Dzuro / "Бабель"