Як Димитров став «болгарським Леніним»
У 1895 році 12-річний учень верстальника однієї з софійських друкарень Георгій Димитров долучився до профспілкових страйків, які організовували болгарські соціалісти. У 20 років він вступив до Болгарської робітничої соціал-демократичної партії. Після її розколу приєднався до більшовицького крила соціалістів.
Георгій Димитров, фото 1905 року.
Getty Images / «Бабель»
Після Першої світової війни Димитров налагодив звʼязки з Леніним та його оточенням. У 1919 році болгарські більшовики перейменувались на Комуністичну партію Болгарії і стали одними зі співзасновників Комінтерну. А вже у вересні 1923 року Димитров намагався прийти до влади в Болгарії за сценарієм московських більшовиків, тобто влаштував збройний переворот. Але спроба провалилась, і Димитров утік через Югославію до Відня, а потім перебрався до Москви. На батьківщині його заочно засудили до страти.
У 1929 році Димитров прибув до Берліну, де займався комуністичною пропагандою та працював на радянську розвідку під кодовим імʼям «Діамант». У 1933 році нацисти заарештували його за підозрою в причетності до підпалу будівлі парламенту — Рейхстагу. Димитрова виправдали, оскільки у нього було алібі — в ніч підпалу він їхав у потязі разом з однією зі своїх численних коханок. Завдяки цьому суду Димитров став відомим на весь світ. Він добре володів німецькою мовою, тому відмовився від адвоката. Свої виступи в суді перетворив на пропагандистські промови, зухвало й агресивно допитував свідків обвинувачення, його пʼять разів видаляли з зали суду через занадто різкі висловлювання. Одним зі свідків, який «постраждав» від нападок Димитрова, був найближчий соратник Гітлера Герман Герінг. Після виправдувального вироку СРСР надав Димитрову радянське громадянство, і Німеччина відправила його літаком до Москви.
Георгій Димитров (стоїть) виступає на судовому процесі щодо підпалу Рейхстагу, 1933 рік.
Getty Images / «Бабель»
Димитров прожив у Москві до кінця Другої світової війни. Його зрідка запрошували на пропагандистські заходи, призначали на різні номенклатурні посади, обрали депутатом Верховної Ради СРСР. Але найголовніше — Димитров пережив партійні чистки 1930-х, які торкнулись і Комінтерну. Тоді радянські спецслужби розстріляли чимало болгарських, польських та інших іноземних комуністів.
На кадрах радянської кінохроніки Димитров разом зі Сталіним під час параду на Красній площі в Москві, 1937 рік.
Getty Images / «Бабель»
Після Другої світової Болгарія зусиллями Сталіна стала однією з країн соцтабору. У листопаді 1945-го Димитров повернувся на батьківщину та очолив місцевий комуністичний режим. Він настільки швидко поставив країну в повну залежність від Москви, що Болгарію почали називати «сімнадцятою республікою СРСР».
Димитров намагався вести і самостійну політику. Зокрема, підписав угоду з лідером Югославії Йосипом Брозом Тіто про створення болгарсько-югославської федерації. Це був великий політичний промах. Адже на той час відносини між Сталіним і Тіто зіпсувались. Тож у Кремлі розкритикували спроби Болгарії обʼєднатись із Югославією.
Комуністична демонстрація в болгарському місті Казанлик з портретами (зліва направо) Димитрова, Сталіна та югославського лідера Йосипа Броза Тіто, 1947 рік. Йосип Броз Тіто (ліворуч) разом із Димитровим під час мітингу в Софії, грудень 1947 року.
Getty Images / «Бабель»
На початку 1949 року здоровʼя Димитрова різко погіршилось. Він страждав від запалення передміхурової залози, серцевої недостатності, цирозу та цукрового діабету. У квітні 1949-го до Софії спеціальним літаком прибув головний радянський чекіст Лаврентій Берія. Він наполегливо попросив Димитрова полетіти разом з ним на лікування до СРСР. Уже за кілька місяців, 2 липня 1949 року, Димитров помер у санаторії «Барвиха» під Москвою з офіційним діагнозом «крововилив у печінку внаслідок цирозу». До Софії його тіло відправили вже забальзамованим. Тільки в 1990 році болгарські лікарі змогли провести експертизу тіла Димитрова. Дослідження показали, що його могли отруїти ртуттю.
