Медичній історії кори білої верби вже близько трьох тисяч років. Але, скоріше за все, стародавні лікарі до кінця не розуміли, що з нею робити. Принаймні, ані в античних, ані в середньовічних текстах немає рекомендацій вживати витяги чи відвари кори. Це був засіб для зовнішнього застосування.
Гіппократ, наприклад, радив підпалювати листя верби й обкурювати цим димом матку жінки, щоб запобігти викидню. Давньоримські вчені Цельс і Діоскорид рекомендували гарячі компреси з оцту, кори та листя верби від різних хвороб — випадіння кишківника, мозолів і подагри. До речі, подагра — це різновид артриту, тому римляни досить близько підібралися до суті медичних властивостей верби. Але її кора та відвари з неї дуже гіркі й можуть спричинити сильне отруєння. А синтезувати з рослин, власне, ліки, тоді не вміли. Тому розкрити весь потенціал верби давні медики не змогли.
Перша згадка про ліки з кори верби зʼявилася у 1757 році. Вилікувати нею лихоманку спробував англійський священник і натураліст Едвард Стоун. Він знав про цілющі властивості кори хінного дерева — хініном лікували малярію, цей рецепт в Європу привезли з Південної Америки іспанці. Стоун вирішив переробити кору верби за тим самим рецептом — висушив її, подрібнив та вживав з солодкуватою водою, щоб компенсувати гіркоту. І кора дійсно допомогла полегшити симптоми лихоманки. Сам Стоун про це не знав, але, висушивши кору, він сконцентрував корисні речовини у ній і посилив їхню дію.
У першій половині XIX століття з корою верби працювали одразу декілька вчених — італійці Бруньятеллі та Фонтана, француз Пʼєр-Жозеф Леру та німець Йоган Бюхнер. Зрештою саме Бюхнер у 1828 році дав назву речовині, яку вдалося отримати з кори, — саліцин, від латинського salix — верба.
У XIX столітті медики рекомендували вдихати пари саліцилової кислоти, але вони також викликали отруєння.
Wikimedia / «Бабель»
Саліцин є не лише у корі верби, тому в 1834 році швейцарський фармацевт Йоган Пагенштехер виділив його з гадючника болотяного. А через чотири роки італійський хімік Рафаель Піріа розробив метод, який дозволяв отримати сильнодійну кислотну форму екстракту, яку він назвав саліциловою кислотою.
Речовина мала сильний протизапальний ефект. Але залишалася та сама проблема, що й у давньоримських медиків. Саліцилова кислота, якщо вживати її перорально, спричинювала у пацієнтів побічні ефекти — нудоту, болі в шлунку, отруєння. Її все ж прописували пацієнтам, наприклад, у 1876 році шотландський лікар Томас МакЛаган успішно лікував нею симптоми ревматизму. Та з побічками треба було щось робити.
Німецька компанія Friedrich Bayer & Company, заснована в 1863 році, тоді займалася виготовленням барвників. Але в кінці 1880-х керівник лабораторії компанії Карл Дуйсберг умовив керівництво спробувати зайти на ринок ліків. Лабораторія почала працювати з саліциловою кислотою, намагаючись створити нові ліки без побічних ефектів. Ацетилсаліцилову кислоту, яка теоретично їх не мала, синтезував ще у 1853 році французький хімік Шарль Жерар. Але речовина Жерара була нестабільна — її треба було вдосконалити.
Виробництво фенацетину на фабриці Bayer, 1888 рік.
bayer.com / «Бабель»
Хімік Фелікс Гофман влаштувався працювати в лабораторію Bayer у 1894 році. Він працював над синтезом ацетилсаліцилової кислоти й офіційно вважається автором методу цього синтезу. Але насправді все не так просто.
У 1949 році колишній співробітник Bayer і підприємець Артур Айхенгрін опублікував статтю «50 років аспірину» в медичному журналі Die Pharmazie. Він стверджував, що не тільки керував роботою Гофмана і винайшов метод синтезу, але й зіграв провідну роль у просуванні аспірину на ринок. А керівництво Bayer довгий час не хотіло його навіть тестувати.
Версію Айхенгріна не сприймали серйозно аж до 1999 року, коли історик фармацевтики з Університету Стратклайда в Глазго Волтер Снідер опублікував власне дослідження, засноване на архівних документах. Перше відкриття Снідера полягає в тому, що до 1934 року ніхто не вважав Фелікса Гофмана єдиним винахідником аспірину. Фармакологічні дослідження і довідники того часу просто зазначають, що його синтезувала лабораторія Bayer.
Зліва направо: Фелікс Гофман, Артур Айхенгрін, Генріх Дрезер.
