«Не хочу бути тягарем для родини». Як військові з ампутацією повертаються до життя, граючи в футбол. Надихаючий фоторепортаж

Олександру Мальчевському 39 років, він не дуже високого зросту, але міцної статури. Правої гомілки в нього немає. Після повномасштабного вторгнення Олександр одразу пішов воювати, служив у президентській бригаді імені Богдана Хмельницького в Харківській області. Там і отримав поранення — потрапив під мінометний обстріл. Ліву ногу лікарі буквально збирали по частинах, а праву не змогли врятувати — в неї влучив снаряд зі станкового автоматичного гранатомета.

До повномасштабної війни Олександр займався мініфутболом на цьому ж стадіоні. Два місяці тому він вирішив повернутися — вже на протезі. Тоді ж і стартував проєкт з футболу для військових з ампутацією. Вони займаються на одному з полів двічі на тиждень.

«Я доки лежав у лікарні, набрав 15 кілограмів. Тому зараз хочу повернутися у форму. Розумію, що на своєму запасі сил ще протягну років десять. А далі що, на візочок сідати, стати тягарем для родини? Мені таке не подобається», — каже Олександр.

На тренуванні 4 серпня — пʼятеро гравців. Тренер Дмитро Ржондковський каже, що поки до них звертається не так багато військових, тож до тренувань долучають й інших футболістів, щоб сформувати справжню футбольну команду. Дмитро приймає всі заявки особисто. Він каже, проєкт — не тільки реабілітація, а й просто підтримка в складні часи. Найкращі зможуть долучитися до збірної і поїхати на турнір Ліги націй, який проводить Європейська асоціація футболу для ампутантів.

«Для мене, як і для них, це новий досвід, — каже Ржондковський. — Проте основна задача — підтримати наших військових, щоб вони розуміли, що вони не самі, що життя триває».

За правилами футболу для людей з ампутацією, польові гравці мають бути не на протезах, а на милицях, які міцно кріпляться до рук. Голкіпером має бути людина без руки. Перед початком тренування хлопці знімають протези й активно розминають кінцівки.

Спочатку гравці пробігають пару невеликих кіл, ведучи мʼяч. Згодом відпрацьовують паси, комбінації та удари по воротах. На брамі — Роман, він втратив кисть під час Революції гідності. Ржондковський підбадьорює команду, навіть коли хтось не влучає у ворота. Він пояснює вправи, а потім швидко розставляє по полю кольорові фішки чи підносить води. Усі вправи, як ігрові, так і силові, він виконує разом із командою.

На цьому тренуванні двоє хлопців на милицях. Микола грає сім років і вже виступав за збірну. Видно, що він почувається впевнено, робить чіткі удари та швидкі ривки на милицях. Військовим, навпаки, доводиться багато працювати і звикати до милиць. Щоб виконати удар, футболіст повисає в повітрі на милицях і стоїть лише завдяки рукам, а активною ногою — бере розмах. Тож гравцям потрібні сильні руки, щоб постійно тримати тіло на вазі, а ногою — вести мʼяч.

— Я приємно здивований. Думав, психологічно їм буде важко, — говорить тренер. — А я з них беру приклад. Не здаються, хочуть продовжувати жити. Один гравець, який був поранений, Володимир — взагалі приїжджає до нас грати з Глухова.

Тренування триває годину. Обличчями хлопців рясно стікає піт. Олександр задихано зізнається, що дуже втомився. «Дуже тяжко, бо ліва нога також була поранена і сильно втомлюється. А ще руки», — каже чоловік.

За два місяці тренувань він бачить прогрес. Відчуває, як з кожним разом від руху на милицях міцнішають руки. Це помічає і тренер. «Вони зміцніли, психологічно і фізично», — каже Дмитро Ржондковський.

На інших полях стадіону — багато знайомих Олександра, з якими він грав раніше. Зараз, коли він грає з військовими на милицях, інші футболісти їм аплодують і надихаються їхнім прикладом. Це мотивує, каже він.

Під час гри хлопці багато жартують. Ось Олександр дає пас, робить пробіжку вперед, отримує мʼяч, спирається на милиці і бʼє по воротах. Мʼяч влучає в перекладину. «Хтось подвинув ворота!» — жартує він.

Під кінець тренування команда грає матч на маленьких воротах. Гра виходить швидка й динамічна: спочатку з рахунком 4:0 веде одна команда, проте ближче до кінця рахунок вирівнюється. Наприкінці матчу Олександр уже помітно втомлений. Втім, робить передачі з-за спини і активно рухається по полю.

Гра завершується з рахунком 4:5. Футболісти аплодують один одному і дякують за гру.

— У мене сину девʼять років, я хочу з ним ввечері займатись, ходити на пробіжки, пройти драбинку на перекладині, — каже втомлений Олександр. — Він росте, йому цікаво бігати і буде цікавіше, коли зможе це робити разом зі мною. Для мого сина його батько зараз — герой. Не хочу, щоб за десять років це змінилося. Тому треба старатися».

Після матчу він надягає протез і рушає додому на мотоциклі.

Щоб робити більше важливих історій, які надихають, «Бабелю» потрібна ваша допомога. Підтримайте нас: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].