Як створювали культ особи Димитрова і будували його мавзолей
Болгарська пропаганда почала створювати культ особи Димитрова ще за його життя. Про нього знімали фільми й писали книги. У пресі Димитрова проголосили «улюбленим сином народу», «мудрим і славним вождем партії», «великим державним діячем», «вірним учнем Леніна і Сталіна», «лідером і вчителем всього болгарського народу». На його честь називали вулиці, колгоспи, шахти, заводи в багатьох країнах соцтабору. У 1947 році в Болгарії зʼявилось нове місто Димитровград. Ще два міста з аналогічною назвою досі є в Сербії та росії. Імʼя «болгарського Леніна» носило й українське місто Мирноград.
Станція метро Dimitroffstrasse у Східному Берліні, названа на честь Димитрова, лютий 1985 року.
Wikimedia / «Бабель»
У день смерті Димитрова, 2 липня 1949 року, болгарське керівництво вирішило побудувати на його честь мавзолей у центрі столиці. Терміново скликали архітекторів і наказали підготувати проєкти будівлі до обіду наступного дня. Третього липня один з проєктів затвердили, а вже наступного дня почалось будівництво. Зводили мавзолей шаленими темпами, нехтуючи правилами безпеки, що забрало життя одного з робітників. На шостий день, 10 липня, мавзолей був практично готовий. Недобудованим залишався один карниз, який прикрили чорною тканиною. Така швидкість вразила кремлівську делегацію, яка саме прибула до Софії із забальзамованим тілом Димитрова.
Церемонія прощання з Димитровим перед мавзолеєм, зведеним на його честь у Софії, липень 1949 року.
Wikimedia / «Бабель»
Після цього мавзолей Димитрова на 40 років перетворився на своєрідну «комуністичну Мекку». З його трибуни болгарські лідери спостерігали за парадами й виголошували промови. Біля входу чергувала почесна варта й вишиковувались довжелезні черги охочих подивитись на мумію вождя під куленепробивним склом. Усі шкільні екскурсії та візити іноземних делегацій неодмінно завершувались відвідинами мавзолею.
Черга відвідувачів до мавзолею Димитрова, грудень 1961 року. Почесна варта біля входу до мавзолею Димитрова, листопад 1961 року.
Getty Images / «Бабель»
У 1956 році група болгарських антикомуністів на чолі зі Стояном Заревим-Тоні планувала підірвати мавзолей під час першотравневої демонстрації, коли з трибуни мали виступати перші особи держави. Однак план змовників провалився, їх заарештували спецслужби. Зарев-Тоні помер у вʼязниці на початку 1970-х.
Як руйнували мавзолей Димитрова
Після падіння комуністичного режиму в Болгарії восени 1989 року на площі перед мавзолеєм влаштовували демонстрації та протести, а будівлю розписували антикомуністичними лозунгами. Наступного року колишні комуністи, які перейменувались у Болгарську соціалістичну партію, вирішили про всяк випадок прибрати тіло Димитрова з мавзолею. У ніч на 18 липня 1990 року його потай винесли, кремували і поховали на Софійському цвинтарі.
Дебати щодо подальшої долі музею тривали девʼять років. Нарешті уряд демократів вирішив знести мавзолей. Подію, анонсовану як символічний розрив з комуністичним минулим, запланували на 21 серпня 1999 року. Подивитись, як підриватимуть мавзолей, зібрались міністри, телевізійники і звичайні містяни. Однак усе пішло не за планом. Мавзолей витримав і перший, і другий вибух, і тільки трохи похилився після третього.
Кадри спроб підірвати мавзолей Димитрова динамітом, серпень 1999 року.
Jivko Konstantinov / YouTube / «Бабель»
Повністю зруйнувати будівлю не вдалось і четвертим вибухом. Тому її «добивали» вже з пʼятої спроби бульдозерами, а мешканці Софії розбирали уламки на сувеніри. Зрештою руйнували мавзолей довше ніж будували — понад тиждень.
Кадри руйнування мавзолею Димитрова бульдозерами, серпень 1999 року.
Explorabilia / YouTube / «Бабель»
Зараз на місці мавзолею Димитрова в центрі Софії — порожній забетонований майданчик. А суперечки про те, що звести замість комуністичної святині, тривають і досі.
«Бабель» дочекається й напише про зруйнування московського мавзолею завдяки вашим донатам: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].