Wikimedia / «Бабель»
Перша згадка про Гофмана, як єдиного творця, є у довіднику з промислової хімії Альбрехта Шмідта. Проблема в тому, що довідник видавали вже після приходу до влади Адольфа Гітлера, тому про єврея Айхенгріна там немає жодної згадки, а от фігуру німця Гофмана вивели на перший план.
Снідер зʼясував, що в лабораторних записах Гофмана, на які посилався довідник 1934 року, взагалі немає однозначних тверджень про якісь самостійні відкриття. Він лише пише про успішний синтез 10 серпня 1897 року і про те, що речовина варта подальших досліджень. З формулювань Гофмана незрозуміло, чи у серпні 1897 року вчені лабораторії Bayer отримали кислоту вперше, чи вже досліджували на той момент.
Водночас Снідер знайшов підтвердження, що саме Айхенгрін був головним ідеологом аспірину. Він був керівником групи розробників лабораторії Bayer, а групою, яка займалася тестами та клінічними випробуваннями, керував хімік Генріх Дрезер. Айхенгрін запропонував зробити ставку на ацетилсаліцилову кислоту і віддати її лікарям на тестування. Але Дрезер помилково вважав, що ця кислота погано впливає на серце, і наклав вето на подальші тести. Тоді Айхенгрін самостійно віддав кислоту знайомим лікарям і зібрав позитивні відгуки. В ситуацію втрутився Карл Дуйсберг і наказав розпочати офіційні випробування. Лише восени 1898 року, під тиском керівництва, Дрезер почав досліджувати речовину. На початку 1899 року препарат випустили на ринок під назвою «Аспірин».
Центральна наукова лабораторія Bayer в Ельберфельді, Німеччина, 1891 рік.
bayer.com / «Бабель»
Історія про пошук ліків проти артриту для батька Гофмана взагалі не витримує критики. Хоча той самий довідник 1934 року стверджував, що Гофман нібито самостійно вирішив поекспериментувати з саліциловою кислотою, яку тримали в лабораторії для інших цілей. Але з документів виходить, що це все ж був великий медичний проєкт Bayer, і, крім аспірину, лабораторія синтезувала ще чотири речовини, які надалі, скоріше за все, не показали потрібних результатів. Версія про самостійні експерименти для хворого батька, вірогідно, зʼявилася лише в 1930-х у нацистській пропаганді. А Гофман, який у 1928 році вийшов на пенсію, не став сперечатися.
Власне, основна думка Волтера Снідера не в тому, що аспірин насправді винайшов Айхенгрін, а Гофман його вкрав, а в тому, що це була колективна праця вчених Bayer, яким поставив задачу Карл Дуйсберг. А Айхенгрін, як мінімум, зіграв ключову роль у тому, що аспірин зрештою потрапив у лікарні та аптеки.
Жінки біля каси аптеки розмовляють з фармацевтами, Нью-Йорк, 1930-ті роки.
Getty Images / «Бабель»
Після публікації наукового розслідування Снідера у 1999 році Bayer випустили пресреліз, в якому заперечили майже всі його тези. Компанія стверджувала, що Айхенгрін ніколи не був керівником Гофмана і вони працювали паралельно. А також додала, що Айхенгрін мав багато років, щоб заявити свої права на аспірин, але чомусь до 1949 року цього не робив.
Снідер відповів — у цьому немає нічого дивного. Права на препарат належали не Гофману, а Bayer, як і права на інші продукти компанії. Тож Айхенгрін і не збирався на них претендувати, він від початку розумів, що був найманим працівником. У 1908 році він пішов з Bayer і відкрив власну фабрику пластмасових виробів Cellon-Werke. Бізнес був успішний, Айхенгрін вів життя заможного підприємця аж до початку 1930-х і не мав потреби псувати його судовими тяжбами. А після приходу нацистів до влади він вже й не міг ні на що претендувати.
У 1941 році в Мюнхені пройшла виставка досягнень Німеччини в галузі хімії, де творцями аспірину назвали Гофмана і Дрезера, який взагалі не мав до його синтезу жодного стосунку. Айхенгріна на той час вже позбавили громадянських прав, нацисти конфіскували його маєток та фабрику. У 1944 році його заарештували та відправили у концтабір «Терезієнштадт» у Чехії. Саме в таборі він написав лист до IG Farben, в якому нагадав про свою роль у створенні аспірину, сподіваючись, що це допоможе йому вийти на свободу. Але йому ніхто не відповів, і Айхенгрін просидів у «Терезієнштадті» до кінця Другої світової війни. Він помер у 1949 році, через два тижні після публікації своєї статті в Die Pharmazie.
bayer.com / «Бабель»
Щоб пропаганда не вкрала правду, підтримуйте незалежну журналістику:🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]