У найгірших випадках, відомих навіть із нещодавньої історії конфліктів в Азії, Африці й Латинській Америці, країна може втратити найосвіченіший прошарок населення, політичний клас, інтелігенцію, інженерів, учителів (як, наприклад, сталося в Уганді, Нікарагуа чи Камбоджі). Так відбувалось і у В’єтнамі після об’єднання Півночі та Півдня, і мали пройти десятиліття, щоб люди почали повертатися. За будь-яких обставин тривала еміграція призводить до відпливу не тільки людських, але й матеріальних ресурсів, а згодом і до того, що частина переміщених осіб назавжди осяде в інших країнах. Особливо це стосується молоді. Репатріанти можуть бути джерелом значних ресурсів після війни, за умови відновлення фінансової системи, проте час, потрібний на відновлення втраченого інтелектуального потенціалу й робочих рук, неминуче збільшується.
Всередині країни, що воює, зазвичай відбувається надмірна урбанізація, бо суто психологічно люди почувають себе безпечніше в містах. Окрім того, саме в міста спрямовується основна маса гуманітарної допомоги, зокрема продуктів і ліків, і цей фактор неможливо ігнорувати. Як свідчить практика, після встановлення миру лише незначна частина переміщених осіб повертається в село, якщо тільки уряд не вживатиме спеціальних зусиль для створення там комфортної інфраструктури (у цьому плані є позитивний досвід розвитку провінцій у повоєнній Японії).
В умовах війни погіршується загальна ситуація з безпекою не тільки зовні, але й усередині країни. Сили правопорядку значною мірою залучаються до боротьби із зовнішнім ворогом, у суспільстві зростає напруга, погіршується психологічний і матеріальний стан людей, збільшується кількість зброї. Зазвичай зростає кількість пограбувань, зокрема приміщень, які залишилися без нагляду. Встановлення порядку в усіх аспектах боротьби зі злочинністю — украй важливий елемент економічного відновлення. У деяких країнах, які пройшли через збройні конфлікти, існували побоювання, що швидка демобілізація військових погіршить безпекову ситуацію всередині країни. Проте цього не ставалося. Навпаки, колишні солдати виявлялися дуже вмотивованими щодо повернення до мирного життя (показові приклади Японії та В’єтнаму). Водночас, із погляду боротьби зі злочинністю, досвід інших країн свідчить, що справді ефективним кроком стає відбудова професійної поліції, для чого необхідні навчання і перепідготування колишніх воїнів, які виявлять бажання стати правоохоронцями. Так само розмінуванням мають займатися професіонали зі служб надзвичайних ситуацій — колишні військові мають досвід і мотивацію, проте необхідні навички цивільної рятувальної служби не зайві.
Цілком очевидна загальна проблема повоєнного відновлення — зруйнована інфраструктура. Порти, дороги, аеропорти, енергетика, водопостачання, каналізація, звʼязок — усе це може бути знищеним водночас. Відновлення інфраструктури — необхідний елемент відбудови. Проте варто розуміти, що будівництво нових (це, безумовно, краще) або відновлення зруйнованих (допускається як тимчасовий варіант) масштабних об’єктів часто досить дорогий і тривалий процес, який навряд чи стане двигуном відбудови. Проблема в тому, що прибуток від таких проєктів опосередкований і відкладений у часі. Для кожного регіону необхідно визначити послідовність відновлення елементів інфраструктури, що враховуватиме також соціальний фактор. Будь-яке будівництво вестимуть люди, а їм потрібні житло, школи, лікарні, постачання харчових продуктів тощо. На забезпечення соціальних потреб також необхідні чималі ресурси, які в повоєнному стані часто вкрай обмежені. Отже, ретельне планування, оптимізація розподілу наявних фінансових і матеріальних ресурсів, правильне визначення пріоритетів і ефективна координація залучених до відбудови служб і компаній — важливі елементи успіху.
Відбудова інфраструктури і створення промислових виробництв неможливі без наявності фінансових ресурсів. Тим часом типова «хвороба» всіх повоєнних економік — досить висока інфляція, девальвація національної валюти. Під час війни зовнішні займи практично неможливі або вкрай обмежені, тож уряди друкують гроші, намагаючись профінансувати витрати на оборону, одночасно відчуваючи труднощі зі збором податків для збалансування бюджету. Внаслідок інфляції населення зазвичай намагається перевести заощадження в національній валюті у вільноконвертовану валюту чи золото, що деколи приводило до доларизації повоєнної економіки. Побороти інфляцію можна зменшенням витратної частини бюджету, але це вимагатиме збільшення частки позабюджетних надходжень для фінансування проєктів, наприклад інвестицій.
У післявоєнних економіках спостерігається також недовіра населення до банківської системи. Під час війни найбільші, переважно державні, банки, які вижили, майже напевне опиняються в зоні нестабільності зі значним портфелем «поганих» кредитів, що були видані до початку збройного конфлікту. Велика кількість підприємств, які брали ці кредити, можуть бути знищені або зруйновані, фізичні особи, що оформлювали кредити під бізнес-проєкти чи придбання нерухомості — убиті або неплатоспроможні. Створення приватних банків у такій ситуації ускладнюється браком початкового капіталу, а якщо він навіть і є, потрібен час на встановлення довіри з клієнтами. Підприємства чи фізичні особи, які спромоглися налагодити виробництво і отримувати прибутки в умовах післявоєнної економіки зазвичай украй неохоче переводять свій прибуток у місцеву валюту і відкривають банківські депозити. Поширеніша тенденція — придбання нерухомості, землі, засобів виробництва, які в умовах динамічного розвитку економіки і систематичного дефіциту засобів виробництва можуть бути ціннішими за гроші. Досвід В’єтнаму й Китаю свідчить, що слабка банківська система не принципова перепона для економічного розвитку на початковому етапі відновлення, проте для складніших економік, таких як Таїланд, Індонезія, Південна Корея колапс банківської системи міг мати надзвичайно серйозні наслідки. Існування паралельної кредитної системи (як це було в Китаї) украй небезпечне, бо пов’язане з ризиками швидкого колапсу в разі накопичення кризових тенденцій, з одного боку, і тінізацією економіки — з другого.
Потреба у фінансових ресурсах значно зростає під час війни, проте після неї вона стає просто критичною. Постає питання про збільшення доходів бюджету в умовах скорочення податкової бази як через фізичне припинення діяльності платників податків (юридичних і фізичних осіб), так і можливе погіршення ефективності державного контролю над певними територіями. Звичайні дії у відповідь — підвищення податків, що, своєю чергою, призводить до подальшого зменшення податкової бази через виведення економіки в «тінь». Зростає корупція й ухиляння від сплати податків, а застосування силових методів проти «тіньовиків» зменшує довіру до уряду, навіть якщо цей самий уряд досяг встановлення миру і користувався підтримкою населення. Підвищення податків може мати наслідком короткотермінове підвищення надходжень до бюджету, проте без радикальної та добре підготовленої податкової реформи цей процес не може бути сталим. Справедлива і прозора податкова система не тільки джерело стабільних надходжень до бюджету, але й основа політичної стабільності, яка ґрунтується на довірі між урядом і народом.
Забезпечити прозорість будь-яких реформ допоможе свобода слова. Підтримайте незалежну журналістику: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]